27.
– Але ті сліпі п”ють. Воно, чоловіче, знаєш, коли зрячий п”є, того не видно. Ну п”є. А
коли сліпий нап”ється, то відразу на всіх сліпих падає: от, мовляв, п”ють. Тобі, певно,
все те дивно. Звикай, чоловіче.
– Та чого дивно ? Люди – скрізь люди. Я теж не в лісі ріс.
– Ні, ти не думай, – продовжував Ромко, – я теж можу випити. Як кажуть, не до вуха
чарку несу. Часом, віриш, і добре напитися можу. Потім сам себе сварю. Але щоб так,
кожен день … Ні, то вже люди пропащі.

В суботу приїхала Ганна. Вона страшенно хвилювалася.
– Ну ? Як ти тут ?
І пильно вдивлялася в змарніле Петрове лице.
– Та нічого, освоююся.
– Ти ще сам не ходиш ? Ще не з палкою ?
– Ще ні. Ще мене Ромко водить. Але скоро вже буду сам ходити. Та тут і ходити нема що.
– А хто такий Ромко ?
– Та є тут один такий. Теж сліпий. Послухай, Ганю, а чого ти так теї палки боїшся ? То для
сліпого найперша справа. Ти знаєш, скільки тут у місті машин ? Коли вулицю переходить
сліпий з палкою, на нього і водії увагу звертають, і люди завжди допоможуть.
Ганна зітхнула і промовчала.
– Як там діти ?
– Та нічого. Бешкетують. За тобою питають. Та й в селі питають. Я їм розказую – віри не
ймуть: як ото, щоб сліпі та працювали ? Вже у матері питалися, чи не здала я тебе часом у
дєддом ?
– Куди ? – не зрозумів Петро.
– У деддом. Ну, є детдом – для дітей, а є деддом – для старих та інвалідів всяких.
– Вони що там подуріли ?
– Ну, бачиш …
– Треба буде якось поїхати. Показатися. Та й за дітьми вже скучив.
Вечеряли всією кімнатою. Всього Ганна навезла. Були тут гриби, і вареники, і
курка печена. Була і пляшка своєї. Воно то, звісно, не можна. Але як же ж без неї, клятої ?
На кожному кроці треба. А „казьонки” не накупишся. Хлопці пили, їли, хвалили
господиню, а Ганна дивилися на них, і жаль брав її за серце – аж сльози витискав. Бо до
Петра вона вже звикла. А тут он їх скільки. І в кожного своя доля, свій біль. Дмухала на
Петрові побиті пальці. Їй так вони боліли, ще дужче, ніж би її власні. Петро посміхався:
– Нічого, Гандзуню, заживе. Зате скоро я вже аванс одержу, ми з Ромком собі на пиво
підемо. Правда, Ромку ?
– Та підемо. А чом би й не піти ?
– Ромко тут у мене за професора – головний консультант. Не знаю, що б я і робив без
нього.
– Та що б робив … Бив би по пальцях, як і б”єш.
Говорили, жартували, сміялися. І не вірилося Ганні, що всі вони – сліпі, покривджені
долею. І ніхто не може нічим їм зарадити. Тільки вони самі собі. Мусили жити попри все.
І не просто жити, виживати, існувати, а жити цікаво, щоб компенсувати те, що вони
втратили не з своєї вини.
– Ми з понеділка підемо з Ромком … Словом, хочу до тих бандуристів проситися, що ми
з тобою слухали. Пам”ятаєш ? Мені страшно йти: а раптом не візьмуть ? Але ж можуть і
взяти. Уявляєш ?
Ганна дивилася на свого чоловіка і не впізнавала його. Наче його лихо минулося. Зовсім
відмінився чоловік. Тішилася за Петра. Але й прикро вразило її те, що у нього тепер своє
життя, інше, ніж у неї, далеке і від неї, і від їхніх дітей, і від села. Жінка боялася того,
відчувала в тому якусь небезпеку, але не знала, як їй бути. Вона не хотіла стояти осторонь.

28.
А що зробиш ? Нема у них стільки грошей, щоб знімати квартиру. Та ще й з дітьми.
Доведеться чекати. І мабуть довго. Петро щойно влаштувався. Хто йому так відразу
дасть квартиру ? Ніхто не дасть, хоч би й вона була. Ганна так задумалася, що не чула,
про що казав Петро.
– Ей, жінко, ти що там, на зорі задивилася ? Чи на Ромка ? На Ромка не задивляйся, бо у
нього четверо дітей.
– Та от … думаю.
– Сама ж колись казала: нехай кінь думає. Чи ж не мені казала ?
– Ой, Петруню, ніякий кінь тут нічого не придумає. Думаю я про нас з тобою. І що воно
з нами буде ?
– Не журися, жінко. Все добре буде. Дай мені тільки на ноги стати. Витягну я тебе з того
колгоспу. І наші діти там робити не будуть. Але мусиш трохи почекати.
– Доки, Петре ? Аж доки наша молодість мене ?
– Не знаю, Ганно. Від мене тут не дуже що й залежить.
– Доки сонце зійде, роса очі виїсть, – не даремно ж кажуть …
І сумно зітхнула.

Минав час. Він складався з буднів і свят. Як відомо, все більше з буднів. Петро
став добрим робітником. З часом тарний цех ліквідували, і Петро перейшов на іншу
роботу – кращу і заробітнішу. Колишній ансамбль бандуристів виріс у капелу, і Петро
там співав, вкладаючи всю свою душу у пісні. І пенсію він одержав – таки правду тоді
Ромко казав. Дні складалися у тижні, тижні в місяці, а місяці в роки. Петрові таки нарешті
поталанило: йому виділили трикімнатну квартиру. Ганна з дітьми переїхала до Львова.
І це добре, бо Ганні таке життя нарізно давно набридло. І їздити до Петра їй теж набридло,
та мусила. Бо як він там самотою ? Діти повиростали. Але в них з Петром вже у Львові
народився син Василько, так що тепер дітей було троє – всі гарні та здорові. Жили не
гірше за других: Петро непогано заробляв, мав і пенсію. Коли Василько підріс, на роботу
пішла і Ганна. Все у них ладилося. В хаті їхній був затишок. Ніколи не звучало тут лихе
слово.
А тепер-от всією родиною їхали на село, у свої рідні Вовчки. Було літо, стояла
спека. Власне, їхати вже не було до кого. Бабусю Мокрину поховали. Могли відвідати
тепер лише її могилку. Діти захотіли на село. Їхали тепер у свою хату-пустку, що досить
міцно ще стояла у садку, що геть позаростав бур”янами. Ганна хату не занедбувала:
кожного року весною перед Великоднем приїжджала виліпити та вибілити її знадвору
і зсередини. Вже й доня їй допомагала.
Село дуже змінилося. Воно опустіло. Старі вмирали, а молоді втікали: хто вчитися,
а хто на заробітки. Сумно тепер було в селі. Куди оком не кинь – кругом хати-пустки з
позабиваними вікнами. В своїй хаті Ганна не дала позабивати вікон.
– Це ж ніби очі людині зав”язати. Не треба. Хай вже так.
– Пусто на селі. Як побачиш дитину – аж серце стрепенеться. І брати Ганині завербува-
лися кудись, залишивши старого батька напризволяще. Самотою живе старий Мерехта.
А сини його десь там і поженилися, і дітей годують. А до села і не приїжджають – не
тягне. Так що Мерехта і внуків своїх не бачив. А сам їхати не зважиться – старий вже
став, всю свою силу дорешти стратив. А горів же колись.
– Ех, – каже старий часом сам до себе. – Була сила, як мати носила. Колись був господар,
мав коні, мав поле. А тепер що ? Одне слово – колгоспник …
Он він стоїть, старий Мерехта. Сперся на ворота і на дорогу дивиться, немов
виглядає кого. Ганна ще здалеку побачила його.
– Он батько стоїть, – сказала. – А постарів як ! Підійдіть, діти, поздоровкайтеся. То ваш
дідусь.
І діти, як ті голуб”ята, знялися та й вперед побігли. І Василько за ними підтюпцем – аж