18.
– Не буде сварити. Він не знатиме. А ще … у мене рушники вишивані … давнє вишиття.
Ще з мого посагу. Візьми, доцю. Бо ж для кого буду тримати ?
– І рушники візьму. Це ж гарно так – рушники …
Ганя не могла стримати сліз. Нарешті попрощалися.
– Ти заходь, доню. Не забувай мене …
Провела аж за свій город мати та й повернулася, сумна, спустошена, самотня, що збавила
життя своє з нелюбим чоловіком.
Весною розорювали межі. Відтепер тут мало бути колгоспне поле, безмежне і
безкрає.
– Довго так не буде, – казали селяни і потай значили своє поле непомітними знаками, щоб
потім знайти. Дехто з більш практичних казав:
– Ага, не буде ! А де ж подінеться ? На Східній Україні вже давно. І нікуди не дівається.
Холера його не бере. Скорше нас візьме. Та й не тільки на Україні ті колгоспи, а й в Росії,
і по всьому Радянському Союзу. Пошесть така пішла. І нічого тут не вдієш.
Всі тепер мали ходити на роботу. Як на панщину. За те їм писали трудодні. А що таке ті
трудодні – ніхто не знав. Так, паличка, тьху. А що на неї купиш ? Жінки мали обробити
норму цукрових буряків – гектар і двадцять соток. Це було багато.
– У нас що жінка, що коняка – однаково. Тільки коняку шкодують, а жінку – ні. А чого її
шкодувати ? Вона ж нічого не коштує. Нехай робить, доки не впаде.
Стогнало село і все ще сподівалося, що це не надовго. Кожен господар приходив хоч
глянути на свого коня. Дехто просив конюха:
– Ти моєму там підклади трошки більше.
– У нас все по нормі. Більше не можна.
– Та я ж тобі … сам розумієш, даром не буде.
– Та, дядьку, що ви за свого коня журитеся ? Однак він вже тепер колгоспний.
Коні поводили себе неспокійно, до гурту не звикли. Часто конюхи називали коней
іменами їхніх колишніх господарів, і це часом було досить смішно. А може й не смішно
зовсім, а сумно.
– Но, Мерехто, вісьта ! Таку твою …
– Гайта, Гайдук ! А здох би ти, прокляте плем”я. Який господар, така й скотина.

А в Шепетишиній хаті поселилося добро. І здавалося, що тут нікому не було діла,
що робилося довкола. Правда, Ганна теж ходила на буряки, а в жнива ще до всякої роботи.
Боліли руки, боліло у попереку, та вона мовчала, аби Петрові не додавати смутку. У нього
і свого досить. Петро звикав потрохи ходити навпомацки, особливо, коли вдома нікого не
було. Щось пробував і робити. Навчився вже рубати ломаки, щось тесав, гострив, клепав.
Його вправні руки так і шукали собі роботу. Тільки у матері завмирало серце: боялася,
аби син не поранив собі палець або ще чого не вкоїв, сліпуючи. Коли мати щось таке
казала, тоді Петро кидав свою роботу, забивався в якийсь кут і там сидів, мовчазний і
понурий. Тоді Шепетиха вже шкодувала, що починалася з тим.
Тільки-от не співав Петрусь. Пісня наче вивіялася з їхньої оселі, а повернутися
забула. Часом вже й Ганя просила:
– Заспівай, Петре, якоїсь. Як колись. Пам”ятаєш ?
– Ще ні, Ганнусю. Ще мені не співається. Нехай може колись …
І не співав.
Ходила з ним по селі, горда, виставляючи на показ своє щастя. Люди дивилися,
дивувалися і вже не знали, чи жаліти її, чи тішитися за неї.
– Дивися-но, Текле. Як молодята, котрі щойно побралися. Ідуть собі попід руки, воркують,
як ті голуби.
– А все-таки шкода. Господарська дочка. Могла б собі щось ліпше знайти. Сліпий, ще й
лице осколки зорали. А Ганя гарна. Ще й зараз чорти її не взяли. Либонь, ще краща стала.

19.
Ні, таки шкода дівчини. Занапастила себе. Могла собі когось кращого знайти.
– Чи не Гайдукового Івана ?
– Та ні. Це п”яниця пропащий.
– Але ж Мерехта тільки за нього хотів, за господарського сина.
– Було колись. Тепер колгоспи всіх нас порівняли. Всіх зробили господарями, щоб тим,
хто таке придумав, сто кольок в печінку ! Придумали ж таке: поле віддай, коні віддай,
воза, плуга. А сам здихай з голоду ! А щоб вас …
– А Мерехта і далі кирпу гне. І чого ? Господар !
І розмова перейшла на звичну тему: колгоспи, трудодні, норми.

Свого первістка Шепети назвали Богданом. Там вже стільки тієї радості було.
Шепетиха аж помолодшала. От коли б тільки ті люди, вітаючи її з онуком, не додавали
свого зітхання, нагадуючи тим про її материнське горе, про котре вона і так ніколи не
забувала. Нащо про нього нагадувати ? Воно є, воно нікуди не ділося. Але ж треба жити …
– Бачите, Мокрино, – казали, – і невістку Бог дав. Хто б сподівався ? Господарська дочка, а
пішла за сліпого …
– Нехай Бог їй за те заплатить своїм благословенням, – казала Шепетиха, витираючи
сльози. – Добра дитина. І для Петра, і для мене. А що вже спритна і до всякої роботи
надається, то, їй-Богу, такої другої нема.
Люди зітхали, співчували. І було у тому співчутті щось гірке і принизливе. Хіба ж її
син не був парубком на все село ? А що так сталося, то в тому не його вина.
– А Мерехта не заходить ?
– Ні, так і не був. Стара якось покрадьки забігала – на внука подивитися. А старий – ні
ногою.
– То нехай би Ганька пішла. Вона ж таки дочка. Нехай би покорилася. Не можна ж так.
То ж таки батько.
– Ходила, голубко. Ходила. Вигнав. Прийшла, плачучи. Більше не йде. Хіба часом до
матері вкрадеться.
– Та ви що ! От заклятий ! І поля нема, і коней, а його господарська гординя зосталася.

Через два роки знайшлася й дівчинка. Марусею назвали. Знову пішла Ганя до
Мерехти. Цього разу не вигнав, а відвернувся і не перемовився з дочкою жодним словом.
Говорила з матір”ю. Тепер стала вдома бувати частіше, не крадучись. Петро затявся і не
йшов.
– Як мене не хочуть, то чого маю лізти ? Це твої батьки – то й ходи собі.
Жили, як всі, виживали. Що ж тепер заробиш ? На трудодень дадуть пророслого
жита чи пшениці – тільки й всього. Ганна на буряки ходила, а в жнива – куди доведеться.
Аж якось Ганна повернулася з роботи якась тиха, принишкла, ніби чимось засмучена.
Довго не зважувалась, а потім таки сказала до Петра:
– Знаєш, Петре, перестрів мене наш голова … голова колгоспу. Та й сказав … щоб ти
справку приніс.
– Яку справку ?
– Ну … що ти сліпий.
Петра аж підкинуло.
– Їм ще справку треба ? Що вони так не бачать ?
– Він каже, що для відчиту треба. В списках ти є, а в на роботу не ходиш. То їм треба …
Ганна таким ще Петра не бачила. Збілів, очі йому налилися кров”ю. Вперше в житті вона
почула, як Петро гнув матюки.
– Петре, та заспокойся, – намагалася його погамувати. – Не хочеш, то не йди за тією
справкою. Тільки не нервуйся так.