11.
Тепер тільки залишилося вийти зовсім тихенько, щоб і двері не рипнули.
– Ой, ледве не забула. У прискринку лежать гроші, зароблені на вишивці. Треба взяти.
Згодяться.
Взяла. – Прощай, моя хато, – прошепотіла самими лише губами. – Прощайте, мамо.
Перехрестилася і тихенько вийшла. Прислухалася. В хаті тихо. Всі сплять. Бровко
лащиться. Погладила його, а потім прогнала, аби за нею часом не ув”язався. Ледве
підняла свій клунок і пішла.
„Куди ж іти ? До Ліди. Тільки до Ліди. Пізно вже. Доведеться будити. Незручно, але
мушу. У Ліди сама лише мати. Вона добра, зрозуміє. А головне – не викаже”.
Постукала у Лідине вікно. Раз … вдруге … Сонний голос Ліди:
– Хто там ?
– Лідуню, відчини. То я, Ганя.
Через мить з хати вигулькнула сонна перелякана Ліда.
– Ти чого ? Що сталося ?
Розказала коротенько. Попросила допомоги.
– Ходімо до хати. Збудимо маму.
– Ой, Лідуню, а може не треба ? Може ти якось сама ?
– Ні, Ганю. Сама не можу. Тут багато речей. Що мама подумає ? Ще, крий Боже, подумає,
що крадене.
У хаті пахло свіжим хлібом і домашнім затишком.
– А як мама відмовить ? – пошепки спитала налякана Ганя. – Більше мені йти нікуди.
– Не відмовить, – впевнено сказала Ліда. – Хіба ж ти моєї мами не знаєш ? Це ж не крадене
переховати, а твоє.
Збудили Лідину матір. Побачивши в себе в хаті розтривожену дівчину, жінка спросоння
не могла нічого второпати. А коли втямила, забідкалася, заметушилася. Речі сховали,
Ганю нагодували.
– Лягай, доню, спати, – сказала Лідина мати. – Ти нахвилювалася, тобі спочити треба. А
вранці побачимо.
– Ой, ні, не можна мені до ранку. Як похопляться мої, то найперше до вас прибіжать
мене шукати. Не викажіть мене, тітуню, Христом-Богом молю. Не було мене у вас. Не
бачили і не знаєте.
– Чи ти, дівчино, ще нас не знаєш ? Та не викажемо. Лягай та поспи.
– А може мені відразу й вирушити в дорогу ? – роздумувала дівчина.
– В яку дорогу ? Серед ночі ? – чудувалася жінка.
– Та ж у район, до лікарні.
Тут вже на неї накинулися і Ліда, і її мати.
– Чи тобі, дівко, пороблено ? Чи врік хто тебе ? У глупу ніч ! В дорогу ! В полях знаєш,
як страшно ? Почекай до світанку. Лягай та поспи, бо інакше з сил виб”єшся.
Лягла поруч з Лідою. Заплющила очі у тривожному сні. Час від часу кидалася, бо їй
здавалося, що вона вже проспала, що її шукає батько, а в руках у нього налигач, на
котрому він її мав вести до шлюбу.
Ледь почало на світ благословлятися, встала. Мусила йти з тієї доброї хати. Не
відмовилася від хлібини і сала на дорогу, бо не знала, що її чекає. Пішла. Їй би тільки за
село, щоб хтось не перестрів. Підганяла сама себе. Ось і останні хати. Нарешті вихопилась
в поле. Слава Богу ! Тепер можна й повільніше.
Вже прибране поле готувалося до зустрічі з осінню, котра потім мала перейти в
зиму. Журавлі готувалися до довгого і трудного перельоту. Сумно було Ганні. Але сонце
вставало таке ясне, таке веселе, що вірилося у щось добре і гарне. Вона йшла до свого
судженого, до свого єдиного. Вона мусить його сьогодні побачити, мусить. Упросить,
ублагає того сивого лікаря, щоб пустив її до Петра.
Але лікаря ще не було. Ганна прийшла надто рано. Сіла в лікарняному коридорі і
вже чекала. Сновигали жінки з відрами та шматами, мили, прибирали, кидаючи на Ганну
сердиті косі погляди.

12.
Ось в дверях показався лікар. Видався дівчині старшим, ніж учора, і дуже
втомленим. Скільки ж то набачився він за день того людського горя. Воно, певно, і
вночі сниться йому. Окинув все гострим поглядом – і побачив її. Підійшов.
– Доброго ранку, – привітався. – Ти що, ночувала тут ?
– Ні, я прийшла.
– З Вовчків ?
– Так.
– Це ж не близько.
Глянула сумно на нього.
– Це ж ти так не находишся. З сил спадеш.
– У мене тут нікого нема, щоб переночувати.
Лікар задумався.
– Що ж мені з тобою робити ? Послухай … як тебе ?
– Ганя … Ганна.
– Послухай, Ганю. Думка є. У мене тут санітарочка захворіла. То може б ти поки що її
замінила ? Нову людину брати не хочеться. Як ти до роботи ?
– Та я з радістю. А роботи я ніякої не боюся.
– Тут у нас, знаєш, лікарня, не панські покої. Тут і кров, і всяке. І лежачих обійти треба.
Ти ще молода. Не злякаєшся ?
– Не злякаюсь.
– От і буде вирішена одна з твоїх проблем. А може й не одна. Ночуватимеш тут, щось
поїсиш та й ходити так далеко не будеш. Тільки як твої батьки ? Сваритися не будуть ?
Ганя знову звела на лікаря свої сумні очі.
– Ні, не будуть сваритися. Вони, лікарю, коли мене знайдуть, то просто відразу й уб”ють.
– Батьки ? Уб”ють ? Щось ти, дівчино, не те кажеш. За що ? Що ти їм такого зробила ?
– Заміж мене хочуть віддати за нелюба. Я сьогодні вночі здому втекла.
Лікар довго і пильно на неї дивився, а потім сказав:
– Почекай, я зараз.
Довго Ганя чекала. Певно, лікар той обходив своїх хворих. Аякже ! Це найперше. І до її
Петра, мабуть, заходив. А може і за неї сказав ? Може й сказав. Тепер вона Петра
неодмінно побачить.
Чекала та й чекала. Аж сон її зморив. Потім когось привезли, видно, у важкому
стані. Забігали всі, заметушилися. А он винесли когось на ношах, накритого білим
простирадлом.
„Покійника, певно, понесли, – з жахом подумала дівчина. – Лікарня …”
Аж нарешті з”явився лікар.
– Ти вже мені вибачай. Я не забув, але ніколи і вгору глянути. Ходімо.
– Скажіть … а Петра я сьогодні побачу ?
– Побачиш. Він вже зовсім молодець. Тільки затям: йому не сльози, а підтримка потрібна.
Знаєш, як йому ? Жити не хочеться.
– Як і мені …
– Зрівняла ! Ти бачиш білий світ, а от йому … скажи, а нелюб твій багатий ?
– Багатий. І батьки також. Багатство до багатства горнеться.
Лікар сумно засміявся.
– Якщо справа тільки за багатством, то не сумнівайся, незабаром тобі дадуть спокій. Є
директива на колгоспи. Скоро і до вашого села доберуться. По всьому району пошесть
піде. Не скажу, що це буде весело. Буде, як кажуть, плач і скрежет зубовний. Але
найгірше то буде багатим. Бо бідному що втрачати ? А от твоїм – і батькам, і їхнім
сватам – є що. Заберуть поле, коні, вози, плуги …
– Невже таке може бути ? Невже отак просто можна все забрати ?
– Можна. Ще й як можна. Плач стоїть по селах. От за що ми воювали. От за що загинув
мій син …
Та й замовк.

13.

Петро лежав весь у бинтах, блідий, непорушний, наче неживий. Ганя спинилася в
дверях, довго мовчки дивилася на свого хлопця. Їй було чудно, що вона ось тут стоїть
неподалік, дивиться на нього, а він того не знає, бо він її не бачить …
– Петрику, – тихо покликала. Він поворухнувся, але не обізвався.
– Петрусю, – покликала дівчина голосніше. Подих їй перехопило. Пам”ятаючи засторогу
лікаря, вона з усіх сил стримувала сльози.
– Це ти ? .. Ганю … – нарешті обізвався хлопець.
– Я, Петрусю.
І підійшла до нього, а потім припала до його пошерхлих уст. Сльози її таки впали на його
бинти.
– Ганю … а я все думав: чому тебе нема ? І мами …
– Не пускали нас, Петрусю. І мама вчора була, і я. Та нас не пустили. Десь вона знову
прийде. Може, з поштою приїде.
– А ти пішки прийшла ?
– Так, прийшла.
– Біднятко моє. Сідай, Ганнусю. Десь тут має бути табуретка. Знаєш, ти приходила до
мене, коли я втрачав свідомість. І тоді мені так гарно було, що ніяк не хотілося приходити
до тями, бо тоді ти зникала.
– Я вже, Петрусю, буду на якийсь час тут, з тобою. Мене прийняли санітаркою.
Тимчасово.
– Біднятко моє ! А я ж обіцяв не дати і порошинці впасти на тебе …
– Це нічого, Петрусю. Це навіть дуже добре. Я тепер зможу бути біля тебе.
– Ганю … Я сліпий …
– Не треба про те.
– Ні, дівчино, треба. Щоб ти знала.
– Я знаю. Головне те, що ти живий. Це найголовніше.
– Я не зможу бути тобі за чоловіка.
Горло дівчині перехопив якийсь спазм. Сльози … Переборола їх і спитала майже пошепки:
– Не зможеш ? .. Чому не зможеш ?
– Бо я сліпий.
І вона таки заплакала, гірко, невтішно, розпачливо. Але це була тільки коротка мить. А
потім дівчина припала до його уст.
– Не відкидай мене, Петрусю. Я буду твоїми очима. Я буду ноги тобі мити, а косами
своїми витирати. Тільки не відкидай мене, голубе мій, бо без тебе мені і життя не буде.
Коли в палату увійшов лікар, вони трималися за руки і жваво про щось розмовляли.
– Ого ! То у вас тут, як я бачу, і до весілля недалеко. То може й згуляємо відразу, просто
тут. Тим паче, Петре, що мати твоя вже прийшла.
– Мама ! Кличте її. Але стривайте, лікарю, було б добре, якби можна було і справді нас
якось розписати. Аби її батьки дали вже їй нарешті спокій.
– Владнаємо. Аби тільки між вами все було добре.
Лікар повеселішав, наче аж помолодшав. По недовгім часі у палату увійшла Петрова
мати.