9.
набрала повні груди повітря, дихнула. Здавалося, нібито вона має пірнути у крижану воду.
„Ой, матінко, як же ж важко …” – подумала. І таки почала.
– Тітко Мокрино, Петро … я не знаю, чи він вам щось казав … Ми восени збиралися
поженитися …
Мокрина зітхнула, витерла сльози, а потім сказала:
– Ні, Петро мені ще нічого не казав. Не встиг, видно. Доля сама за нього розпорядилася.
Шукай для себе іншого хлопця. Та я чула, що батьки для тебе вже знайшли.
– То вони для себе зятя знайшли, а чоловіка собі я сама знайшла. Чи він мене. От нехай
вони з своїм зятем і живуть, з його полем, з його кіньми. А ми з Петром …
– Так он воно що … а я собі думаю: чого це твій батько на мене вовком дивиться. Не гоже,
дочко. Батьків треба слухатися.
– Слухатися ? А якщо він мені осоружний ?
– Ну … шукай тоді собі пару до любові. А на мого Петра пропала вся надія. Він тепер …
сліпий …
Та заплакала згорьована мати, а за нею і Ганна. Але стримала себе швиденько, витерла
сльози та й сказала:
– А я, тітко, від Петра не відступлюся, хоч би що з ним було. Аби тільки живий був. І
нехай там мої батьки, що хочуть, те й роблять.
– Чи ти, дівко, з дуба впала ? Це б і шлюбну жінку ніхто не змусив би зі сліпим жити. А
ти ж дівчина, як квіточка. Та ще й господарська дочка. Нащо тобі свій молодий вік
нівечити ?
– Скажу вам, тітко, як матері. Ми з Петром любимося.
– То може вже й той … надбали собі дитинку ? Ти скажи, не бійся.
Дівчина спаленіла.
– Та що ви ! Він про таке і не …
– І Слава Богу. Шукай собі когось, дитино. Облиш його. Не завдавай йому жалю. З нього
вже не орач, не сівач та й не косар.
– Тітуню, ви ще мене не знаєте. Побачите. Але я хотіла вас просити … аби я у вас пожила,
доки Петро в лікарні. А там вже будемо щось думати. Буду вас слухатися, як матір рідну.
Буду вам наймичкою, служанкою, робитиму все, що накажете. Не можу я зі своїми, не
можу. За сльозами білого світу не бачу. Допекли вони мені з тим замужем. За Гайдукового
Івана мене віддати хочуть. А мені легше в могилу лягти.
Мокрина з жалем дивилася на дівчину. Вона любить її сина, її Петра. Навіть у нещасті
його любить. А може, це їй тільки здається. Як побачить його, жалюгідного та
безпомічного, то вся любов куди й дінеться. Та чи може Шепетиха змагатися з
Мерехтою ? Та він, як почує, то в порошок її зітре. А до дівчини сказала:
– А що люди скажуть ? Ти про те подумала ? Поговір піде по селі.
– А мені однаково.
– Е, не кажи так. Для дівчини добра слава – то найперше. Ще не знати, чи будеш ти з
Петром, чи ні. А якщо потім доведеться за кого іншого заміж іти, щоб потім не нарікала.
Бо неслава, як вчепиться до когось, то потім її не відчепиш, не відмиєш – це вже на все
життя.
– Не буду я за іншим, – тихо сказала Ганна. – Руки на себе накладу, а не буду.
– Свят ! Свят ! Свят ! Нащо таке кажеш ? Гріх таке казати. Лихий підслухає та й … не
можу я тебе прийняти. Я боюся твого батька та братів твоїх окаянних. Вони і хату спалити
можуть. Для них і законів нема.
– То що мені робити, тітусю ?
– Не знаю, дитино. Давай вже краще почекаємо, доки Петро видужає.
– Ой, ні. Не можу я чекати. Ось вже й осінь настає. На полі з роботою впоралися. Ось-ось
Гайдуків Іван сватів зашле. А тоді я пропала. Мій батько казав, що на налигачі мене до
шлюбу поведе. І поведе. Він такий.
– От анцихрист ! Ти ж таки його дитина.

10.
– Ой, тітко, дитина рідна, а Гайдукове поле рідніше.
Дійшли до села, а так нічого й не придумали.

– Де ти шлялася цілий день ? – крикнув старий Мерехта, як тільки Ганя увійшла
до хати. – Хліб їсти є кому, а робити щось не дуже.
Ганя змовчала. Ноги у неї натомлено гули, але вона знала, що завтра вдосвіта знову
вирушить до лікарні. Що там ще кричить старий Мерехта ? Батькує, лається, а потім
каже до Гані:
– Щоб завтра увечері з хати ні ногою. Чула ? І щоб мені без фокусів. Завтра свати
прийдуть від Гайдуків. Приготуй все, що там треба. І дивись мені, дівко ! Ти мою руку
знаєш.
„Ось воно. Таки прийшло” – подумала Ганя. Мовчала. Не мала права щось казати. Навіть
матері. Хоч і любила її, затуркану лихим чоловіком, зарання постарілу, затовчену працею,
добру, але покірну та безсилу. Ні, мати їй нічого не порадить. І ніхто їй нічим не
допоможе. Навіть Петрова мати не захотіла її прийняти. А Ганя на неї найбільше
надіялася.
„Добре, що батько сказав, – думала дівчина, – міг би й не сказати”.
Вона спала у маленькій кімнатчині біля кухні. Тут стояла її нова скриня з посагом,
шафа з одежею і вузенька постіль. Тихенько відчинила скриню. Спершу думала не брати
нічого. Нехай батькам залишається все їхнє добро. А потім подумала, що і вона свою
працю вклала в ті батькові статки. Ого ! Ще й як напрацювалася, вдосвіта встаючи і пізно
лягаючи. І вже без вагань відкладала дещо з одежі. Ні, багато вона взяти не може – ще не
має куди. Так, дещо на ближчий час.
– Так. Ще треба щось тепле взяти, бо ж осінь починається. І чоботи. Ого, скільки
набралося. Як же мені все це винести ? Треба тихенько, щоб ніхто не чув. Завтра не можна
буде.
Все зав”язала в рядно. Тлумак вийшов чималий. І сльози стиснули за горло.
– Як злодійка, мушу з власної хати тікати. Ой, мамо, мамо, жаль, що не можу навіть з
вами попрощатися.
Прилягла на постіль. Треба дочекатися, доки брати від дівчат своїх повернуться.
– О, либонь, стукнули двері. Чи то ж один повернувся, чи обидва ? Ні … здається, один.
Якби обидва, то розмовляли б. Пройшов на кухню. Тарабанить баняками. Щось їсть, а
потім п”є молоко. Нарешті все втихомирилося. Певно, ліг спати.
Ще вичекала. Знову стукнули двері. Все повторилося. Нарешті тиша. Либонь-таки, всі
поснули. Хтось могутньо захропів.
– Пора. Перший сон найміцніший. Треба йти.
Було страшно. Правда, відколи з Петром трапилося лихо, її вже так не пильнували. Однак
треба дуже тихо і обережно.
– Як же ж той тлумак винести ? З ним обов”язково щось зачепиш. Ага, придумала, через
вікно.
Вазонки зіставила на землю. Відчинила вікно. На вікно висадила свій тлумак. Так. Це вона
добре придумала. Тепер вона сміливо може вийти надвір. Що ж тут такого ? Справа
звичайна. Вийшла. Тихенько обійшла хату, дійшла до свого вікна. Тепер треба обережно
витягнути клунок.
– Тяжкий. Треба було менше набирати. Але ж всього треба. Тут і так найнеобхідніше.
Впоралася. Тепер клунок лежав на землі біля її ніг. Ні, через вікно вона лізти не буде.
Обійшла хату і спокійно увійшла. Що ж тут такого ? Повернулася знадвору. Тиша. Хтось
продовжує хропти. Все гаразд. Тепер треба зачинити вікно, поставити вазонки, – все, як
було, щоб не так швидко похопилися. Ага, ще розстелити постіль, нібито вона спала. Так.
Тепер все.
Гірко посміхнулася:
– От як господарська дочка заміж виходить.