5.
– Кому сказав ? – гарикнув Петро. – Гибай звідси !
– А дорога не твоя. Я тут можу стояти, скільки мені захочеться.
– То стій каменем, коли дурень, – сказав Петро та й далі пішов поратися по господарству.
„Чекай, гнидо, – думав Петро. – Довго ж ти тут стоятимеш. Я ж тебе, телепня, таки
одурю”.
Тихенько шастьнув до стодоли. А там ще дверцята з потилиці були, щоб снопи зручніше
було подавати в засторонки. Тихенько відчинив – не рипнули. Добре, що змастив. Переліз,
ще й дверцята за собою причинив. А далі – поза стодолу, поза комору, на город, а там –
тільки його й бачили.
А в садку в Стрільчихи і справді гущавінь. І там вже чекала на Петра його ясочка,
найкраща, наймиліша дівчина. А як натішилися вже своєю зустріччю, Ганя сказала:
– Біда, Петрусю. Треба щось робити. Таки хоче мене батько силоміць віддати за Івана
Гайдукового. Вже й люди від нього приходили, питалися. Батьки згоду дали. А я сказала,
що вб”ю його, а сама у вершу скочу.
– А вони що ?
– Посміялися, познизували плечима: нічого, мовляв, дівочі примхи. Куди дінеться ? Це ще
не було сватання, а так, вивідки. Прийдуть, коли пороблять усе в полі. Я свої весільні
рушники, що сама вишивала, з хати до дівчат повиносила, аби без мене не віддали.
– А дівчата ж надійні ?
– Надійні, товаришки мої вірнесенькі.
– Послухай, Ганю, а може нам до району гайнути і там розписатися ? Тоді вже нам нічого
не зроблять.
– А як спитають, чому не в сільраді ? Всі ж розписуються тут.
– Нічого, щось придумаємо. Ти тільки люби мене, моє сонечко ясне. І завтра сюди ж
приходь. Тільки будь обережна. Вони ж там, певно, пантрують, коли ти повернешся.
– Не бійся, я вже собі хід знаю. Не впильнують. А там вже – як буде.

Зразку небо захмарилося. Петро подивився: все кругом хмари затягнули. Дощу не
було, але він міг піти з хвилини на хвилину. Спитав у матері:
– Мамо, то що робити ? Їхати чи ні ?
– Та дощу нема. А що хмарно, то воно так може і до вечора бути. А може й розпогодиться.
Шкода дня. Зори той клин, що за ровами. І близько, і роботи не так аж багато. Ти
швиденько впораєшся.
І Петро поїхав. Дивилася йому услід Шепетиха і подумки молилася, аби Бог беріг її сина
від всякої напасті.
Орав Петро. Поглядав на небо. Ніби й випогоджувалося.

Там за гаєм зелененьким
Брала вдова льон дрібненький.
Вона брала, вибирала,
Тонкий голос подавала.

Обійшов плугом раз, другий, а коли йшов далі, щось раптом як гримнуло, як блиснуло …
Петро впав, ще не розуміючи до ладу, що з ним. Останнє, що він бачив – його кінь,
розірваний на шматки, і сонце, що виглянуло з-за хмар. І думка:
„Я загубив коня. Що ж тепер буде ?”
І тиха мла заступила сонце, свідомість, світ … Петро впав у забуття. Скільки він так лежав,
ніхто того сказати не міг. Погода того дня була якась непевна, то й людей у полі мало
було. Десь в обідню пору привезли його на возі до матері: на, мати, тішся.
– Живий, живий, не побивайтеся так. Тільки покалічений дуже. А коня нема. Міну виорав
собі на лихо. З війни там лежала. Скільки ще їх лежить у нашій землі, чекаючи своїх
жертв ? Виходить, що війна ще не скінчилася. Та не плачте так, Шепетихо. Так йому,

6.
видно, на роду написано. Та й що ті сльози ? Його треба в лікарню, але я не можу завезти.
Жінка моя, либонь, родити надумала … То я поїхав.
Петро поворухнувся – і мати кинулася до нього.
– Пити, – прошелестів пошерхлими губами. Мати напувала, як могла, як уміла.
Маленького вміла, а великого – ні. Руки їй тремтіли, і вода лилася синові на груди. Коб
фершалка скорше прийшла, щоб хоч перев”язала по-людськи. Тоді вже можна і в лікарню,
в район. Буде просити когось, може ж таки ублагає, може хтось змилується. Пішла б до
Мерехти: у нього і віз зручний, і коні добрі, та він чогось вовком на неї дивиться та
обходить її стороною, добрий день не сказавши. І чого б це ? Що вона йому зробила ?
– Ганю, Ганнусю, – здригнулася. Її син марить.
„Так ось воно що, – подумала. – Так ось чому Мерехта сердиться. Ще б пак ! Господар !”
– Ганю, поцілуй мене. Я тебе не бачу. Чому я тебе не бачу ? Хтось мені світ заступив.
Марив Петро. Тяжко плакала Шепетиха.

Вона довго сиділа в коридорі районної лікарні, аж доки до неї вийшов вже сивий
втомлений лікар. Він уважно вдивлявся в замучене і згорьоване її обличчя, а потім тихо
сказав:
– Засмучувати вас не хочу, але й втішити не маю чим.
– Що ? – кинулася.
– Заспокойтеся, – поклав їй руку на плече. – Ваш син буде жити – і це головне.
Шепетиха перехрестилася. А лікар продовжував:
– Він ще дуже слабкий. Втратив багато крові. Але це нічого. Хлопець він молодий,
здоровий – виживе. Жити буде. А от бачити … ні.
Шепетиха вся стерпла, заціпеніла, сльози знову так і побігли струмочками по її вже
зморшкуватому обличчі.
– Я розумію вас. Але …
– Може … хоч світло, хоч сонце, – протягнула руки в молитві до того сивого чоловіка
в білому халаті.
– Я не хочу вас дурити. Зовсім … не буде бачити. Це страшно, але ми не Боги.
– Але ж він ще такий молодий.
– Світ бачити всі хочуть: і молоді, і старі, але … повірте, мені дуже жаль …
Вже хотів йти, але ще спинився і тихо сказав:
– Повірте мені … є такі матері, що були б раді, аби їхні сини хоч сліпими, хоч кривими
повернулися додому. А їх нема. Пробачте … але я теж втратив сина.
І пішов, не оглядаючись. А Шепетиха ще довго дивилася йому вслід. Він вже зник за
дверима кабінету, а вона все дивилася та й дивилася, наче хотіла там щось побачити.
А що – це було відомо тільки їй одній …

Ганя ще не чула про лихо, що спіткало Петра. Ті чутки якось до неї ще не дійшли.
Вона тільки постерегла, що, коли йшла по селі, то всі чомусь пильно на неї дивилися,
аж дівчину диво брало. Покрадьки заглянула в дзеркало: може де вимастилася чи що.
Ні, нічого.
„Чому ж вони на мене так дивляться ? – подумала. – Але хіба комусь заборониш ? Нехай
дивляться”.
Потім дивувалася: як же їй серце не підказало, що сталося лихо ? Не підказало. Весела,
вона збиралася до Стрільчихи в садок, щоб зустрітися там з Петром. Ще вловила злісні і
насмішкуваті погляди батька і двох її братів. І знову здивувалася:
– Що з ними сьогодні ?
А впоравшись, таки пішла до Стрільчихи. Прочекала там до темної ночі, аж холод її
перейняв – вечори і ранки ставали по-осінньому холодні, – та Петра не було.
„Щось трапилося. Але що ? А може, Петро іншу засватав ? Тому й брати так над нею