3.
– Та що я ? Вже їм казала, що краще у вершу, ніж за нього. Та хіба ж вони чують чи
бачать щось, окрім Гайдукового поля, Гайдукових коней та корів ?
– А мати що ? Невже і вона тебе не розуміє ?
– А що мати ? Зітхають та плачуть. „Покорися, – кажуть, – батьковій волі. І я колись так
заміж ішла”.
– І що, – питаю, – були щасливі в житті ?
– Та де там, – кажуть. – Твій батько і бив мене, і злиднями докоряв. Тебе Гайдуки хоч злид-
нями докоряти не будуть, бо ти – господарська дочка. Голіруч тебе не віддамо. Не те, що
мене мої батьки віддали. Тільки того й було, що врода моя молода. А що з тієї вроди ?
– Ой, Ганю, якби ти знала, як сумно від твоїх слів. Але однак все це ми здолаємо і таки
будемо разом.
Поцілував, а потім закрутив-завихорив, приспівуючи:

А за того Петруся
била мене матуся.
Ой, лихо не Петрусь,
біле личко, чорний вус.

– Чи любитимеш мене, коли стану тобі за жінку ?
– Чи я тебе любитиму ? Ти ще й питаєш ? Та я не дам і порошинці впасти на тебе.
– Всі так кажуть, коли любляться, а потім …
– То ти не віриш мені ? Тоді навіщо й казати ?
– Та вірю, вірю, соколе мій ясний. Але я таки вже мушу йти, бо пізно.
І вони розходилися, а стара груша ще довго зітхала, згадуючи їхню мову, трепетні
зітхання і те, як була вона колись молодим та струнким деревцем. Гай-гай ! Не дурень же
сказав: молоде – золоте …

Не вечір, не два зустрічалися Петро з Ганею під тією старою грушею, що, здавалося,
ховала їх від всього світу. Зустрічалися, аж доки брати її не вислідили та й не розказали
батькові. А в старого Мерехти норов крутий був. Коли щось не по його, то начувайся.
Якогось вечора підстеріг він молодят та й впав їм, як сніг на голову.
– Тікай, Петре, – зойкнула Ганна, – вони тебе скалічать.
Але Петро не тікав. Чого мав тікати ? І берданки Мерехтиної не злякався.
– Ага ! Молодий ведмедик медку захотів, – злісно засичав старий Мерехта, хапаючи Петра
за барки.
– Дядьку, не лізьте, – спокійно, але з притиском сказав Петро. – Не лізьте, бо я не
подивлюся на ваш сивий волос.
– Так я тобі для початку по-доброму кажу: забудь сюди дорогу. Щастя твоє, що сини коні
на ніч погнали. Лежав би ти тут до самого ранку, побитий та покалічений, аж поки
хто-небудь в рядні не приніс би тебе на втіху твоїй матері.
– Я, дядьку, безчестя не чинив. А що ми собі стояли, то гріха в тім нема, бо думаю я сеї
осені сватати вашу дочку. Просто ще час не настав з вами про те говорити.
– Ах, ти, сучий сину ! Харпаку нещасний ! Та в тебе ще на губах молоко не обсохло. Та чи
знаєш ти, що вона – господарська дочка ? Та чи знаєш ти, що я скорше її сам порішу, ніж
віддам за такого голодранця, як ти ?
– Тату, то і я скажу. Можете вже мене отут на місці вбити, бо я ні за кого, окрім Петра,
не піду.
– Підеш. Я тебе на налигачі до шлюбу поведу, а таки віддам за господарського сина. А
зараз ти, дівко, марш до хати, а ти, лобуряко, йди собі. І щоб я більше тебе тут не бачив.
Бо на порох тебе зітру.
– Тепер, дядьку, не ті часи, щоб дівчину силоміць віддавати.

4.
– Що ? Ти ще й пащеку відкриваєш ? Не ті часи, кажеш ? У мене свої часи. Розумієш ? Як
я захочу, так і зроблю. Йди потім на мене жалійся. Чи знаєш ти, пуцвірінку, що твій
батько в мене наймитував ?
– Не зачіпайте мого батька, бо я … його вже Бог судить.
– Та наплювати мені і на живих, і на мертвих. Я – господар.
– Тільки на землі, тату. А на небі господар – Бог.
– Стули писок ! Ще й вона має батькові щось до розкажу ! Марш до хати ! Кому сказав ?

Тепер Петрові важко було зустрічатися з Ганею. За нею тепер пильно пантрували.
Тримали її ледве що не під замком. Восени, певно, готувалися віддати її за того
пришелепуватого гевела – Гайдукового Івана. В неділю бачили її в церкві, сплакану і
бліду. Все село жаліло дівчину. Їхня любов вже перестала бути таємницею.
– Не віддасть старий Мерехта свою Ганю за Шепету, – казали жінки.
– Не віддасть. А шкода. З них таки гарна пара.
– Та що з того ?
– Жаль дівку, геть з лиця спала.
– Як вийде за Гайдукового Івана, то ще не так спаде. Воно таке немилясте. Напустить ті
варги, очі банькаті вилупить. Тьху !
– А горілку, здається, цмулив би і вдень, і вночі. Шкода дівчини.

А якось вирвалася Ганя і прибігла до Петра в поле. Білий день. Кругом люди. На
полях саме робота. А вона нічого. Стоїть собі, посміхається, травинку гризе. Тільки бліда
дуже.
– Що з тобою, кохання моє ?
Покинув Петро роботу і став біля дівчини. І така вже з них гарна пара була, що всі, хто
був поблизу, покидали свою роботу і дивилися на них.
– А щоб вам повилазило, – тихо буркнув Петро, – наче ніколи не бачили парубка з дівкою.
– Та нехай, Петрусю. Я вже зараз піду.
– А як твоїм хто скаже ?
– Нехай кажуть. Мені вже, Петрусю, однаково. Гірше не буде. Приходь увечері до
Стрільчихи в садок. Там такий гущавник, що ніхто нас і не побачить. Почекай там мене. А
я вже якось вкрадуся та й прибіжу.
Вже так чекав Петро того вечора, вже так просив, щоб те сонце скорше зайшло, а воно
все світило та й світило. Вже не співається Петрові. Ледве дочекався того вечора.
Порається Петро на подвір”ї. Аж гульк – Мерехтин хлопець на перелазі сидить. Петро
ближче підійшов.
– Тобі чого ? – брови звів.
– Так, нічого.
– Кого виглядаєш на моєму перелазі ?
– Сестру свою.
– А де б їй тут взятися ?
– Не знаю. Тобі видніше.
– Не в кишеню я її сховав.
– Може й в кишеню, коли більше нікуди. До тебе ж в поле приходила ?
– То й що, що приходила ?
– Щезла здому – і ніде її нема.
– Чому ж ви так погано її пильнували ? Щезла, кажеш ? То ти прийшов мене пильнувати,
щоб я не щез ?
– Виходить, що так.
– Ти от що … гибай звідси, доки я тобі ребра не полічив. Тут я господар, і сторожів не
наймав.
Хлопець встав з перелазу, відійшов на кілька ступнів і знову спинився.