10.

виходить. Аж посварилися. Був хлоп як хлоп, а тут, як здурів. А та стара карга не дасть
йому ні машини, ні грошей. От побачиш. Я ще не знаю, що вона придумає, але щось
придумає. Згадаєш моє слово.
– Сергію, ти не переживай. Я продам все, що маю, а борги тобі поверну.
– А чого це ти маєш повертати ? Нехай він віддає. Він же у нас багатим скоро буде.
– Ой !..
– Та дай то, Боже, нашому теляті та вовка з”їсти. Але боюся я за нього. Чесно тобі кажу:
боюся, щоб не пропав хлоп. А де малі ?
– Андрійко десь ганяє, а Василько вдома.
– Я тут йому іграшку приніс.
І Сергій дістав з пакета машину. Не просту, а на батарейках. Вона сама повертала, коли
на шляху у неї була якась перепона.
– Навіщо ти, Сергію ?
– А так. Для власного задоволення. Я вчора сам нею увесь вечір бавився. Василю, – по-
кликав він хлопчика. – Скоренько іди сюди. Тут таке …
Але Василько вже стояв на порозі і прикипів оченятами до нової цяцьки.
Я забула витерти заплакані очі, то так і сиділа, заплакана і усміхнена.

В суді все було вже зарання відомо. Можна було подумати, що тут зібралися самі
благодійники. Вони люб”язно посміхалися, наче чинили якусь добру справу, і ось тепер,
після їхнього втручання, все піде на краще. Треба було тільки виконати деякі
формальності. Я також була формальність, тим паче, що я ні проти чого не заперечувала,
не впадала в істерику. А що тут було заперечувати ? Ну, помилився чоловік, ну, женився
всупереч матері, а тепер усвідомив свою помилку. Діти ? А що діти ? На них слачувати-
муться аліменти …
Додому ! Скорше додому ! Зачинити за собою двері. Нікого не бачити і не чути.
Увечері, коли вже зовсім смеркло, забіг Микола. Приніс Василькові цукерки, а
Андрійкові – конструктор. Діти дивилися на нього вовченятами. Взяли принесене і піш-
ли собі. Я їм нічого не говорила, та вони вже все знали. Це найуважніші наші спостерігачі.
Та й розмови вже йшли по селі. А люди – вони не будуть ще й на чужих дітей зважати.
Певно, і при них щось говорилося. А може й розпитували у дітей … Словом, діти знали.
Андрійко мовчав – старший був все-таки. А Василько вранці сказав мені:
– Мамо, коли я виросту, я ніколи не буду таким, як наш тато.
Я мовчала. А що я могла сказати своїй дитині ?
А тепер переді мною стояв Микола. Напідпитку. Він був пригнічений. Його бравада
кудись зникла.
– Оксано !.. Як ти тут ?
– Нормально.
– Ти сердишся ?
– Ні. Послухай, чого ти сюди прийшов ?
– До дітей. А хіба не можна ?
– До дітей треба вдень приходити. Їм вже спати пора. Діти вже пішли. І ти йди до лихої
матері. Чого стоїш, як мана ?
– Оксано, хоч тепер зрозумій мене.
– Зрозуміла. Щезни.
– Я вже зараз йду. Я тільки хотів тобі сказати … Якийсь час ми з тобою не будемо зустрі-
частися. Розумієш … так треба. А там …
– А там оженить тебе твоя матуня на тій конторській шлюсі – і збудеться її давня мрія:
мати багату і освічену невістку.
– Оксано, ну як ти можеш таке казати ? Я люблю тебе.
Я стояла перед Миколою зі стиснутими кулаками. Мабуть, була бліда. Мені здавалося,
що я зараз кинуся на нього і буду гамселити, гамселити його в дикій люті і ненависті.
11.
– Іди звідси, бо я зараз чим-небудь розвалю тобі голову.
І він пішов, згорблений, розчавлений, змалілий зростом, і нещасніший, здавалося, ніж я.

Тепер Микола їздив на машині. Мав доручення. Машину на нього мати так і не пере-
оформляла. Мені передавали, що вряди-годи Микола підвозив Марину. Вона сиділа в ма-
шині, мов пава, виряджена та горда, і посміхалася. Може б я і не повірила людям, але по-
бачила те якось сама.
Того дня увечері знову забіг Микола.
– Оксано, ти нічого такого не думай.
– Не думаю. Що ще ?
– Ну чому ти так гостро зі мною ?
– Ти прийшов до дітей ? Подивився на них ? І гибай звідси !
– Оксано, але я і до тебе прийшов.
– У мене не вечорниці. Геть мені звідси !
– Ще одну тільки хвилинку. Розумієш, мати не хоче нічого на мене записувати. Розумієш…
Поки що … Вона хоче, щоб я перше оженився з Мариною.
Це не було для мене несподіванкою. Я так і думала. Я навіть посміхнулася.
– То й женися. Любові вам та злагоди у подружньому житті. А чого б і ні ? Хіба ж я тобі не
те саме казала ? Твоя мати все добре продумала.
І розсердилася сама на себе, що таки ув”язалася в дискусію. Про що мені вже з ним
дискутувати ?
– Оксано, повір мені …
– Я тобі раз вже повірила.
– Я з нею тут-таки розведуся. От побачиш.
– Миколо, якби ти знав, якби ти міг себе побачити, який ти жалюгідний.

Весілля було гучне. Марина була ще дівка. Хоч уже старша, підбита людськими
плітками, але дівка. Принаймні, на голові у неї була фата. А що там люди пльоткували …
Те не було ніде написано. Весільна сукня була „з посилки”, принаймні, так казали. Я вже
навіть не плакала. А чого плакати ? Тільки хіба трішки, коли Андрійко сказав:
– Ходи, Васильку, подивимося, як наш тато жениться.

От і добігла до кінця моя історія. Нічого особливого в ній немає. Вона проста і
складна водночас, як у тисяч жінок. Живу, виховую дітей. А Микола ? Ще заходив якось
після свого весілля. Був добрячи-таки напідпитку. Казав, що любить мене, і просився пе-
реночувати. Я сказала, що чужих чоловіків не приймаю. Чула поміж людьми, що Мико-
лина мати нічого йому так і не відписала: ні машини, ні грошей.
– А навіщо тобі ? – сказала. – Ти ж і так їздиш, за дорученням. А грошей у Марини
достатньо. Коли я умру, тоді все й одержиш. А недавно у Марини донька народилася.
Тепер їздять на машині утрьох. А ми пішки ходимо. І нічого. Скільки там того села.
А до райцентру, Слава Богу, автобуси ходять.
Сергій недавно заходив. Удвох з Мар”яною. Дочекався. Мар”яна таки розлучилася
зі своїм пияком, бо вже спасу ніякого не було. Мар”яна і Сергій недавно побралися.
Любить він її, здавна любить.
А Микола … А що Микола ? Кажуть, навіть на розлучення подавав. Та Марина зго-
ди своєї на те не дала. І суд їх не розвів: мала дитина. А ще кажуть, Микола пити став. І не
як там вряди-годи, а серйозно, щодня. Кажуть, що в аварію навіть попав, так все обішлося.
З Миколою все гаразд, але трохи грошей заплатити таки довелося. Та то пусте. Добре, що
живий. Це я б так думала. А як Марина – не знаю. Шкода чоловіка. Пропав ! А все через
той спадок.