– А чому Ви мене прийняли. А мати …
І я ледве стримала сльози.
– Давай, Даринко, поки що не будемо говорити про твою матір. Вона – мати. Як
кажуть: не суди грішний грішного, бо є Бог від того.
– А то правда, що Ви ворожити вмієте ?
– Правда. А звідки б я знала, що ти лихе намислила ?
– Поворожіть мені, тітонько.
– Ні. Тобі зараз не буду.
– Чому ?
– Ти не сама.
– Як не сама ?
– Ти з дитям. Не можна. От колись.
При слові „дитя” я аж здригнулася.
– Не сахайся від своєї кровиночки. Звикай до думки, що воно в тебе є. Не бійся про
нього говорити. Ти маєш любити своє дитя і тішитися, що воно в тебе є.
– Нічого собі втіха !
– А щоб ти знала, що втіха. Ти маєш з радістю чекати його приходу в цей світ. Тоді й
воно буде здоровеньке і спокійненьке. А я вже подбаю, щоб у нього було все, що треба.
„Боже мій, – подумки жахнулася я, – а я ж нічого з собою не взяла. Я ж думала … а
тепер ще треба безліч всього для … дитини”.
Я вперше подумала про ту живу істоту, що вже жила в мені. І, дивна річ, подумала
спокійно, може навіть з приязню. Що ж, це – неминучість.
– Тітусю, але я не взяла з собою ніякого одягу. Нічого не взяла. Я ж думала … а тепер,
певно, мати не дасть.
– Нічого, дитино. У мене є дещо з моєї дівощини. Тобі якраз підійде. Не бійся, що так
зараз не ходять. Не все і колись було зле. Підладнаємо, перешиємо. А для чого ж лю-
дині і руки дано ? Роботи у нас з тобою буде досить, байдикувати нам не доведеться.
Та я знаю, що ти до роботи спритна. Не журися. Будеш у мене красунею.
– Ой, тітонько, де там вже мені до краси, – зітхнула я.
– Е, доню, не треба так. Ти ще така молодесенька, що тобі квіточка. Ще тобі світ не
зав”язаний. Та й я колись була … Гай-гай !.. – зітхнула. – А кожушок у мене є, так і
царівна позаздрила б. Ось завтра покажу. Будеш у мене як лялечка. Так що ні про що
не журися.
– І де я тільки взялася на Вашу бідну голову ! Я вже не знаю, як Вам і дякувати.
– Богу дякуй, дитино. Встаючи і лягаючи, дякуй, що не допустив до гріха і захистив
тебе від лукавого.
Засинаючи, я подумала: як добре, що є на світі такі жінки, як тітка Текля. Бо що
б вже зі мною було …
Спершу я нікуди з хати не виходила. Та тітка Текля мене умовляла:
– Не бійся показуватися людям. Що вже є, те є. Тепер не сховаєш. Скорше
переговорять – скорше й замовкнуть.
І я стала ходити по воду, помагати тітці Теклі поратися по господарству. Не сидіти і
справді неробою. А тітка все мене хвалить та жалує.
– Ото вже ти робітниця ! Ото вже в тебе все до ладу виходить ! Дивися, Даринко, не
піднімай важкого – тобі не можна. Дай я сама. Буде вже з тебе, іди відпочинь.
Так і жили.
Аж якось в неділю біля воріт зупинилася зграйка дівчат. У мене аж сльози на очі
навернулися. Вибігла до них. А вони стоять, подруженки мої, так цікаво і співчутливо
на мене поглядають. Защебетали, зацвірінькотіли, як ті пташенята.
– Дарино !
– Як ти тут ?
– А ми спершу не знали. Все думали, де ти поділася.
– Питали у матері, а вона … таке нам сказала …
6.
– Та нехай собі, дівчата. Мене тітка Текля прийняла.
Котрась притишено спитала:
– А правда, що вона відьма ?
– Ні, дівчата, то брехня. Вона тільки ворожити вміє і на травах знається. Вона, дівчата,
дуже добра. Я живу тут, як у раю.
– Ото вже ті люди ! Чого тільки не вибрешуть !
Мені так хотілося спитати про Василя, та я не питала. Але одна з дівчат таки не
втрималася:
– А Василь …
Друга штурхнула її під бік.
– Що Василь ?… – спитала я. Тепер вже мусила.
– Прийшов до нас на вулицю. Уявляєш ?
– Жодна з дівчат і дивитися на нього не захотіла.
– Ніхто з ним і не розмовляв. То він покрутився, покрутився та й пішов.
– Нехай собі, – вдала я з себе зовсім спокійну. А самій … згадалися раптом його слова,
сказані в таку гірку для мене хвилину: „На козаку нема знаку”. Авжеж, що нема … То
вже ж певно …
– Дарино …
Я вийшла з задуми – дівчата ж … Яринка, найкраща і найвірніша моя подружка, нахи-
лилася майже до мого вуха і притишено сказала:
– А Микола … ну, Качуришин … перестрів якось Василя і надавав йому по писку.
– Микола ?
– Так, Микола.
– А за що він його ?
– Як за що ? За тебе.
– Так і сказав ?
– Ні, він нічого не казав. Мовчки. Підійшов і – як вліпить йому ! Раз, і другий …
– І що Василь ?
– Нічого. Пішов, заюшений, до річки вмиватися.
– Аж не віриться … Щоб Микола …
– Нам також не вірилося.
– Тільки подумати: Микола, такий тихенький та несміливий …
Дівчата, а може, це хтось вигадав ?
– Ні, ми з Христею бачили.
– Дівчата, ви Миколі якось скажіть, щоб більше такого не робив.
– Ага ! Ще пожалій його ! Так йому і треба. Так навіть всі хлопці сказали. Тепер
Микола у нас найкращий парубок.
– Він любить тебе, Даринко, – тихо сказала Ярина.
– Вже так відразу й любить, – я гірко посміхнулася.
– Авжеж, що любить. Це ж видно. Він аж на лиці змарнів.
– Що вже з тієї любові ? – сумно зітхнула я. І дівчата також зітхнули. Запала
якась ніякова тиша.
– Дарино … – обізвалася Яринка, – то ми вже підемо. А може і ти з нами ?
– Ні, мої хороші, мені вже не гоже з вами. А ви йдіть собі. Та не судіть мене.
– Дариночко ! Що ти ! – у Яринки аж сльози в очах.
– Ми будемо звідуватись. Не сумуй.
Та й подалися собі моріжком. А я дивилася їм услід і плакала, тихенько кажучи:
– Дякую вам, дівчата. Дівуйте вже без мене. Я вже своє віддівувала …
Вийшла тітка Текля.
– Іди, доню, до хати. Холодно, а ти ж так легенько одягнена.

Зима в цьому році залягла якось відразу і міцно. Сніг випав глибокий. Я диви-
вилася з вікна на безмежну білість снігів і мені здавалося, що такої білої і чистої зими