– Дивися мені в очі, бо тут-таки й порішу тебе !
– Мамо, – зойкнула я, мов підбита птаха, але очей на матір не зводила: не могла.
– З ким ? – крикнула мати і вхопила мене за коси.
– Перелюбниця !
Більше я вже нічого не чула. Отямилася на землі, мокра від води, а наді мною стояла
мати з порожнім кухлем.
– Бач, зімліла ! Ти оті панські витребеньки покинь. Десь там у лозах не так мліла.
Перелюбниця !
– Мамо !
– Що мамо ? Не мама я тобі, а ти мені не дочка.
– Мамо !
– Нема чого ! І сльози мені твої – що вода. Ото вставай, збирайся та й іди собі геть.
– Куди ж я піду, мамо ? – заливалася я слізьми.
– Про мене, хоч у вир сторч головою. Перелюбницю терпіти не хочу, байстрюка году-
вати не буду.
І раптом я перестала плакати. Мене огорнув якийсь дивний спокій. Я вже знала,
що маю робити. Встала і почала складати свої речі, спокійно, зважено, аж мати зди-
вувалася.
„Багато не треба. Чисту сорочку, хустку, спідницю і вишиту блузку, – це на смерть”.
Зібралася і вийшла. Мати не спиняла. Що вона думала собі ? А може й нічого не
думала.
Я вийшла за ворота. Куди ж іти ? У селі не можна. Хто-небудь надійде – галас
зніме. Ні, треба йти в поле. Там озеро. Вода в ньому чиста-чиста. Так, це добре. Аж
пісня сумно поснувалася:

Ой, у полі озеречко,
там плавало відеречко …

Обірвала пісню. Не годиться. Молитися треба. Та чи Бог простить мені ? Ні, не про-
стить, бо я – перелюбниця !.. Ой, хто це йде назустріч ? Ага, то тітка Текля. В селі
кажуть, що вона – відьма. А-а ! Однаково ! Що вона мені тепер ?..
– Добридень, Дарино, – привіталася тітка Текля.
– Доброго здоров”я.
– А куди це ти, дитино, йдеш ?
– Та … – опустила очі. Тітка Текля взяла мене за руку:
– Це ти зле, доню, намислила. Не можна. Гріх.
– А звідки Ви знаєте ? – вирвалось у мене.
– О, я, дочко, все знаю. Хіба ж ти не чула про мене, що я – відьма ? Ну-ну, не лякайся.
Брешуть люди. Ніколи я не відьмувала. І лиха я нікому не вчинила. А от допомогла
багатьом.
– Пустіть мене, тітусю. Я мушу йти.
– Ні вже, дитино моя. Ходімо до мене. Я зілля тобі зварю, молитвою душу твою зцілю.
Ходімо.
Я і незчулася, як ми вже йшли по моріжку прямісінько до хати тітки Теклі. А
вона все говорила та й говорила. Слова її текли, як потічок, тихо і лагідно … І диво: я її
слухалася, і якийсь спокій вливався в мою душу. Мені було якось чудно, що я так без-
заперечно корюся їй.
Увійшли в хату. Хата була невеличка, ошатна, образи з вишиваними рушниками.
Тут пахло зіллям і ще чимсь, таємничим і загадковим.
– Сідай, доню, і нічого не бійся.
Зняла образок, стала в мене за плечима, поклала образок мені на голову і почала моли-
тися. Молилася довго. Потім відклала образок на стіл, повела руками, не торкаючись
мого тіла.
4.
– Я знімаю з твого тіла і з твоєї душі всі болесті, тілесні і душевні. З голови знімаю, з
рук знімаю, з ніг знімаю, з грудей знімаю, з тіла всього і з душі знімаю. Нехай ідуть
вони на гори, на ліси, в нетрі-нетрющі, де птиця не пролітає, гадина не проповзає, де
жоден звір не пробігає, де нога чоловічеська не ступає. Боже, укріпи і утверди.
Амінь.
Я слухала слова тітки Теклі і мені здавалося, що з мене і справді кудись поділися усі
біди, весь мій неспокій.
„Чарівниця вона і справді чи що ? – думала я собі. – Чи й справді відьма ?.. Але ж
образок бере…”
Але страшно мені не було. Відьма – то й відьма. Про тітку Теклю всяке люди казали.
Дівчата бігали до неї ворожити, а старші люди – по зілля, для себе і для худоби. А
ще приходили жінки, котрі дітей не мали. Кажуть, помагала. То певно злі язики її
відьмою прозвали. Яка ж вона відьма, коли людям добро робить ?
Ніхто, навіть із старших людей, зараз не пам”ятав, як і коли з”явилася тітка Текля
в нашому селі. Знали тільки, що вона не з тутешніх, а хто вона і звідки – не знав ніхто.
Була без родини, без дітей. Сама собі. Тітка Текля була вже в такому віці, що треба бу-
ло називати її не тіткою, а бабою, та вона того не любила і сердилася. Всі з тим змири-
лися: і молоді, і старші називали її тіткоюТеклею. І ніхто до ладу не знав, скільки їй літ.
Думки мої кудись поснувалися, про щось стороннє, про тітку Теклю … І я наче
й забула, чого я тут і що мене сюди привело.
Озвалася тітка Текля.
– Ти, Дарино, от що, – сказала тихо, щоб не наполохати мій спокій. – Живи поки що у
мене. А там видно буде. Діточок мені Бог не дав … Одні плачуть, що Бог їм дитину
дає, а другі плачуть, що нема … У мене хатина тепла, то й дитинці добре тут буде. А
там, може, і мати твоя опам”ятається. Бог добрий. Якось воно буде.
– Та згадка про мою дитину, що колись таки мала народитися, повернула мене до моїх
бід, і я зайшлася голосним плачем.
– Цить ! Не плач. Такий твій талан. Я зараз тобі зілля зварю. Ти заспокоїшся. Ну,
годі-бо !
Я раптом перестала плакати. Думка одна мені до голови прийшла.
– Тітонько, а може Ви … зваріть мені такого зілля, щоб … дитини не було.
Тітка Текля аж перехрестилася.
– Господь з тобою, дочко ! І гріх страшний таке казати, не те, що робити.
– Тітонько, – заплакала я знову, – Ви ж напевно знаєте таке зілля.
– Ставай на коліна і молися. Хай Бог простить тобі. Він милостивий. Бог в цю дитину
живу душу вселив, а ти хочеш … Молися, доню.
Та й пішла з хати.
І я молилася. Плакала і молилася. А потім прилягла на канапі та й, знесилена,
заснула. І не чула, як тітка Текля увійшла до хати, несучи відро з холодною водою,
як розпалила в плиті і стала варити вечерю. А коли вже та вечеря поспіла, збудила
мене, лагідно торкнувшись мого плеча:
– Вставай, Дариночко, вечеряти.
Я прокинулась, наче вигулькнула звідкись, очманіло дивилась довкола і немов аж не
могла зрозуміти, де я і що зі мною.
– Сідай вечеряти, – повторила тітка Текля. На столі парувала картопля, помащена
шкварками, стояли солоні огірки і кухоль з кислим молоком.
– Я … не хочу їсти, – сказала я. І збрехала. Бо теплий картопляний дух нагадав мені,
що я сьогодні майже нічого не їла. Лише вранці випила кухоль молока з тоненькою
скибочкою хліба.
– Сідай, доню. Тобі треба їсти. Звикай бути, як своя – тут тобі жити.
– А можна, я у Вас про щось запитаю ?
– Можна, дочко, питай.