– Мамо, – ледве чутно прошепотів Михайло. І Ліда більше не могла витримати тієї
напруги. Вона розплакалася і зникла за дверима другої кімнати. За нею пішов і Сергій,
цокотячи зубами, як у пропасниці. Ліда ридала і ніяк не могла стриматися. Сергій був
блідий, як крейда. Вони вже не чули, як Олена, звільнена від сторонніх очей і вух, тихо
прошепотіла:
– Сину …
І цього було досить. Михайло кинувся до неї, припав губами до її руки. Ні докору, ні
образи. Губи його ворушилися, а слів не чутно було. Він … молився. Олена плакала. Це
була сцена для двох, а третім між ними був тільки Бог. Тільки він один знав, чи заслуговує
прощення ця чепуриста жінка, що завинила так тяжко перед своїм сином.
Коли в кімнату повернулися Сергій і Ліда, Михайло з Оленою сиділи на канапі у
вечірньому присмерку і мовчали.
– Чому світло не ввімкнете ? – спитав Сергій, та йому ніхто не відповів. Його, либонь, не
чули. Ліда клацнула вимикачем – і яскраве світло сполохало тіні, що ховалися по кутах.
Сполохало воно і тих двох, матір і сина, що мовчкома сиділи, тримаючись за руки, матір
і сина, що сьогодні знайшли нарешті одне одного.
– Ти, Олено, напевно, переночуєш у мене. Куди вже їхати поночі ? А Ігорю подзвонимо, –
сказала Ліда, аби щось сказати, аби порушити оту німоту, що залягла поміж ними, оту ні-
моту, що мала зрештою закінчитися, бо не могла ж вона тривати вічно.
– Так, добре, – чомусь почешки відповіла Олена.
Сергій раптом кинувся до другої кімнати і вийняв з Михайликової шафки його дитя-
чий малюнок. Та шафка так і залишалася Михайликова. До неї ніхто не мав лізти. Там і
досі лежали його дитячі скарби. Михайлик вже виріс, став Михайлом, а ті скарби й досі
не втратили своєї цінності. Одним з найцінніших скарбів був отой малюнок. Олена
довго вдивлялася в ту жінку, що була в Михайликовій уяві його матір”ю, заміняла її,
Олену, грішну і порочну. Чи збагнула Олена всю глибину своєї провини перед сином ?
Мабуть, збагнула, бо тут-таки впала перед ним на коліна і, заливаючись слізьми, сказала:
– Прости …
Михайло підвів її, посадив поряд і сказав, наче йщлося тільки про його малюнок:
– Цей малюнок треба дивитися вдень. Що увечері ? Він втрачає …
– А чому ти його не повісиш на стіну ? – спитав Сергій.
– Так чомусь … нехай лежить.
Вже зовсім смеркло. По селі світилося. Люди вечеряли і облягалися спати. І ніхто
не знав, що відбувалося у Федощуковій хаті. Ніхто не знав …

ПЕРЕЛЮБНИЦЯ

Перелюбниця я, так мене моя мати назвала. Так і люди про мене кажуть. Позаочі.
Бо в очі вони добрі, співчутливі, зітхають. Перелюбниця … Це ще дуже делікатно вони
кажуть. Та цур їм ! Нехай собі кажуть. Що люди кажуть – то пусте. А от мати … А
воно, щоб ви знали, так і є: перелюбниця ! Чи не сором ? – спитаєте. Сором ! Ще й
який сором ! Перед людьми – соромно, а перед Богом – лячно, бо то – гріх великий.
Хотіла я той сором у воді втопити, та тітка Текля не дала. А може й Бог не допустив, бо
це також гріх великий. Кругом я грішна, з усіх боків … Хоч перед вами висповідаюсь,
то, може, легше стане … Священику все не розкажеш – сором та й часу мало. Матері
жаль. І себе … Та що вже тепер ?.. Але таки добра на світі більше, ніж зла. І людей
добрих більше, ніж злих. Отже, варто жити. А тим паче тепер, коли у мене …
але все по порядку.

Любила я свого хлопця так, що й не сказати. І краси наче й не великої був: висо-
кий, чорнявий, кирпатенький, з широкими бровами, – звичаний собі хлопець. А запав
він мені в душу так, що, здається, й вогнем не випекти. Були й інші хлопці, що зорили
за мною. Ну, взяти хоча б Миколу Качуришиного. Всі помічали, як він дивився на
мене. Та був той Микола якийсь тихий та несміливий. Тільки очі його, здається, говори
ли, великі, блакитні, вся душа в них виливалася. Очі говорили, а парубок мовчав. А я
була – що тобі вогонь. Де мені було заглядати у парубочу душу ? А якби заглянула, то
може б і по-іншому склалося … А мій Василь – справжній тобі вихор: як закрутить, як
завертить … І до танцю, і до пісні, і до слова. А те слово найбільше вражає дівочу душу,
що розцвітає саме першоцвітом кохання. Молодюсінькі обоє були: ледве що по сімнад-
цять нам виповнилося. А я на свої сімнадцять на селі вже дівкою була, бо роботу всяку
знала: і в хаті, і на городі чи в полі, – усе на мені. Ми удвох з матір”ю жили. Других
дівчат матері жаліють, а я цілісінький день в роботі, та й на вечір щось знайдеться:
шити, зашивати, вишивати. Хіба всю ту роботу переробиш ?
– Десь ти у своєї матері, Дарино, як наймичка: ні в будень, ні в свято не маєш спокою та
відпочинку, – жалували мене дівчата.
А я вдачу веселу мала та й на слово швидка була.
– Ей, дівчата, то не біда. Зате як заміж вийду, все буду вміти, перед свекрухою соромно
не буде.
– Ой, Дарино, тільки втіхи, що у рідної матері. Ще ні одна невістка свекрусі не догоди-
ла.
– Не можна так казати. Всяко буває. Не всі свекрухи однакові, – заступалася я за
свекрух. – Невістки теж всякі бувають.
Але хоч як мене мати пильнувала, хоч як до роботи силувала, я таки урву якусь
часиночку – та до Василя, під вербу чи над річку. А він вже мене чекає.
– Де ж ти була, моя квіточко ? Де ж ти так довго барилася ? Та вже обнімає, та вже
пригортає. Як те серце в мене з грудей не вискочило – не знаю.
– Ой, Василечку, мати то те, то інше загадує роботи – не вирватись.
– Та що вона в тебе молодою не була ?
– Та мабуть, що була, – сміюся та й обів”ю його шию руками, а самій солодко-солодко.
– Ти, Василечку, коли мене покинеш, то я умру.
– Дариночко, ластівко моя, навіщо б я мав тебе кидати ? Кращої від тебе і на світі нема.
Повірила я хлопцеві. І вже що те тіло ? Душу б йому свою віддала. Назовсім.
Отак любилися ми з півроку. А коли я схаменулася, то було вже пізно: в мені зачалося
дитя. Спершу я не хотіла в таке вірити, а коли впевнилася, заплакала та й до Василя.
– Що з тобою, моя ясочко ? Чи мати сварила ? Чому твої очі в росі ?
– Ой, Василечку, біда.
– Що трапилося ?
– Я, Василечку… у нас буде дитина.