А я – сама, як палець. Насадила тої сарани. Як де затримаюся, то на голову летить.
– Дивіться-но … які то такі поїхали ?
– Машиною ? Та я й не вгледіла. Тільки мигнули. Хіба ж роздивишся ?
– Та ж то Михайло. До Сергія поїхав. З жінкою і з дітьми.
– То він женився ?
– Давно. Вже он двоє дітей. Хлопчика Сергієм назвали, а дівчинку – Настею.
– Настя … таке стародавнє ім”я. Тепер навіть мало хто так називає.
– Чому ? Старі імена назад повертатися почали.
– В честь баби Насті назвав. Не забув таки.
– На тобі маєш ! Чого б мав забути ? Вона йому за матір була.
– То таки правда, що за матір. Нехай їй земля буде пухом.
– Добре живуть.
– Воно й видно. Машина якась така загранична. У нас я навіть ще таких не бачила. Я ду-
мала: американці якісь приїхали.
– Богу дякувати, що йому добре. Шкода було хлопця, аж серце розривалося.
– Певно, що шкода. Маєш тобі ! При живій матері сиротою ріс.
– Гріх буде мати Олена.
– Такі не бояться ні гріха, ні людського осуду.
– Нічого. Людський осуд – то пусте. Є ще й Божий суд. Бог, як кажуть, не злізе бити ні
києм, ні палкою. А колись їй все те віддасться. Як не в тому житті, то там …
– Там – нехай. Аби не тепер.
– Дурне, тітко, кажете. Ви вже в таких літах, що гріх таке казати.
– Ай, чого там гріх ! Хто те знає, що буде там. Черваки зідять – і по всьому.
Жінки сміються.
– Хіба хто там був ? Хіба хто напевно може сказати, що там і як ?
– Е, не кажіть так. Мудрі люди знають. В Писанії написано …
Тут біля криниці багато чого можна почути. Не завадило б іноді комусь з
можновладців, замаскувавшись під дядька чи під тітку, постояти отак біля криниці. Тоді
б вони вже напевно знали б, як народ живе і що він про них думає. Та такого не було й не
буде. Бо значно спокійніше посидіти в своєму затишному кабінеті з кондиціонером або
переїхатися машиною з ескортом туди, де зарання вже заготовлено і хліб, і сіль на виши-
ваному рушнику, зарання відомо, хто, коли і що має сказати. А що думає народ … це тепер
мало кого обходить. А може все-таки колись знайдеться хтось такий з можновладців, що
хоч раз, невпізнаний, стане отак біля криниці та й послухає. Аби тільки підлабузники та
лакизи не знали, бо вони й тут спроможуться спекталь розіграти …

Цього разу Михайло приїхав у Калинівку сам. Поставив машину, зайшов до хати.
Сергій саме був вдома. Він звів брови і здивовано глянув на Михайла.
– О, Михайло. А я й не почув. І Бровко хоч би тобі гавкнув ! Ото собака !
– А чого б він мав на мене гавкати ? Хіба він мене не знає ? Хіба мало він з”їв ковбаси з
моїх рук ?
– То правда, що з”в. Бісова личина ! За ковбасу продався !
Михайло сміється.
– А ти ж як думав ! У ковбасі велика сила і для людей, не те, що для пса. Але, що можна
собаці, те не годиться людині – це головне. А приятелів треба скрізь мати, не тільки серед
собак, але й у пеклі. Пам”ятаєш, у Руданського ? Ну, добре, добре, філософ ! Борони нас
Боже від таких приятелів, котрі у пеклі. Чого сам ? А де твої ?
– Та вдома. Цього разу вирішив сам …
– А що трапилося ? Чи не посварилися часом ?
– Та ні, не посварилися. Але, розумієш, є речі … Словом … я, Сергію, приїхав не просто
так …