– Після всього ще йому й вітрячка подарував !
А Михайло, дивлячись на сяюче обличчя Борка, подумав:
„ А він так хлопець нічого. Коли з нього пиха злетіла. Нормальний хлопець. Треба ж
таке !”

Перед Новим роком в інтернаті проходила ярмарка. З села посходилися люди. Їм було
цікаво, що ж ті діти вміють робити. Виставка розташувалася в спортивному залі – найбіль-
шому приміщенні, яке тільки мали вихованці. Тут були стільчики, табуретки, дощечки для
нарізання овочів, великі стільниці, сільнички – це, так би мовити, речі побутові. А ще
були такі, біля яких люди зупинялися і довго не могли відійти: мережива, плетива,
вишиття, макроме і малюнки. Був тут і малюнок Михайлика. Ні, не той … Це був ранок.
Як живі, від вітру, здається, тріпотіли листочки, якась пташина сиділа на гілці і натхненно
співала, забувши про все на світі, забувши навіть про те, що вона намальована. І сонце.
Воно саме сходило.
– Яка талановита дитина, – промовив хтось.
– А Ви ще не бачили його вітряків. Це просто чудо !
Вітряки продалися майже відразу. Рахунок Михайлика поповнився аж на п”ятнадцять
карбованців. Потім продався і малюнок. І рахунок поповнився ще на десять карбованців.
Справа втому, що вихованці грошей у себе не тримали, щоб не спокушати крадіїв, які,
безумовно, були. Гроші зберігалися у директорському сейфі. Кожен вихованець мав про-
номеровану карточку, такий своєрідний рахунок. В ту карточку заносилися надходження
грошей і те, як кожен їх витрачає: постопово чи відразу. Старші хлопці курили, тому
намагалися тримати гроші в себе, але тоді вони були позбавлені права скаржитися, коли
гроші в них пропадали.
У Михайлика з”явилося трохи вільного часу – і він знову засів за свій колишній
малюнок: захотів його поновити, але й сам не знав, чи йому це вдасться.
Цього разу мама стояла десь високо, на балконі. Була чомусь боса, у довгій рожевій
сукні. Голова у мами була така ж, як на попередньому малюнку: кучеряве волосся хвиля-
ми спадало їй на плечі. А очі були ясні, як небо, і лагідні, як, очевидно, бувають в ангелів
або святих. Тими лагідними очима жінка дивилася на босоного хлопчика, що стояв унизу,
благально піднімаючи до неї очі і протягаючи руки. Сходило сонце. А підпис був той
самий:
„Озвіться до мене, мамо”.
Надивившись на свій малюнок, Михайлик побіг шукати Вольдемара. Як не дивно,
але цей грубуватий хлопець якось по-особливому вмів сприймати красу, і Михайликові
конче хотілося саме Вольдемару показати свій малюнок.
Вольдемар був у класі.
– Ходи …
Михайлик був задиханий і схвильований.
– Що ? Що сталося ?
– Та нічого не сталося. Просто … просто я намалював … розумієш ? Я знову намалював.
– Маму ?
– Так.
– Малюнок такий самий ?
– Ні, здається, кращий. Ходімо, покажу.
Малюнок жив. Вольдемар затамував подих. Йому здавалося, що складки сукні у
жінки ворухнулися, що вона … дихає. Вона жива !
– Як це в тебе так виходить ? – пошепки спитав Вольдемар.
– Не знаю, – тихо промовив Михайлик.
Наступного дня Вольдемар приніс рамку для Михайликового малюнка. Тепер це
була справжня картина, засклена і недоступна для брудних рук.
– І як Борко міг тоді знівечити такий малюнок ? – сказав Вольдемар.