– От побачиш – зроблю. Спершу на виставку, а потім тобі. А хочеш, я й намалюю тобі
що-небудь: машину, літак чи ще що …
– А солдата можеш ?
– І солдата можу.
– А цей твій малюнок класний був. Мені самому його шкода.
– То для чого ти тоді ?..
– А просто так, зі зла. Ну чому ти стільки всього вмієш, а я – нічого ?
– Вчися – і ти щось вмітимеш.
– Ні, я нічого не навчуся, бо я – дебіл.
– Що за дурниці ! Хто тобі таке сказав ?
– А-а, наша керя, Станіслава Григорівна.
– А ти їй докажи, що ти … можеш. Нехай тоді лусне від злості.
– Я й сам так думав, але важко, я все запустив.
– Ну … про це ми ще поговоримо. А зараз давай спати.
– Почекай. Навчи мене битися. Так, як ти. Здорово ти мене тоді …
– Ні, того я тебе не навчу. Не можна. Це тільки для захисту.
І Михайлик пішов на своє ліжко. А через якийсь час хлопці вже спали. Їхнє рівне дихання
злилося з іншими, а сни кожен бачив свої.
Вранці Михайлик прокинувся з гарним настроєм і легким серцем. Надворі випав сніг.
Всі хлопці повибігали у те біле диво і почалася хлоп”яча втіха – сніжки. Ні, що не кажіть,
а зима – це гарно, а головне – весело.
„А хіба весною чи влітку не весело? – думав Михайлик. – Це тільки осінь сумна. Чомусь
восени, коли хлопці бавляться, то хочеться, аби вони не дуже галасували, ніби хтось
спить”.
Так, осінь була сумна. Особливо в цьому році. І Михайлик знав чому: бо його віддали в
інтернат. Якби жива була баба Настя, що була Михайликові за маму, його б ніколи не
віддали. Мама Настя його дуже любила. Михайлик її часто згадує, і йому здається, що це
була найдобріша жінка на світі. Тільки її вже нема … Він хотів її намалювати, не раз
брався за це, але нічого в нього не виходить – чомусь не малюється. На малюнку вона
якась не така. Чому так – хлопчик того не знав.
Михайлик і не помітив, що стоїть осторонь від хлоп”ячого гурту, замислений і наче аж
сумний. Ні, він не був сумний. Це лише так здавалося. Михайлик просто поринув у
спогади. А ще він подумав:
„Незабаром зимові канікули. За мною приїде Сергій і забере мене додому. І я цілих десять
днів буду вдома. І побачу тьотю Ліду …”
До Михайлика підбіг Борко.
– А ти чого стоїш ? Хлопці, намилити його !
І хлопці кинулися до Михайлика. Регіт, зик, сніжки, аж доки вихователька не спинила цей
тарарам: пора було іти на сніданок.

Після уроків Михайлик побіг у майстерню. Він мав робити вітрячки. Він робив їх з
натхненням, бо знав, що тепер їх ніхто не поламає. Він прикрашав їх різьбленням, кольо-
ровим папером, якимсь плетивом з дротинок. Хто бачив ті вітрячки, той не міг надиву-
ватися з його хлоп”ячої фантазії. А один вітрячок був найбільший, найошатніший, а біля
нього стояв виліплений з пластиліну чоловічок: в шапці, в чоботях, з різьбленою
патерицею.
– Це просто чудо, – говорив учитель праці в учительській. – У хлопчика талант. Йому
вчитися треба. Я сам купив йому блоки живлення для його вітряків.
Один з вітрячків Михайлик подарував Боркові, як і обіцяв. Хлопці не йняли віри, що
таке може бути.
– Ото дурний !