– Знаєш, я в інтернаті останній рік.
– Чому останній ? Ти ж тільки в дев”ятому.
– А, набридло ! Піду в училище. А там – на роботу.
– А в яке училище ?
– Та … однаково в яке. От би мені твій талант … Я б тоді знав, що мені робити.
– І що б ти робив, якби мав талант ?
– Я б вчитися пішов.
– У мене не талант. Мені просто подобається малювати, щось майструвати. А ще, коли
мій дядько машини ремонтував, мені подобалося йому допомагати і дивитися, як там у
двигуні все влаштовано.
– Ні, ти – талант. Другий хоч би рік дивився – нічого б не запам”ятав. А який класний
вітряк був !
– Все одно … Не треба було так Борка …
– То йому ще мало. Слухай, а що це за малюнок був ?
– Так … маму малював.
– Свою ?
– Не знаю. Просто маму. Я своєї не знаю. Вона мене залишила бабі. Баба мене вихо-
вувала, а потім померла. Та ще дядько.
– Той, що до тебе приїжджає ?
– Так, Сергій.
– Та він же зовсім пацан. Який же він дядько ?
– Та я його дядьком і не кличу. Це так, по родині виходить.
– Слухай, у тебе нема хоч скількись копійок ? Ти не думай нічого такого, я віддам.
Просто курити хочу – аж вуха пухнуть.
– А ти куриш ?
– В нашому класі всі курять. Тільки Душман не курить. Спершу над ним сміялися, а тепер
він над нами сміється. Ти, брат, ніколи за таке не берися, хоч як би тебе не підбивали, як
би над тобою не насміхалися. Не берися – і все. Це, брат, погибель.
Михайло понишпорив по кишенях, вишкріб якісь копійки і протягнув Вольдемару.
– О, тоді я побіг.

Ніч. Всі хлопці поснули. Не спить лише Михайлик і Борко. Михайлокові не спиться,
бо йому важко пережити таку жорстоку розплаву над Борком. Із-за нього, із-за
Михайлика, із-за того вітрячка … Боркові не спиться з іншої причини. Він би все стерпів,
він би витерпів значно більше, аби то було не при всіх. Михайлик чує, що Борко
не спить. Він, здається, навіть плакав. Михайлик розумів: хлопцеві боляче, але ще й важко
від того, що він втратив своє лідерство, свій авторитет. При всіх його так ганебно побито.
Який вже там авторитет ! Михайликові жаль було Борка. Він, звичайно, повівся по-свин-
ки, та однак шкода хлопця. І вітряка шкода. Та що вітряк ? Михайлик може і другого
зробити. Може навіть ще кращого. А от малюнок … так вдруге не намалюєш … Михайлик
зітхнув. Він вагався: підійти йому до Борка чи ні ?
„Мабуть-таки треба підійти, – думав Михайлик, – хоча … хто знає, як Борко сприйме”.
І таки встав і тихенько, навшпиньки, щоб нікого не розбудити, підійшов до Боркового
ліжка.
– Борко, – тихо покликав.
– Чого тобі ?
– Ти на мене не злися.
– Пішов ти …
– Чуєш, Борко, це не я сказав Вольдемару. Я й не знав, що це ти зробив.
– Знав, знав ! Чого там не знав ?..
– Я, чесне слово, не хотів, щоб … Хочеш, я й тобі такого вітрячка зроблю ?
– Мені ? Ну да ! Так я й тобі повірив !