– Звідки ти знаєш, що Борко ? Нащо казати, коли не знаєш ?
– Нічого, я однак дізнаюся, – сказав Вольдемар.
А потім звернувся до одного з хлопчаків:
– Ану, малий, знайди Борка – і миттю сюди. Скажи, що я кличу.
Всі притишено чекали, що воно буде. Не одному хотілося позловтішатися над Борком.
Ніхто не сумнівався, що це таки справа його рук. Такий вже він був самовпевнений і шкід-
ливий, що жах ! І управи на нього ніякої не було. Один тільки Михайло трохи побою-
вався за Борка. Він скоса поглядав на руки Вольдемара, котрих він ніколи не ховав у
кишені, як це робили декотрі хлопці. Нарешті Михайлик не витримав і підійшов до свого
шефа.
– Послухай, Вольдемаре, не треба. Чуєш ? Подумаєш – вітрячок !
– Відстань ! Я сам знаю. І взагалі, Михайле, не розкисай. І не давай ніколи і нікому безкар-
но над собою глумитися.
– А ще він йому малюнок зіпсував, – докинув хтось з хлопців.
– Який малюнок ? – спитав Вольдемар.
– Класний малюнок. Там мама була намальована. Така, як на іконі.
– От гнида ! – все дужче закипав Вольдемар.
Тут увійшов Борко. Вольдемар одним різким порухом поставив його перед собою і
показав на уламки вітрячка.
– Ти ? В очі мені дивися ! І не бреши. Вольдемару не брешуть. Ти ?
Борко увесь трясся, як в лихоманці. Ті, перед ким він не раз хизувався своєю силою, були
вражені, що Борко виявився таким боягузом.
– Ну ? ..
Вольдемар закипав, і краще було його не сердити.
– Більше не буду, – похнюпився Борко.
– Звісно, не будеш, бо тоді я таку гниду просто розчавлю.
Тут Борко неначе трохи осмілів. Напевно, з відчаю.
– Тоді тебе у виправний заклад відправлять. Ти чув, що директор казав ?
– То й нехай відправляють. Думаєш, злякався ? Нехай відправляють, але гнид, таких, як ти,
я буду бити. Стій рівно, як мужик ! Сьогодні я битиму не в повну силу, бо така козявка, як
ти, від мого удару піде штани прати.
І тут Вольдемар зацідив Боркові в ніс, аж той поточився і залився кров”ю.
– Це тобі за вітряк.
Михайло підійшов до Вольдемара і благально подивився на нього.
– Чуєш, братане, не треба.
– Відстань, сказав.
І до Борка:
– Стій, стій. Кров – то дурне, вся не витече. Ти он який тлустий. То ще не все.
– Не треба, не бий ! Я вже не буду ! Більше ніколи не буду !
– Знаю, що не будеш. Стій, стій.
І заговорив майже лагідно:
– А малюнок ? Це теж ти зіпсував ? Посмів … А там мама була намальована ! Тільки не
бреши. В очі мені дивися. Ти ?
– Не буду більше.
Але кулак Вольдемара невблаганно опустився ще раз на Боркове обличчя.
– Всі бачили ? То щоб ніхто більше не важився. Михайле, ти чого розпустив нюні ? Не
думав я, що ти така кваша. Зрозумій, отака гнида інакшої мови не розуміє. Він розуміє
тільки силу кулака. Є така категорія. Ну, пішли.
І вони з Михайлом вийшли з майстерні. В повітрі вже політував сніг. Незабаром зима.
Все побіліє, вкриється снігом – і дерева, і будинки, і земля – і стане оновленим і
урочистим. І Михайлові нестерпно захотілося додому, в його Калинівку, до спокійного і
доброго Сергія. Там життя просте і зрозуміле, а тут …
Тим часом Вольдемар говорив: