Дослухалася і Варка до тих розмов, та вони її мало обходили. Варка тепер впевнилася,
що баба Марія таки… Та не хотіла думати про те. Це її дитина, її люба Мартуся. А Варка
вже її глядітиме, не дасть і порошинці на неї впасти.
Охрестили з трьома парами кумів. І знову біля криниці судили-рядили жінки.
– Три пари кумів ! Тепер щось такого й не чувано.
– То й що, що не чувано ! Багачі. Можуть собі таке дозволити.
– А хіба ж ні ? Скільки ті туристи там своїх грошей полишали !
– Ой, голубко, не думайте, що ті гроші так легко дістаються. Кожному дай чисту постіль,
смачну страву. І щоб чисто скрізь було. А ще в кожного свої забаганки… Ні, я Варці не
заздрю.
– Та певно, що так. А як там її дитина ?
– Та, Богу дякувати, нівроку.
– І Слава Богу. Горпина, кажуть, зі своєю в лікарню лягла. Нічого не знаходять, а дитина
плаче, не їсть і худне.
– Бо тепер лікарі такі. Що вони знають ? Тато-мама за гроші вивчили – та й квит. А в
Дударихи хіба не те саме було ?
– Е, не кажіть. Таки щось вони знають. Чомусь же їх там вчать у тих інститутах.
– Авжеж, що вчать. Як з людей гроші лупити, з вас та й з мене. Бодай їх не знати, тих
лікарів.
– Е, не кажіть, не всі такі. От минулого року… Ні, то, либонь, було позаторік…
І пішли довгі розмови, котрі всі не перекажеш і не переслухаєш.

До тих розмов дослухалася Варка Дудариха, хотіла вона того чи не хотіла. І таке щось
з нею робилося… Сама не знала, що з нею діється. Її серце, наче розділилося навпіл, наче
у неї було двоє дітей: одне тут, з нею, а друге – десь там, у лікарні. Але то був її потаєм-
ний біль, про те ніхто не мусив знати. Її дитинка, дякувати Богу, була здорова. А Горпину,
звісно, жаль, товаришка ж її. Та й кого б не пожаліла у такій біді ?..
І знову чутка: Горпину виписали з лікарні – дитинці вже легше.
– Слава Богу, – молилася Варка і знову припадала біля своєї Мартусі. А воно вже й
посміхається, і рученята до неї тягне – втіха для матері. Ось і на ніжки зіп”ялося, ось до
тата через хату перейшло, бо тато нову цяцьку показує. Як тільки поїде куди, так і купує
для неї забавки всякі чи одяганки.
– Не накуповуй стільки, – сміялася Варка, – вона ж росте.
Але було видно, що й Варка тішилася з тих обновок.
– Нехай росте здорова, – і Василь посміхався у розлогі вуса.
– Здорова, – шептала Варка і тихенько тішилася, щоб не сполохати долю.
– Треба було б, Василю, на церкву щось офірувати. Воно так годиться. Ми ж таки люди
маєтні, не шарпаки якісь.
– То ти вже там сама… Зроби, як знаєш. Це вже по твоїй лінії.

Росла Марта. І Горпинина Орися також росла. Перехворіла, перемліли за неї батьки,
та якось вийшла вона з того та й розквітла. Там така гарна, що замилуєшся. Не раз і не два
милувалася Орисею й Варка. Віддалік.
– На мене схожа, – шептала. – Геть чисто, як я була. І як того ніхто не помічає ?
А людям що ? Коли йшли обидві до школи, бо приятелювали собі, як колись їхні матері,
то не кожен там і впізнавав, котра з них чия буде.
Росли дівчата. Марта завжди мала все найкраще, найкоштовніше. А Орися – так собі.
Сім”я велика, тато з мамою на всіх не настараються. А що Орися наймолодша була, то їй
все більше перепадало з сестер доношувати. Їм обновки, а Орися з них доношує. Така вже
доля наймолодших. Це було так звичайно, що дівчина й не ображалася. Звісно, і їй хоті-
лося чимсь новеньким похвалитися, похизуватися. Та що мала казати ? Сама бачила, як їм