– Ніколи не простудиться, якщо буде загартований. Йому, мамо, ще до армії йти. Якщо
буде добре підготовлений, то й в армії легше буде.
І що ти йому скажеш ? Виходило так, що Сергій був у всьому правий. Настя скрушно
хитала головою. Може й так. Хіба ж вона знає ? Вона вже стара стала, немічніє з кожним
днем. І куди вже їй до спорту ! У неї інша гризота: що буде з Михайликом,
як її нестане ? ..
Сергій привчав Михайлика і серйозно працювати. І той слухався його беззаперечно.
Він гарно малював і розумівся на кольорах, захоплювався їх гармонією або відчував
дискомфорт, коли щось було не так.
– Я, мамо, сам дивуюся, – сказав матері Сергій, коли Михайлика поблизу не було. – Він же
ще малий. А кольори знає краще за мене. Я йому кажу: „Бери голубий, так добре буде”, а
він мені: „Може й голубий, але потрібний інший відтінок”. І потім виявляється, що він був
правий. Адже він для такого зовсім ще малий. Просто диво ! Він, мамо, вже давно всі
букви знає. Тепер ми вчимося писати. І головне – це він без всякого примусу, у напівгрі.
От, мамо, який наш Михайло. Не дуже й хвалю: боюся захвалити. Роблю вигляд, що так і
має бути.
– Шкода, Сергію, що ти не вчився. З тебе вийшов би добрий вчитель.
– Ой, мамо, вчителів і без мене досить. Треба ж комусь і мою роботу робити. Добре
зремонтувати машину чи трактора – тут теж кебети треба. Дурнів, мамо, скрізь вистачає.
І скрізь вони тільки заваджають. Піду-но я, подивлюся, що там Михайло робить: щось
його не чути. Аби чогось не вчучверив. Він може.
Коли настала пора хлопчикові йти до школи, прибігла Ліда. Вона принесла своєму
хрещенику новенький ранець, а в ньому навіть більше того, що було треба такому малень-
кому школярикові. А ще принесла кольорову книжку казок.
– Читай, розумнику, – сказала. – Ми всі гуртом тебе й вивчимо. Тільки вчися добре.
– А мати і не здумає, – тихо сказала Настя.
– Облиште, мамо. Не треба. З тим вже нічого не зробиш. Не треба себе гризти. Робимо, що
можемо, – і добре.
– Якби не Сергій, то й не знаю, що б я робила.
– Нас же виховали – і нічого.
– Тоді батько був. Та й я, доцю, молодша була. А тепер … що вже я ? ..
Коли Михайлик закінчував третій клас, Настя злягла. Вона знала, що це вже
приходить її час: своє відходила. Пора до Гарасима. Пора. Молилася пошепки. Просила
Матір Божу бути дитині заступницею.
– Бо ж воно, Царице Небесна, сиротя. При живій матері. Не карай її тяжко, Господи.
Вона плакала і знову молилася.
Підкликала якось Сергія:
– Сину, знаю, що Михайлика ти не скривдиш. Але, прошу тебе, запиши на нього півхати,
щоб воно мало свій кут.
– Добре, мамо. Але Михайло тут сидіти не буде. Йому в місто треба, вчитися. А тут що ?
Семирічка, та й то …
– Подбай вже про нього, сину. Христом-Богом молю.
Не довго й слабувала Настя та й померла. Лягла поруч з Гарасимом – та й усе. А
Сергій з Михайлом залишилися удвох. Льонка дослужував армію десь у Росії і була мала
надія, що він сюди повернеться. Так і писав у листах, що буде собі тут роботу шукати, а
там, як все буде добре, то й жінку.
Довго думав Сергій, як їм далі жити. Радився і з Лідою, із Михайлом. Як з дорослим,
розмовляв. Ліда приходила на ті розмови. А всім іншим було не до них. Кожен клопотався
за своє.