– Це ж чому ?
– Не знаю, але не народиш. Скажи, Олено, ти що, не любиш дітей ?
– Не люблю. А чого б я мала їх любити ?
– Бо … бо … я не знаю, як це сказати, але, по-моєму, в кожній жінці вже так закладено, що
вона має неодмінно стати матір”ю.
– А в мені таке не закладено. То й що ?
– Тоді ти … тоді щось у тебе не так.

Минали роки зі своїми веснами та літами, осенями та зимами. Над Настиною хатою
шуміли вітри, гриміли грози, пропливали дні, місяці і роки. Ріс Михайлик, гарний та
розумний. І навчала його Настя молитися Богу, бачити красу і бути добрим до квітки,
пташини і людини. Вже перестали дивуватися, що хлопчик Настю називав мамою. По-
більшало з роками клопотів у Насті. Росла дитина, росли і клопоти. Хотілося, щоб хлоп-
чик і ходив, як другі діти, і щоб їв не гірше від других, щоб ніхто не дорікнув Насті, що
вона збиткується над чужою дитиною. Хоча який же він їй чужий ? Внук же ! А тепер і
син … Люди все знали. Знали вони і те, що рідна мати відкинулася від Михайлика, і їй
було байдужісінько, чи він хворіє, чи він здоровий. Всі з того спершу дивувалися, а
потім дали собі спокій, бо скільки можна дивуватися. Ріс Михайлик. І найдивнішим було
те, що Сергій став для хлопчика найбільшим опікуном і найріднішою людиною після
Насті. Не знати, чому так сталося. Адже Сергій був ще молодий і нежонатий, а вже з
такою серйозністю поставився до долі малого.
– Сергію, – гукав Михайлик, задиханий і схвильований, – Сергію, там у голуба крило …
Розумієш, голуба кіт схопив, а я відбив у кота, але … але …
І хлопчик заплакав.
– Цить, не плач. Давай сюди свого голуба. Будемо його лікувати.
І вони удвох схилялися над пораненою пташкою.
Або:
– Сергію, а мене Василь Ковшик набив.
– За що набив ?
– Я не знаю, він не казав.
– А ти ж що ?
– А я нічого. А що я ? Хотів іти до його батька, а хлопці кажуть, що я – стукач. Сергію,
а що таке стукач ?
– Ет, то дурне. Але, Михайле, це нікуди не годиться. Ти мусиш навчитися давати здачу,
щоб всі тебе боялися зачіпати. Забіякою бути не треба, але, коли хто лізе, то треба йому
відбити охоту. Добре, цього разу я сам поговорю з Василем. Але наступного разу, коли
він полізе, мусиш сам. Може спершу й дістанеш, доки добре навчишся, то не без того,
але мусиш себе захищати. Це тобі завжди пригодиться, де б ти не був. Ходімо, покажу.
Тільки не плакати.
І вже чулося з садка:
– Захищайся ! А тепер нападай ! Сміливіше ! Ноги ! Ноги ! Як я казав ! ..
Настя втрутилася:
– Сергію, нащо ти вчиш його битися ?
– Щоб вмів себе захистити, щоб справжнім хлопцем був. Одному здачу дасть – більше
ніхто не займатиме. В містах є всякі спортивні гуртки, а тут же їх нема, то мушу я хоч
щось йому показати.
– А ти ж де навчився ?
– Та є у мене товариш. Він у Львові вчиться. Тепер приїжджає до баби, то мені дещо
показує.
– Ой, не люблю я тих бійок. Дивитися не можу.
– А хто їх, мамо, любить ? Для того й треба вміти захищатися.
– Та він же ж ще малий.