З розлученням не тягнули. Якщо жінка сама наполягає … що ж … тим паче, що вона з
ним не живе. Незабаром Олена вже була вільна і могла спокійно виходити заміж за свого
Ігоря.
Вони собі зустрічалися привселюдно, не ховаючись. А чого критися ? Після Пречи-
стої планували розписатися. Весілля робити не будуть. Тут обоє були одностайні: це тіль-
ки дурні можуть викидати такі гроші на весільні бенкети. А Олена з Ігорем – не дурні.
Навпаки, вони дуже практичні. Гроші їм на що інше здадуться. Ігор признався Олені, що
складає на машину.
Настя плакала:
– Олено, бійся Бога ! У тебе ж дитина ! Це ж гріх, щоб воно при живій матері сиротою
росло.
Олена від тих материних сліз шаленіла.
– Не чіпляйтеся Ви до мене з тією дитиною. Що ж мені тепер ? У домовину лягати ? Чи
черницею жити все своє життя ? Я ще молода і хочу влаштувати своє життя так, як я знаю.
А Михайло не сирота. Ви йому будете кращою мамою, ніж я. А не захочете – я вже казала:
віддайте в дєтдом. І більше я не хочу слухати Ваших плачів. Мене не ховають. Я виходжу
заміж. Ви б мали з того радіти, а Ви тут плачі розвели.
От і вся розмова. Якби був батько. Але відчувала Настя, що з Оленою і Гарасим нічого не
зробив би. Така вже вона вдалася. Тільки в кого ?
– І виродиться ж таке !
Потай плакала Настя, а вголос не наважувалася, бо якось Олена дорікнула їй за ті сльози.
– Не хочете Ви, мамо, мого щастя. Але знайте, я не зважу ні на що: ні на людські пересуди,
ні на ваші сльози, ні на нього.
І повела очима на сина, наче аж боячись назвати його ім”я.
– Ти що, так любиш свого … жениха ?
– До чого тут любов ? – стенула плечима Олена, – я, мамо, заміж іду, а не під вербами
стояти.
– А я думала … Одне без одного не буває. А коли буває, то це вже кепсько.
– Те, що Ви думали … це було колись. Тепер дівчата так не думають. Вони чоловіків за
надійність вибирають. Щоб не пияк був, щоб не порожньо в гаманці, щоб свекруха
гадюкою не сичала …
– Олено !
– Що „Олено” ? Я хочу щасливою бути. А любов … нехай в неї наша Ліда бавиться.
– Як це страшно.
– А Вам чого має бути страшно ? Ви вже своє віджили. У Ваші часи, може, було інакше.
А тепер … Теклю, скажете, також з любові заміж віддали ?
– То батько. Бачить Бог, я того не хотіла. І ти хочеш сказати, що без любові вона щасли-
ва ?
– Ні, не щаслива. Бо дурна. Треба самій собі чоловіка шукати, а не покладатися на бать-
ків. Спробували б мене силоміць заміж віддати. Та я б … хату спалила.
– Бійся Бога, дитино.
– Я вже боялася, мамо. Тепер я вже не боюся нікого і нічого. Ну, добре. Я пішла. На мене
там Ігор чекає.
– Про що ж Ви з ним говорите, коли зустрінетеся ? Гроші лічите чи що ?
Олена зареготала.
– Ну вже ті старі ! Своє, мамо, забули ?
– Так ми ж любилися. А ви …
– Ми також любимося. Але по-іншому.
І Олена коротко хихикнула.
– І на зорі, певно, не дивитися ?
– Ну чому ж ? Дивимося. Коли на вихідні кудись збираємося і погоду хочемо вгадати.
Олена пішла, сміючись над маминими застарілими уявленнями про любов.
– Добре, що я вже стара, – сказала, ні до кого не звертаючись, Настя. – Стає страшно жити.