Такі бувають рідко. Такого чоловіка жаль було втрачати. Всім її примхам потакав … і
свекруха добра була – гріх би був скаржитись … Шкода. Та вже коли так вийшло …
– Ти хоч грудьми годуєш ? – долинув до Олени голос матері.
– Годувала. До сьогоднішнього дня. Більше не буду.
– Май совість, дитина ж маленька.
– Сказала: не буду.
– Ну хоч сьогодні, доки я щось для нього розстараюся. Я і не знаю, чим таке маленьке
годувати. Я своїх грудьми годувалала. Ого, скільки молока було !

Настя колисала Михайлика і співала сумну-сумну пісню, котру ще чула від своєї
матері. Пісня не була колискова, та чомусь снувалася та й снувалася. Настя не проганяла
її: нехай собі снується.

Ой, чому дитя
плаче без пуття ?
Ой, воно плаче,
бо мами не баче.
Мама не чує,
бо горілку п»є.
Ой, чому дитя
плаче без пуття ?
Ой, воно плаче,
бо тата не баче.
А тато не чує –
в другої ночує.
Ой, чого дитя
плаче без пуття ?
Ой, воно млиться –
мачуха свариться,
грозиться набить,
а йому болить.
Ой, чого дитя
плаче без пуття ?
Ой, воно плаче,
як ніхто не баче,
бо мачуха б»є,
плакать не дає.

Сходили сніги. Земля вбиралася першоцвітом, а на деревах визрівали бруньки. Олена
поралася біля хати, прибираючи після зими: то якесь галуззя, то череп»я, то просто сміття.
До Великодня треба ще й оббілити скрізь. Матір Олена присадила з дитиною, то мусить
тепер сама. А Великодні святя цього року ранні. І не зоглянешся, як час збіжить. Вона вже
краще буде тут поратися, ніж сидіти з тією осоружною дитиною. Не любила і не
підходила, мов і забула про свого Михайлика. Мати дивувалася і не розуміла такої
Оленчиної поведінки.
– Це ж і до чужого засмієшся і заговориш, а то ж таки своє … А воно вже й посміхається.
Мені, бабі своїй, а не матері посміхається. Та може Олена колись-таки порозумнішає, со-
вість у неї обізветься. А може й ні … Є жінки-зозулі, що не люблять клопотатися своїми
дітьми. Може бути, що й Олена теж … Зозуля. Та що зозуля ? Он жінки розповідали, що
недавно в пологовому будинку жінка хотіла задушити свою дитину. Це ж тільки подума-