Варка з Горпиною прийшли родити в один таки день. З пологами проблем ніяких не
було. Першою родила Горпина.
– Дівчинка, – гордо об”явила баба Марія, бо почувала себе причетною до того, що дитина
народилася. А що дівчинка, на те вже воля Божа.
– Слава Богу, – прошепотіла Горпина, що мала вдома вже дві дівчинки і одного хлопчика.
Варка завмерла. Що ж тепер їй Бог пошле ? Що ж то ? .. Вона мала надію, що баба Марія
таки змилосердиться над нею і допоможе їй. Тільки що ж у неї ? .. Задумалася, що аж за-
була, де вона. Баба Марія поторсала її за плече.
– Не спи, зараз мусиш…
І почалася таїна, яку ще й досі до кінця ніхто не розгадав – таїна народження людини.
– Дівчинка, – переможно сказала баба Марія.
– Дівчинка, – ворохнула сухими, спеченими губами Варка і стала молитися.
„Може… може… Господи !..”

Через тиждень молодиці вже йшли додому, кожна обережно несучи свою легеньку
ношу, свій найцінніший скарб. Щойно тільки вийшли за браму – аж Дудар їде, возом.
– Сідайте обидві. Завезу.
І допоміг жінкам всістися на возі, щедро вимощеному соломою, застеленому вовняним
рядном.

У Варки калатало серце. Вона не знала і сміла про те питати у баби Марії. Чоловікові –
ні слова. А раптом незлюбить дитину ? Чоловіки – вони такі. Їх ніколи не розгадаєш.
Ніч пройшла спокійно. Дитинка спала собі. Варка дослухалася до рівного дихання.
„Спить. Господи ! Певно-таки…”
Вдень придивлялася до крихітного личка. Та хіба по ньому щось розбереш ? Коли кажуть,
що дитина подібна до батька чи до матері, то це люди самі шукають тієї подібності і зна-
ходять її. Ось і тут… Носик наче Василевий… А губенята – мовби її, Варчині. Особливо,
коли воно збиралося заплакати. Хіба що тільки збиралося. Бо Варка тут-таки й підбігала.
Була, як той невсипний сторож.
– Ти, Варко, вже пильнуй дитину, – казав чоловік, – а я до роботи найму когось. Аби тільки
Бог дав, щоб все було добре.
– Дасть Бог, все буде добре, – тихо сказала Варка, наче боялася злякати долю.
По селу пішла чутка: Горпинина дитина щось слабує.
– Спішно охрестили. Аби чого не сталося, – розповідала Горпинина кума.
– Нехай Бог боронить, – зітхали жінки.
– Воно, хоч і четвертеньке, а все ж шкода.
– От тобі маєш ! Певно, що шкода. Для матері кожне дороге, хоч би скільки їх не було.
– А як у Дударихи ?
– Та, хвалити Бога, ніби нічого.
– То, може, нарешті і їй дасть Бог втіху. Намучилася, бідна. Що вже наплакалася ! І що
воно таке ?
– Видно, насіння погане. От згрішила б Варка з ким, то, може, вже давно мала б здорову
дитину.
– Тьху на вас ! Таке кажете !
Жінки засміялися.
– От баби ! Про щоб не говорили, а все до одного зведуть…
– А ви даремно смієтеся. Це дуже важливо – добре насіння.
– Це тобі що – пшениця чи що ? Вічно ти, Пестино, щось видумуєш.
– То виходить, що Василь Дудар… Ой, гляди, бо, як хто йому докаже, то перестріне десь
тебе, спідницю на голову закине та й зав”яже. Будеш тоді знати, як дурне молоти.
Регочуть жінки. А їм що ? Чужі чоботи не тиснуть, чужі мозолі не болять.
– Та я що ? – виправдовувалась Пестина. – Та я нічого. Я тільки кажу, що таке буває.