Глянув на Олену, сумно і млосно, наче востаннє. Олена мовчала і не дивилася в його бік.
Всім було якось незручно. Та це тривало лише мить, бо хлопці тут-таки вийшли, впустив-
ши до хати клубок холоду.
– Поїхали ! В таку негоду ! – бідкалася Настя, пораючись біля дитини.
– Нехай їдуть, – байдуже сказала Олена, якось аж надто байдуже.
Настя подивилася на неї з подивом.
– Ви що, може, посварилися ?
– Ні, мамо, ми не посварилися. Ми розійшлися.
– Як ? Тепер ? Коли дитина ? Хто ж вам, який дурень, розлучення дав ? Та й чому ? Що
вам таке до голови прийшло ? У вас же все добре було.
– Ну … було та й загуло … Ні, офіційно ми ще не розлучені.
– Слава Богу.
– Але це не має ніякого значення. Ми вже разом не будемо більше ніколи.
Настя заплакала.
– Добре, що батько не дожив до того дня. А дитина ? Ви про дитину подумали ?
– Ото власне … у дитині вся справа. Це, мамо, не Тарасова дитина. От тому і …
– А ти мовчала ?
– А що ж я мала ? В усі дзвони дзвонити ?
– Але ти ж знала, що це вилізе ?
– Та знала. Думала, що якось обійдеться. Тарас любить … любив мене. Треба було йому
сказати, ще тоді, перед весіллям. А я … Каже, що взяв би. Може й взяв би, бо таки дуже
любив мене. Та тепер що про те говорити ?
– О, дочко, дочко, і в кого ти така вдалася ?
– Не в Вас, мамо, таки не в Вас.
– Як же ж тепер дитина ?
– А Тарас аліменти платитиме.
– На чужу дитину ?
– Як він дурень, то нехай платить.
– Олено ! Це ж ти така стала … що аж страшно.
– Такою мене життя зробило.
– Е, дочко, не нарікай на життя. Ти досі ще біди не знала, а вже тобі цілий світ завинив.
Чи ти хоч раз була голодна і не мала в хаті куска хліба ? Чи ти не мала що одягнути і
ходила в латаному-перелатаному ? А якби тобі довелося п”ятеро чи шестеро дітей після
війни без чоловіка на ноги ставити ?
– Я б їх в річці потопила.
– Донько, хрестися. Це до тебе нечистий приступив. Це він говорить твоїми устами.
– От що, мамо … Привезла я Вам дитину. Бачу, що власні діти Вам не набридли. Он як
біля нього щебечете. Беріть його, коли хочете, собі. Коли ні – віддайте у дєтдом. Кажуть,
є і для таких маленьких. Мені ця дитина ні до чого. Я трохи у Вас поживу, а там вийду
заміж.
– За кого, дитино ?
– Ще не знаю. Знайдеться хтось. Неодмінно знайдеться. Я тепер вже порозумнішала.
– Треба дитину охрестити.
– Про мене, нехай і так росте. Я його Михайлом назвала, а Ви – як там собі хочете.
Михайлик спав. Настя тихо плакала, час від часу налякано поглядаючи на доньку,
немов не впізнаючи її. Олена розпаковувала валізи зі своїми речами. Вона навіть щось
тихенько намугикувала, наче ні про що не журилася. А чого журитися ? Дитину, Слава
Богу, мати догляне. А вона … О, вона довго не гулятиме, вдома не засидиться. Ще чорти
її не взяли. Після родів, здається, навіть погарнішала. Тримайтеся, хлопці, Олена заходить
у друге своє дівування. І вона глянула у дзеркало і залишилася задоволена оглядинами.
Тільки відпочити треба, а то он які синці під очима. Це нікуди не годиться. Та Олена
знала, що це від втоми і переживань. Трохи поспить – і посвіжіє. Це ж вона тільки вдавала
з себе байдужу. Насправді ж все було не зовсім так. Тарас для неї був чоловіком добрим.