Тарасова мати ніяк не могла зрозуміти синового смутку. Ходить, як у воду опущений.
А чого, спитати б ? У нього син ! Все в порядку. Все добре. Обоє здорові. Чого б ще ?
– Тарасе, чуєш, Тарасе, – зважилася нарешті обізватися до сина. – Чого ти такий загризя-
ний ?
– Нічого, мамо, це я так …
– Та розкажи ж мені нарешті. Все ж добре.
13.
– Звичайно, звичайно. Все добре.
– То чому ж ти такий сумний ? Не думаю ж я, що Олена негреня родила.
– Ви, мамо, майже вгадали.
– Що вгадала ?
– Ні, ні, не негреня, але …
– Але що ?
– Це дитина не моя.
– Тьху на тебе ! Не мели дурниць.
– Не мелю, мамо, але дитина і справді не моя.
– Ви, чоловіки, завжди до жінок чіпляєтеся. Спробував би хоч один родити. Що ? На сусі-
да схоже ? То я тобі відразу кажу: воно ще кілька разів поміняється.
– Та я не знаю, на кого воно схоже. Я ще його не бачив. Я тільки знаю, що дитина не моя.
Мати зітхнула.
– Ти, сину, не дурій. Маєш їх забрати, як годиться, а потім ви собі вже розберетеся, що і до
чого. Та ще я тебе прошу: трохи почекай з тими розмовами. Олені ще не можна дуже хви-
люватися. Нехай трохи відійде, тоді вже.
– Їй, значить, не можна хвилюватися, а мені …
– Не гарячкуй. Все зробиш, як я сказала, чув ?
– Та чув, чув, зроблю. Але жити я вже з нею не зможу.
Та мати все ще надіялася, що дитинка та й Олена будуть поряд – і все владнається.

Тарас приїхав з товаришем, котрого планували взяти за кума. Обидва були з квітами.
Тарас виглядав просто-таки чудернацько: губи у посмішці, а очі сумні. Прийняв на руки
дитину, та на крихітне личко й не глянув. Хлопчик заплакав, наче зрозумів, що потрапив
у чужі руки. Тарас аж здригнувся від того дитячого плачу.
„Що це зі мною ? Невже я такий жорстокий ? – подумав. – У чому винне дитя ?
Так, звичайно, зосталося тільки нюні розпустити. Дитина не винна, Олена не винна, коні
не винні … А я ? Я хіба винен, що з мене дурного зроблено ? Ні, ніяких зворушливих
сцен, ніяких дурних емоцій. Нехай собі їде, куди хоче. Мені байдуже”.