– Пам”ятаю, чоловіче … Все пам”ятаю. Я ж і сама ледве зі світу не пішла, коли двійнят
загубила. Тоді ми саме хату ставили. Я біля мулярів робила. Але ж ти все це і сам
пам”ятаєш. Пожив би ще. Саме пожити час. Діти вже повиростали, є хліб, є й до хліба …
– Це, жінко, від нас не залежить. Чую я, що недовго вже мені.
Настя заплакала.
– Чого ти плачеш ? Так має бути. Ти ж знаєш. То молодші того не знають, а ми, старі, те
маємо знати. Супроти Божої волі йти не треба. Якщо Бог так назначив, то, значить, так
треба … Ти, Насте, ось що … пошли за Теклею. Поговорити треба.
– Я зараз сама піду.
– Чого сама ? Хіба нема кого послати ? Мало я в житті шкодував тебе, жінко, то хоч
тепер…
Він спробував посміхнутися.
Але Настя нікого не посилала: пішла сама. Текля саме виймала хліб, і він пахтів на
всю хату.
„Добра з доньки господиня вийшла” – з втіхою зауважила подумки мати. Хліб був, як
золото, аж сяяв.
– Текле, – почала, ледве переступивши поріг. – Іди, доцю, батькові зовсім зле. Певно-таки
буде вмирати. Поговорити з тобою хоче. Недовго вже йому …
І заплакала.
– Я зараз …
Текля вийняла хліб та й кинулася мити руки та одягати чисту кофтину. Невдовзі вони вже
йшли обидві по дорозі: дочка трохи попереду, а мати за нею.
– Текле, ти … не протився батькові. Скажи, що простила йому. Ти ж знаєш, він для того
кличе …
– Я все життя йому не противилася. Аж занадто покірною була. А тепер … брехати ? Не
хочу.
– Він же на смертній постелі.
– Тим паче, не можу я йому брехати.
– Доню, адже Бог сказав прощати своїм ворогам. А він же ж не ворог твій, а батько.
– Я б рада, мамо, простити йому, та не можу. Розумієте ? Не можу. У мене серце і душа
кров”ю позапікалися. Як згадаю, як він всю мене збасаманив своїм батогом, а синці до
шлюбу ще добре не зійшли, що треба було їх косметикою маскувати, як згадаю, то …
Мамо, мамо не просіть мене ні про що. На Вас жалю не маю, бо знаю, що Ви нічого не
могли зробити супроти батькового крутого норову.
– Ой, Текле, скільки я сліз тоді виплакала. В ногах у нього валялася, аби не силував тебе у
той заміж. Не помогло. Серце своє тоді зрушила, що й досі чую.
Прийшли. Загавкав собака. Настя загнала його до буди. Ще з порога Текля побачила
запалі батькові очі, що двома вуглинками вп”ялися в неї і пекли її, пропікали наскрізь.
Текля тихо привіталася.
– Підійди, дочко, – ледве ворушачи губами, покликав батько. – Не бійся. Тепер я вже не
старшний. Бачиш, який я став. Я, Текле, вмираю.
– Ну що Ви таке кажете ! Може ж Вам полегшає. Лікаря б покликали.
– То дурне, про те не треба … Я мучуся, Текле. Твої сльози впали на мене. І кожна з них
мене пече … Зніми з мене свої сльози, щоб я міг спокійно вмерти.
– Не можу, тату. Не маю такої сили, щоб їх зняти. Отак пекло мене все моє тіло, збасама-
нене вашим батогом …
– Прости …
– Хай Бог Вам прощає, якщо зможе.
– А ти ?..
– Я … молитимусь за Вас…
– Ти бачиш, як я мучуся …
– Ви, тату, мучитеся тільки тепер, а я – все своє життя. Чи знаєте Ви, як з нелюбом жити,