І розплакалися обидві, і кинулися одна до одної. А коли трохи заспокоїлися, дівчина
сказала:
– Мамо, візьміть мене до себе. Хоч наймичкою, та візьміть. Проклятий Дудар заїдає. Не
хочу, каже, годувати чужу дитину. Візьміть мене, бо більше ні до кого мені йти.
– А може, це йому перейде ?
– То мені не перейде. Стільки образ вже від нього наслухалася. І байстрюк, і вибрядок. А
що я винна ? Їла їхній кусок хліба. Але ж і працювала з пеленок. Він думає, що мені багат-
ство його потрібне. А мені воно аніскілечки не треба.
– То ходімо, дочко.
– А тато ?
– А що тато ? Він у нас добрий: і чужому куска хліба не жалує. А ти ж таки наша. Ходімо.
Він тільки радий буде. От побачиш. Думаєш, йому не пече ? Ще й як пече. Тільки достат-
ку у нас великого немає. Але й без хліба не сидимо. Скажи, а матері тобі, ну … Варки, не
жаль ?
– Та жаль. Батько і її виїдає. Але що я можу зробити ? Сама вона все те затіяла.
– Її не можна дуже судити. Вона хотіла дитину.
– А я й не суджу. Але що я можу ?..
Отак розмовляючи, підійшли до Горпининої хати. Зайшли. Горпина переступила поріг.
Марта увійшла до хати слідом за Горпиною.
– О, Марта ! – метнулася Орися. Але тут-таки зрозуміла, що це не просто прихід подруж-
ки. В хаті запанувала тиша. Потім Горпина сказала:
– Марта тепер буде жити у нас. Вона – наша. Ти, Орисю, також – наша. Ти, Грицьку, як ?
– Та я що ? Нехай живе. Це її дім.
А сам світився, яснів посмішкою, аж хата від тієї посмішки світилася.

Варка плакала, заломлювала руки, рвала на собі волосся. На ті її розпачливі голосіння
увійшов Дудар. Стояв і ошаліло дивився на жінку. Він вже звик до її сліз. Але щоб так…
Такого ще не бачив.
– Ти чого заводиш ? Хіба у нас хтось помер ?
– Ой, чоловіче, все із-за тебе ! Ой, краще б я була в дівках посивіла, ніж з тобою,
окаянним, тепер буду віку доживати.
– То може ти мені нарешті скажеш, що сталося ?
– Марта… пішла до Горпини.
– То й що ? Пішла – то й прийде. Велика біда !
– Ой, ні, Іроде, вона назовсім пішла. Із-за тебе, проклятого ! Моя донечка !
І знову голосила, наче отут серед хати стояла домовина. Було видно, що і Дудар розгубив-
ся від такої новини.
– Як назовсім ? Та її зараз за патли додому приведу. Виростив, вигодував, а тепер – пішла !
– Та ти ж сам казав, що не хочеш більше годувати чужого байстрюка.
– Казав ! То й що, що казав ? У сварці ще й не таке скажеться. Хата – не церква. Та я на
них у суд подам !
– Нічого твій суд не поможе. Марта – доросла, де хоче, там і живе.
– Як то – де хоче ? Вона ще дурна ! Вона ще сама не знає, чого вона хоче. От візьму прута,
то я їй покажу – хоче !
– Ой, Василю, нічого ти не зробиш. Не треба було їй куском хліба дорікати. Ти згадай
тільки, як ти обзивав її, як ображав. А що вона винна ?
– „Обзивав ! Ображав !” Я – батько, я маю право.
– Нічого ти не маєш, окрім своєї люті. Ніхто не заставить Марту жити з нами, якщо вона
того не захоче.
– Не захоче ! А робота ? Як ти тепер без допомоги ? Чи впораєшся ? От невдячна ! Году-
вали її, пестили, лахів скільки накупили. Одна дублянка чого варта. І що тепер ? Все це
подарувати Горпині та її дітям ? Мою працю !
– Та заспокойся. Ніхто на твою працю не зазіхає. Всі твої лахи на місці. І дублянка також.