– Прощаю, тільки зійди з перед моїх очей. Бо я за себе не ручаюся.
І Марія пішла собі, залишивши за собою засмучену родину, лютого Василя і
заплакану Варку. Марта також витирала сльози, намагаючись збагнути, що, власне,
сталося і хто вона тепер у тій хаті. Пішла Марія, маленька, згорблена, ніби той колись
нею вчинений гріх не спав з неї, а ще більше гнув її до землі.
Марія на тому не спинилася. В неділю біля церкви вона привселюдно каялася в
своєму гріху і просила у людей прощення. Люди в диві розводили руками, прощали їй
той гріх. Бо що їм і прощати ? Для них це ще одна цікава новина. Лише кілька вагітних
молодиць дивилися на бабу перелякано і з осудом: подумати тільки ! А стара, прощена і
умиротворена, повернулася з церкви, пообідала, помилилася і лягла. Благодать Божа
зійшла на неї. Вона легко віддала Господу свою душу і закрила очі.
Ховали Марію всім селом на сільському цвинтарі. Ніхто не знав, де живе її рідня,
куди і кому повідомити про її смерть. Ніхто за нею не плакав, тільки одна старенька жін-
ка, що працювала колись санітаркою під її орудою. Поставили хрест – та й розійшлися,
переповідаючи одне одному ще раз про гріх баби Марії і про її покаяння. На похоронах
не було ні Горпини, ні Варки Дударихи. Кожна родина переживала по-своєму своє
горе, що впало невідь-звідки. Що для села було просто цікавою новиною, для Горпини
і Варки стало болем і слізьми. А що виплачеш ?
Грицько раптом став рішучий і владний, набрав сили у голосі і характері, чого
раніше за ним не водилося.
– Так… Чуєш, жінко ? Щоб в нашій хаті про те ніяких розмов. Орисю, чого в тебе очі
на мокрому місці ? Забудьте про ту бабину маячню. А може й не було нічого. А може
стара все це вигадала у своєму старечому розумі.
– Ой, не вигадала, Грицьку, не вигадала… Ти тільки придивися до Марти: як вона на
наш рід скидається.
– Цить мені ! – гримнув Грицько на жінку. – Що ж тепер нам ? Все життя плакати ? Нехай
наші вороги плачуть, коли сльози їм до смаку. А ми будемо жити, як жили. І все на тому.
Щоб я більше не чув ніяких розмов.
А Орися і справді вряди-годи плакала. До неї все дійшло трохи з запізненням. А як
дійшло, тоді вона й заплакала. Це ж треба таке ! Її рідна мати колись попросила, аби її
поміняли на іншу дитину ! Неймовірно ! Як же вона могла жити поряд зі своєю донькою
і не признаватися, що вона – її мати ?.. Ні, в цьому світі таки щось не так. І образа витис-
кала з Орисиних очей нові і нові сльози.
У Дударя увесь час точилися суперечки, колотнеча. Варка і Марта плакала навзрид,
а Дудар, наче того й не помічав. Він кричав, що не збирається годувати чужу дитину,
чужого байстрюка, чужого виблядка. Грозився і Варку вигнати з хати за її дурні вихватки
і шашні поза його плечима. Марта почувала себе так, наче у неї раптом повмирали її
батьки і вона зосталася круглою сиротою, та ще й без хати і без найменшого спадку.
„А чого, власне, сиротою ? – подумала раптом дівчина. – У мене є і батько, і мати. Піду
до них. Може ж таки у них серце здригнеться. Хоч наймичкою, та буду у них”.
І стала чатувати за Горпиною. Хотіла найперше говорити з нею – мати ж ! Хвилювалася
і не знала, що і як вона скаже. Аби тільки не розплакатися. Але яке там ! Сльози вже
відтепер тиснули дівчині у горлі і лізли в очі.
І Марта таки дочекалася. Горпина йшла собі, сумна і задумана, понад потічком, де
поросли молоденькі вербиці. А може й вона шукала зустрічі з дочкою, щоб хоч глянути
на неї на самоті, без прискіпливих людських поглядів, що тепер супроводжували їх всюди.
Мати і донька йшли одна одній назустріч, мовчки дивилися одна на одну, а в очах стояли
сльози. Все ближче підходили одна до одної і чомусь заповільнювали крок. Нарешті стали
обидві.
– Доброго дня Вам… Мамо !