шу, що мій розум не затьмарився від старості. Не знала достеменно твоя Варка, але
здогадалася. Подивися на свою Марту. Та ж вона, як дві краплі води, на Горпининих ді-
тей схожа. Тут і без слів зрозуміло.
Варці стало зле, і вона сіла на сходинку.
– Та Ви вже, бабо, договорюйте до кінця.
– То я, проклята… Я поміняла ваших дітей.
– Як поміняли ?
– Та так, що у Горпини росте ваша дочка, а ця…
Тут Василь заревів, як бик, не зваживши, що Варка була недалека від того, щоб втратити
свідомість, а у Марти з лиця раптом зник весь її рум”янець. Це вже було не кіно. Це було
життя.
– То ти… то ти сміла таке вчинити ? Нащо ? Я тебе питаю.
– Мене Варка перед тим просила. Приходила до мене. Плакала. У вас тоді діти вмирали.
А в Горпини… я Варці тоді відмовила. А потім таки поміняла, зглянулася на Варчині
сльози. А тепер-от… мучуся тепер тим гріхом. Вмерти ніяк не можу.
Василь приступив до Варки.
– То ти, суко, знала ?
– Варка не знала, – заступилася за жінку стара. Їм обом стало страшно. Марта ніколи ще
свого батька таким не бачила. Стояла задеревіла і не знала, що мала робити, кого
рятувати.
– Знала ! Знала ! Мене хлопи не раз підтягували, що моя жінка у гречку скочила, бо моя
дитина на Грицькових дітей схожа. А я ладен був їм морди бити.
– Василю, – лебедицею зойкнула Варка. – Ти ж знаєш, що у нас одне по одному діти
вмирали.
– Така ти, видно, мати була. А диви-но, яка дівчина у Горпини викохалася. То ж наша !
Виходить, що я на чужу дитину гарував, а моя десь там може й хліба жадна.
Тут розплакалася і Марта.
– Тату, що я Вам зробила, що Ви мені куском хліба докоряєте ? Хіба ж я винна, що…
– А ти мовчи, – і якесь недобре слово застрягло у Василевому горлі і там ще довго
клекотіло, не можучи з нього вирватися. Вигляд у Василя був такий страшний, як у дикого
звіра, і вишиванка була тут якась недоречна, не на місці, і робилося жаль її, і здавалося,
що й вона зараз загине від тієї неймовірної лютості, що так і клекотіла у горлі того
страшного чоловіка. Він був такий страшний у люті своїй, що, якби його побачили оті
„гості”, що понаїжджали звідусіль, то, напевно, вивтікали б з його двору.
– Ти, Василю, вгамуйся, – пробувала втрутися стара. – Що вже тепер ? Хіба щось зміниш ?
Назад їх не поміняєш – всі вже так звикли: і діти до батьків, і батьки до дітей. Хіба ти
не звик до своєї Марти ? Хіба вона не дорога тобі ? Хіба віддав би її кому ?
– А що мені до неї звикати ? Вона не моя, вона Григорієва.
Марта заплакала.
– Ти бачиш, стара, що ти наробила ? Сиділа б собі зі своїм гріхом, де сиділа досі. Так ні,
припленталася у село і наробила тут веремії.
– Та я б нічого. Священик так звелів.
На мить настала тиша, тільки було чути, як хлипали Варка з Мартою.
– То я вже буду йти. Чи прощаєте ви мені мій гріх ?
– Прощаю, – крізь сльози мовила Варка.
– Прощаю, – як відлуння повторила Марта.
Василь мовчав.
– А ти, Василю ?
– Який біс ! Чого б я мав тобі прощати ? Тебе треба судити. Прилюдно бити різками або
повісити чи втопити.
– Василю, я вже стара. Я вмирати вже маю, а не можу вмерти непрощена.
Василь помовчав ще хвилю, а потім сказав: