Треба вам знати, що ми працювали в чорних брезентових фартухах. Хлопці-обріжчики придумали пожартувати собі з Юри. Легенько прив’язали йому до фартуха довгий мотузок, а другий кінець того мотузка прив’язали до сусідньої порожньої табуретки. Нас попередили, щоб ми були уважні. Тарас тим часом вийшов, а потім швиденько вбіг у цех і до Білущенка:
– Юра, тебе начальник кличе.
– А чого? – стенувся той.
– Не знаю. Але казав, щоб ти швидко йшов. Там щось термінове.
Юра покинув роботу, зірвався з місця і чимдуж побіг. Добіг десь до середини цеху, як за ним з гуркотом посунулася табуретка. Голосний регіт і гуркіт табуретки зупинили Юру. Він все зрозумів.
– А шляк би вас трафив, сліпі вар’яти, – сказав спокійно Юра і знову сів до своєї роботи.
А одного разу я таки зовсім ошаліла. У цеху були свої традиції. Може вони були не всім зрозумілі і прийнятні, але вони були. Старші вже до них звикли, а для нас з Марійкою вони здавалися трохи дикуватими. Ішов хтось у відпустку. Як годиться, прибрав своє робоче місце, всі свої запаси поскладав «до буди» – так називалася тумбочка внизу стола, куди робітники складали незакінчену роботу або запас щіткових колодок, якщо такий був. Все. Тепер можна відпочивати цілий місяць. Не встиг той чоловік дійти до середини цеху, як пролунало гучне:
– Винос тіла!
І весь цех, імітуючи оркестр, «заграв» похоронного марша. Знову прибігли посланці з бухгалтерії. А ми з Марійкою вирішили, що, коли буде наша відпустка, то ми чкурнемо тихо і непомітно, аби нам не грали того осоружного похоронного марша. Та до нашої відпустки було ще далеко. Ми щойно починали своє робітниче життя.
Незабаром відбувся вечір, на котрому нас урочисто прийняли в ряди робітничого класу. Все було дуже святково. Нам вручили брайлівські наручні годинники. Але свій годинник я тут-таки продала, бо мусила купити собі хоч якусь кофту на зиму. А потім я написала про цей вечір статтю у наш журнал «Праця сліпих», а потім до мене приходив кореспондент, щоб пересвідчитися, чи це дійсно писала я і чи все це правда. І ту статтю таки надрукували, і я за неї одержала свій перший гонорар і була страшенно горда.
ІВАН АНДРІЙОВИЧ
Сумно чи не сумно, а писати треба. Спитаєте: чому треба, якщо сумно? А просто, щоб когось згадати, не забути, пам’ятати. Просту людину, не героя, не видатну особу, що якось уславила себе.
Іван Андрійович Сковорон. Про ту людину можна б написати окрему книжку. Зовсім сліпий, як тепер прийнято казати, тотально сліпий (я довго не розуміла того слова) і без ноги, він ніколи не нарікав на свою долю, не скаржився, не казав, що йому важко. Своє каліцтво скорше сприймав з гумором. На милицях, з палицею, на роботу добирався двома трамваями, проходив через жовтневий проїзд, потім по вулиці Сімнадцятого вересня. Відстань хоч і невелика, але ж… З одною ногою, на милицях, сліпому. Розумію це лише тепер, бо коли була молода, якось над тим не задумувалася. Йде чоловік – то йде. А тепер чомусь часто думаю. Про Івана Андрійовича думаю. І як же він піднімався по тих гвинтових сходах, коли по них і на двох ногах важко піднятися? А піднімався ж. А ще потім вистачало сили і енергії обійти увесь цех і кожній дівчині одягнути на палець дротяну обручку, щоб скорше заміж вийшла.
– Розумієш, я – старий чарівник, – казав чоловік цілком серйозно, може й сам вірячи, що так воно і є.
– Іване Андрійовичу, а чому ви собі протез не зробите? – скаже часом хтось з робітників. – Вам би легше було.
– Легше! Яке там легше? Нащо мені, розумієш ти, зайву вагу носити?
От для кого робота була святом. І не тільки тому, що була сяка-така зарплата. Заробляли у щітковому цеху тоді мало. Хоч і це було неабищо. Просто Іван Андрійович любив людей, спілкування з ними. Це для нього було понад усе. Анекдоти, загадки, приспівки, – все у «мацьорському» стилі, як тоді жартували робітники. Це була, вочевидь, його власна творчість. Бо де б він назбирував стільки того добра?
І коли наше підприємство майже зупинилося, коли з роботою стало сутужно, сумували всі, бо старші люди не уявляли себе без роботи. Це вже молодші тепер інакше на те дивляться. Та Іван Андрійович сумував за роботою чи не найбільше. За цехом, за людьми сумував. Тоді й випивати став. Не те, щоб став п’яницею, але любив пляшку приголубити. Жінка, ясна річ, як могла, з тим боролася.
– О, моя Галька – то генерал в спідниці, – казав про свою жінку Іван Андрійович. Вона у нього зряча була. А от погодилася вийти за такого каліку. Образився б на мене Іван Андрійович і неодмінно заперечив би мені:
– Я не каліка, а інвалід, – сказав би.
Не заперечить і нічого не скаже, бо його вже нема на світі. Після війни, коли чоловіки були на вагу золота, зрячі жінки часто виходили за сліпих. А чого ж? Цілком повноцінний чоловік. А що не бачить… Ну, з тим вже треба миритися. А що робити? Тут були навіть свої переваги: сліпий скорше міг квартиру добитися, хоч яку-небудь, аби тільки власний кут був. А ще, коли в тебе вже є дитина. О, тоді і такий чоловік за щастя буде. Не знаю, чи була щаслива Галя зі своїм чоловіком Іваном Андрійовичем (так солідно він казав себе називати, особливо нам, молодим, хоч і сам ще не був старий), але двокімнатну квартиру вони таки мали. Правда, то була «хрущовка» і перший поверх, але в ті часи квартира – це було велике щастя, і ніхто квартирами не перебирав – не було з чого вибирати. Між собою Сковорони часто сварилися, матюкалися, але ніхто ніколи про них не сказав, що живуть вони кепсько. Це був такий стиль їхнього життя.
Отже, як я вже сказала, жінка Івана Андрійовоча, як могла, боролася з випивками. Одного разу, аби її чоловік не пішов у магазин за пляшкою, бо ж не був залежний ні від кого, Галина сховала його милиці. Розсердився Іван Андрійович. Ненасправжки розсердився, але це його заїло.
– Ах, ти ж, кароліна (це не ім’я, а майже лайливе слово), мене, танкіста, посадити під спідницю? Ну, це ти брешеш! Нічого в тебе не вийде. Іван Андрійович не такий.
І що він придумав? А таки придумав! Він взяв дві лопати і пішов, як на милицях. І то байка, що на нього дивилися люди і посміхалися. Нехай посміхаються. Хотів би він бачити, що робили б вони на його місці.
– Іване Андрійовичу, що це ви на лопатах ходите? – спитав котрийсь, посміхаючись.
– Та от, розумієш, пробую. Відьми на помелі літають, на кочергах. А я на лопатах пробую ходити. І, як бачиш, нічого, виходить.
– Але ж то незручно.
– То правда, що незручно. Щоб моїм ворогам так зручно було горілку пити. Але що зробиш? Моя карга милиці сховала. Щоб я не пив. А я пив, п’ю і буду пити. І ніяка баба мені не указ. Хоч вона і генерал в спідниці. От я і йду на лопатах. І таки дійду до того магазину і куплю пляшку, і вже нап’юся, як швець – нехай вража жінка знає.
– То могли б попросити, щоб хтось вам купив. Хіба ж у вас сусідів не має?
– Е, чоловіче, то ти моєї Гальки не знаєш. А сусіди вже її добре знають. Проклине, відьматюкає, зжере з потрохами. Отака моя Галька. А може б хтось таки знайшовся, щоб купив. Та то, розумієш, не те. Я хочу їй доказати, що вона дурна. Розумієш? Я хоч інвалід, але не каліка. От в тому вся справа.
Та й пішов далі на своїх лопатах, щоб довести своїй жінці, що його не так легко присадити. Бо він знав, що, коли б навіть їй прийшло до голови і лопати сховати, то він би неодмінно ще щось придумав, а таки до того магазину дійшов би і пляшку купив би. Аякже! І зовсім не тому, що він так вже доскону хотів тієї горілки, а щоб доказати тій дурній бабі, що вона дурна, а він, хоч і двічі інівалід, а таки хлоп. А хлоп, щоб ви знали, то не є патик. А він же не просто собі хлоп, а танкіст. А то вам не торба січки.
А то ще було так. Перед вихідними, знаючи, що його «виварка» сиднем сидітиме вдома, хіба вийде на лавочку з бабами порайдати, тримаючи всіх на контролі, тобто на оці, Іван Андрійович зарання про такий випадок запасся пляшкою, щоб не муляти жінці очі своїми культпоходами до магазину і не чути її ущипливе, кинуте йому услід:
– О, вже пішов. Щоб ти додому не вернувся! Щоб ти вкалічів ще й на другу ногу!
– Ой, Галю, – припам’ятовували її жінки. – Хіба ж так можна? Хіба ж можна так клясти? Він же таки ваш чоловік.
– Добре вам казати. Якби ви знали, як мені набридло. То золота пора була, як в цеху робив. Мала святий спокій. А тепер просто біда з ним. Не має до чого вчепитися, то чіпляється або до мене, або до пляшки.
– Ай, Галю, ви б його трохи пошкодували. Мій Володька сліпий, то таких багато. А ваш ще й без ноги. Нехай Бог боронить. То хай би чоловік собі трохи випив. А що йому ще, бідоласі, зосталося?
– Добре вам казати. Ваш Володька так не п’є. Не без того, щоб там десь колись випити. А то ж день при дні! Щоб він вже смоли напився.
Жінки скрушно хитали головами, а одна повновида жінка, що мала чоловіка гуляку і волоцюгу, сказала:
– Добре, що до жінок не вчащає. Повірте, то ще гірша біда. Краще б мій вже пив.
– Ой. Надю, то ви просто не знаєте, що таке пияк. То таке лихо, що нехай Бог боронить.
– Е, Галю, ви ще на свого не дуже нарікайте. Не такий він вже у вас пияк. На вулиці його ніхто п’яним не бачив. А коли вип’є і сидить в хаті – то це ще не пияк.
Отак собі райдали жінки про свої жіночі проблеми та перемивали кісточки своїм і чужим чоловікам, а чоловіки тим часом перебавлялися собі по-своєму: хто гуртував компанію, щоб іти на пиво, а хто таки й горілку не минав.
Іван Андрійович при вихідному дні заглянув до своїх запасів – а пляшки нема. Пошарив, пошнаркував, – ні, таки нема!
– От, стара румунда! Таки знайшла. Ну, чекай, стара курво, я ж тобі…
Та й пішов шукати по всіх закапелках.
– Не випила ж вона її. Десь переховала. От відьомське кодло! Та хіба ж би я танкістом не був, щоб я свою рідну пляшку та не знайшов.
Довго шукав, довго мацав Іван Андрійович – нема!
– Галько, – гукнув жінку, що за своєю звичкою сиділа собі на лавці, теревенила з жінками та й спостерігала: хто куди пішов, хто з ким, хто в чому. Місце було зручне: звідси добре було видно і гуртожиток, і їхній будинок. Коментарі до своїх спостережень Галина вміло приправляла художньою лексикою, цензурною і нецензурною.
– Дивіться, дивіться… От скурвий син! Не встигла жінка на село поїхати, а він вже курву до хати повів. А щоб тобі повідпадало все, що ти ще там маєш!
Жінки з такої клятьби сміються.
– Галю, не можна так клясти. Тобі з нього не буде толку ні жінці, ні коханці.
– А-а! Нехай. Нащо має така потвора світ паскудити? О, вже мій якоїсь холери кричить.
І голосно:
– Що кричиш? Чого тобі?
І тихо до жінок:
– Я знаю, чого він кричить. Я його пляшку сховала.
Жінки сміються.
– А не знайде?
– Ні, цього разу не знайде. А, щоб ви знали, на що вже потороччя. І сліпе, і криве, а пляшку, куди б я не сховала, скрізь знайде. Як нюхом чує, скурвий син.
А чоловіка, видать, розбирала нетерплячка. У голосі з’явилися сердиті нотки.
– Галько, румундо, до хати йди. Кому сказав? Бо як я вийду, то ті костилі поб’ю на твоїй дурній голові.
– Треба йти, – зітхнула Галина і встала. – Отаке моє життя. А ви думали…
– Та віддай вже йому ту пляшку, – сказала одна з жінок, що все захищала Івана Андрійовича.
– Ніфіга! Не віддам! Набридло.
По якімсь часі в хаті почувся шарфарок, крики, плач, лемент і Гальчині прокльони. А невдовзі знову вийшла Галька. Вона була сердита, розпашіла і непереможна.
– Ну що? – розбирала цікавість жінок.
– А во! – скрутила дві дулі і тицьнула в бік хати. – Сказала, що не дам – не дам. Нехай шукає, хоч лусне. Цього разу не знайде.
– Овва! То другу купить.
– То нехай купує. А тієї не знайде. То моя здобич.
І справді. Іван Андрійович мав чималу мороку: ніяк не міг знайти пляшку.
– Ну куди вона могла її сховати? Ну куди? Не може такого бути, щоб я її не знайшов.
Справа вже була навіть не в пляшці. То дурня. Пляшку Іван Андрійович міг і другу купити. Але ж куди вона її сховала? – ото було питання. І чоловік продовжував шукати.
– Щоб якась дурна баба та взяла наді мною верх! Та бути такого не може.
Увагу Івана Андрійовича привернуло таке: у них на квартирі жили дві дівчини. Вони собі сиділи і спостерігали за його марними пошуками. І от диво: як він ходив і мацав довкола, – то нічого, дівчата мовчали. А як тільки зупинявся серед хати, вони починали голосно сміятися.
«Ага, – подумав Іван Андрійович, – вона десь тут її заховала. Але ж де?»
Постояв, подумав чоловік, а потім підняв палку до люстри. Дзенькнуло. Дівчата засміялися голосніше. Одна з них сказала:
– Іване Андрійовичу, люстру розіб’єте.
– Люстра – то рунда. Але там у люстрі є моя пляшка! От до чого додумалася клята баба. В люстру пляшку засунула. Дурна, дурна, а отже придумала! Але я таки знайшов! Бо я ж танкіст! А ще колись в розвідку ходив.
Не був Іван Андрійович танкістом і в розвідку не ходив. Просто орав в полі і міну виорав. Коня розірвало, а його скалічило. Та про те майже ніхто не знав.
– Тільки як її дістати, мою голубоньку? Наче й не високо, але трудно. Є там пляшка, є! До краю дістаю, а от зняти не можу. Ану, дівчата, поможіть бідному інваліду. Бог вам за те гріх відпустить.
– Та… Ми б з радістю, Іване Андрійовичу. Але ж пані Галя сваритися буде. Вона нас з хати вижене.
– Не вижене. Нічого вона вам не зробить. Скажете, що я сам.
– Не повірить.
– Повірить. Я однак її дістану. А як ні, то я ту кляту люстру розіб’ю к лихій матері.
І Іван Андрійович сердито дзенькнув по люстрі.
І дівчата таки дістали Івану Андрійовичу його пляшку. Бо що мали робити? Що вже буде. Ну посварить господиня. Це краще, ніж би мав Іван Андрійович люстру розбити чи впасти з того стільчика, на який збирався лізти.