В той широкий світ

ВТЕЧУ ВІД БУДНІВ

Як дівчинка-пустунка, як школярка, що не хоче робити уроки, а спішить вирватись з класу чи з тісної домівки на волю: у ліс, чи до річки, чи просто до своїх однолітків, отак і я втікаю від своїх буднів у свою творчість разом із своєю музою. Бо ті будні зовсім не залишають часу для творчості. То я краду той час у свого сну, а трохи таки й у буднів. А будні кричать і сваряться, нагадують про себе немитим посудом, пилюкою на меблях, порожніми баняками. Але нехай там трохи посваряться, трохи потерплять, а я тим часом занурююся у міраж своїх спогадів. Ну, поговорю хоча б із своїм малим сином-школяриком Геною, бо він зараз щось дуже серйозне має мені сказати.

– Мамо, я просив тебе, щоб був у нас ще хтось третій – і ти мене послухалася. Тепер у нас є Сашко. Я ще тебе тільки про одно попрошу. Більше вже нічого ніколи не буду просити…

Гена трішки запнувся. Але тільки на мить.

– Я тебе дуже прошу: нехай у нас буде другий тато.

– Що ти, сину! – я аж злякалася. – Ти навіть собі не уявляєш, як це складно.

– Чому складно? Тому, що нас у тебе троє?

– Ні, не тому…

– Тоді чому?

Я посміхнулася.

– Ти такий неслух, що йому іноді захочеться тебе вдарити.

– Нехай. Нехай мене лупить хоч кожен день… Аби тільки у нас був другий тато.

Я горну до себе своє бідне дитя. Як йому потрібна чоловіча рука. І мені хочеться плакати. А може, я щось зробила не так?  А що я могла зробити інакше? А може, я була поганою дружиною? Не знаю. Про те я у Фелікса не питала. А вже коли завелась червоточина в родині, тоді… Тоді треба, щоб ті двоє, чоловік і жінка, були розумними людьми, щоб змогли переступити через себе, через свої захоплення, заради дітей. Але треба, щоб обоє… Та нам такого розуму забракло, і від того тепер страждає моя дитина. Льоня все-таки трошки більший.

А на загал Гена був хлопчик дуже суперечливий: то він добрий і лагідний, і пожаліє мене, коли я хвора, а то раптом зробиться неслухняним і їжакуватим, готовий робити все мені наперекір. Іноді прийде зі школи, а я лежу: голова болить.

– Мамо, тобі погано? – питає.

– Дуже болить голова.

Діти мої знали, що у мене таке часто буває.

– А ти щось їла? – по-дорослому так питає.

– Не хочу, сину.

– Випий хоч чаю тепленького. Хочеш, я тобі зроблю? Зі мною вип’єш?

І я пила чай, і мені наче легшало.

А іноді з хлопцем ніби щось ставалося: злий, впертий, що йому скажеш – все наперекір зробить, мене доведе до сліз, а потім і сам розплачеться або піде геть. Пояснення такої поведінки я не знаходила. Пробувала з ним розмовляти. Та де там! Скритний такий. Замкнеться в собі – і ні слова. Я переживала: може, у нього з хлопцями які проблеми. Але ж звідки ти дізнаєшся, коли він мовчить? Був здібний, а вчився на трійки. Брала його зошити до себе на роботу, пробувала зрозуміти, чому трійки. Помилок було небагато, писав досить грамотно. А от почерк… Мене переконували, що за почерк не повинні знижувати оцінки. Мені натякали, що з вчителькою треба якось «поговорити». Та я не мала зайвих грошей, а без грошей… Про що ти говоритимеш? Пробувала віддавати Гену на групу продовженого дня, але це була далеко не така школа в котрій вчився Льоня. Гена повертався додому з невиконаними уроками.

Тільки приписка: «переписати…»,  «розв’язати…» А коли я з ним мала переписувати і розв’язувати, якщо я приходила з роботи об 11-ій вечора? Словом, вчився вже, як вдавалося. А коли побачив, що, як би він не старався, а вище  трійки йому не ставили, махнув мій Гена на все рукою і перестав старатись. Ні, уроки він виконував, особливо письмові. Прийде зі школи – і відразу сідає за уроки. Сяк-так зробив – і гуляти. У нас на Майорівці гуляти було де: ліс, мотогонки, Погулянка, а можна з хлопцями і на Комсомольське озеро податися чи ще кудись. Повне тобі роздолля. Кличу іноді його – та де там – не докличешся. Журилася я: що то виросте з мого Гени? Все-таки, коли жили в центрі, можна було ще якось під контролем тримати, а тут… Сто доріг перед ним – шукай вітра в полі. Переживала, аби не схибив. Пробувала прилаштувати його на спорт. Всім потрохи цікавився. Захоплювався лижами, навчився плавати, грав у теніс, у бадмінтон, у хокей, у футбол… О, футбол – це була найбільша його слабкість, коли трохи підріс і почав ходити на футбольні матчі, то приходив весь збуджений і заснути не міг: до півночі розповідав мені в деталях, хто і як грав, хто кого вдарив, хто і як забив м’яч. Улюбленцем був Ваня Гамалій.

– Волосся довге, мамо, сам спритний такий. А як він бігає! Найшвидше!

І мусила я потихеньку ставати фанаткою футболу. Спершу тільки заради Гени, щоб могти з ним на рівних розмовляти, а потім і по-справжньому захопилася і вже з задоволенням слухала матчі, знала кращих гравців. Коли стало питання про те, щоб відділилися львівські «Карпати» в окрему команду, ми з Геною гордо поставили свої підписи – «за» і навіть перерахували якісь гроші. По-моєму Гена навіть трохи гордився, що у нього мама – вболівальниця футболу. Ріс мій син, трудний і розумний, впертий і настирливий, скритний і добрий, а іноді чомусь обізлений і жорстокий. І плакала я від нього не раз, у тяжкому розпачі і безсиллі, але й любила його, мого худенького, невисокого Гену.

 

Мої хлопці дуже любили відпочивати в піонерському таборі. Правда, вони ніколи не відпочивали разом, а завжди у різні зміни або у різних таборах. І все-таки улюбленим табором був «Вогник» у наших-таки Брюховичах. Хлопці з задоволенням там відпочивали, іноді з перервою були навіть по дві зміни. Путівки дістати було не дуже важко і не дуже дорого. І я діставала і якось відвозила хлопців, аби вони трохи відпочили. Переживала, звісно: щоб не ходили брудні, щоб не простудилися, щоб чогось недоброго з ними не сталося. І вже з першого дня починала за ними сумувати. Бо як же ж без них порожньо було в хаті. Маленький Сашко не рятував. Я чекала, доки вони повернуться, аби знову пестити їх і сварити, бо переживала за них я постійно і любила своїх неслухів. Коли були біля мене, то здавалося мені, що з ними нічого не могло трапитися. І забувала, або не усвідомлювала, що я надто слабка і немічна, щоб захистити їх у тому широкому світі. Коли вони не були зі мною, то мені малювалися всякі жахи, що можуть з ними статися. І я без своїх хлопців не могла відпочивати, як мені радили. Такі вже, певно, всі матері або майже всі. Та діти підростають і прагнуть звільнитися з-під материнської опіки. І ради на те нема.

Школа чомусь не могла активізувати мого Гену. Ніхто ніколи не давав йому ніяких доручень, а він би їх виконував дуже сумлінно. Чомусь на той час в Гениній школі занепала всяка робота з дітьми, і гурткова в тому числі. А може її там і не було. Енергії ж у мого сина було надміру, і він не знав, куди її дівати. От якби можна було направити ту енергію в потрібне русло. Зате у таборі мій Гена якось оживав. Він брав участь ледве не у всіх змаганнях, охоче чергував і ним не могли нахвалитись: що за активний хлопець. Він привозив грамоти, призи і весь, здавалося, світився.

– Мамо, я зайняв перше місце, – заявив мені Гена з гордістю, коли я якось приїхала до нього в табір.

– По чому?

– По підтягуванню на перекладині!

– Молодець, – похвалила я сина.

Маленький, худенький, він мав силу в своїх руках і був легкий і спритний.

Мені важко було відвідувати дітей у таборі: треба було когось просити, щоб зі мною їхав, а ще когось – щоб залишався з Сашком. Та я знала, що мої хлопці мене чекають, бо до всіх приїжджають матері, і їм би було кривдно, якби до них я не приїхала. Ну, всяке там привозила, що дитині смачно, в тому числі, звичайно, і цукерки. А мій Гена для чогось цукеркові обгортки складає, проколює голкою і силяє на нитку.

– Що це ти робиш? – питаю.

– Цукеркові обгортки збираю.

– Для чого? – дивуюся. Я собі подумала, що у дитини якесь нове захоплення – колекція обгорток. Але ні.

– У нас змагання: хто більше обгорток назбирає.

– Так то ж, певно, різні треба, щось, мабуть, на зразок колекції.

– Ні, це просто: хто більше назбирає.

– А що ви потім з ними робитимете?

– Спалимо на вогнищі.

– Отакої! Безглуздя якесь. Навіщо ж тоді збирати?

Запитала у вожатого, а він сміється.

– Невже ви не зрозуміли? Це свого роду боротьба за чистоту. Коли до дітей приїжджають мами, з тими папірцями просто біда. Скільки б не говорив дітям, щоб не кидали – даремна справа. А так – жодного папірця на території не знайдете – чистота!

Тепер ми сміялися обоє.

– Ото придумали. А я собі ламаю голову: що це за таке змагання?

Поверталися мої хлопці – і хата виповнювалась їхнім щебетом. Слухаєш – не переслухаєш ті хлоп’ячі розповіді – і десь навіть завидки беруть: наше вже відбігалося. Та про старість тоді ще не думалося: я все ще себе відчувала молодою жінкою, не красунею, але в міру принадною, хоч і мала вже своїх трьох синів. Фелікс на той час вже переїхав у Київ. Десь тоді, коли я народила Сашка, або може й до того (це трималося в таємниці), він таки розписався із своєю «крохою». Спершу думав, живучи у Львові, знайти роботу в Києві. Та це йому не вдалося. І нарешті Фелікс розрахувався і переїхав у Київ. Я вже й не плакала. Сліз більше не було – певно, всі вже виплакала. А тепер чого вже плакати? Рано чи пізно це мало статися. Добре, що ми квартиру розміняли. Дехто радив мені того не робити:

– Сиди. Ніхто тебе з квартири не вижене.

Звісно, не вижене. Але ж як мені сиділося б, чекаючи, поки Фелікс зі своєю новою дружиною в гості приїде? А чому б і не приїхати? До матері ж…  Ні, таки добре, що свекруха погодилася на розмін. Нехай хоч на Майорівці, та я була тепер у своїй квартирі.

 

Стояла осінь, тепла, тиха, спокійна. Була впевнена у своїй владі, а тому поблажлива до літа, що вже відходило. Львівська золота осінь. Окрім барвів, у неї ще був свій неповторний запах – запах смутку. Я ходила в тій осені, і ми собі з нею заприятелювали, бо я любила її, а вона на мене віяла далекими спогадами. Ось навіяла поле. Мої копають картоплю. І мене малу взяли з собою. Я їм не можу допомагати – і мені нудно. Вже вечір, а вони все ще пораються. Вже он скільки мішків тих бараболь насипали. І все копають та й копають. І для чого стільки?.. У мене мерзнуть ноги – я боса, а либонь вже й заморозок. Постоїш на одному місці – земля під ногами трохи зігріється, а переступиш на інше місце – зовсім холодна. Нікому до мене діла нема: всі поспішають, бо скоро смеркне. А потім я їду на возі: сиджу на мішках з картоплею, гуцикаю собі. Мама притримує, щоб не впала. Не впаду. От якби на коні верхи, тоді трохи страшно: можна впасти. А на возі що… Брязкотить відро біля криниці, мукають корови, повертаючись з поля. Вечір… Дякую, осене, за цей спогад. А ще…

Каштани падають в шкільному саду. Пахне паленим листям… Хлопці понаривали яблук. Яблука холодні і кислі. Смачні. Туман. Прохолодно. І якось не співається: пісня губиться десь у тумані… Скорше до школи – там тепло і затишно… Цей спогад приносить легкий смуток. А цей?.. Не треба, осене, не треба. Та осінь не слухає мене і навіює ще один спогад.

Стрийський парк. Ми з Феліксом йдемо по алеї. Під ногами шурхотить листя. Розмовляємо притишено, бо якось не хочеться ні голосно сміятися, ні голосно розмовляти. Тут царство осені, львівської, золотої. І чомусь згадується пісня про Стрийський парк, колись така популярна, а тепер забута. І даремно. Вона така гарна… Як львівська осінь…

– Цікаво, чи відлетіли у вирій лебеді, що живуть у Стрийському парку.

– Мабуть, ні. Чого їм відлітати? Їх тут доглядають. Вони вже майже свійські.

– А холодно ж.

– Коли вкупі, то й не холодно. Хіба ж не так?

І Фелікс легко стиснув мою руку у своїй – і тепла хвиля огорнула мене всю, і стало світло і щемко від того тепла. Не треба, осене, не треба…

 

УДАР З-ЗА РОГУ

У мене з якоїсь нагоди чи й без нагоди, а просто так зібрались друзі. Сиділи собі в тісненькому колі, і було нам любо і затишно. Подзвонив Льоня Мітянський. Мав гарний настрій, був симпатичний і дотепний.

– Приходь до нас, якщо хочеш, – запропонувала я.

– А що ви там робите?

– Трохи чаркуємо, трохи пльоткуємо. Приходь.

– Ні, не можу.

– А чого так?

– Справи.

– Відклади.

– Не можу.

– Що, дуже пильні?

– Так.

– Ну, то як хочеш.

І ми продовжували собі нашу забаву.

А наступного дня я дізналася, що того вечора Льоня йшов собі по місту з симпатичною вчителькою із своєї школи, котра давно вже на нього задивлялася. Була гарна і незаміжня. Чого ж… От і все. Як кажуть, приїхали. Було образливо до сліз. Але того слід було чекати. Я ж так просила його не дурити мене, як неповнолітню. Пройшло, минулося – то так і скажи. Нам же й на розлучення подавати не треба. Ну, що ж…

Звичайно, я знову плакала. Почувала себе зганьбленою і приниженою. Знала, що рано чи пізно так має статися. Знала, та… Я не вміла в собі носити ні радість, ні горе. Ділилася всім із своїми дівчатами: обидві Олі, а тепер була ще й Марина. Ніхто мене не потішав. А як потішиш? Кожна жінка через таке має пройти сама.

Подзвонив Льоня. Розмовляла з ним холодно і стримано. Тільки б не зірватися, не розплакатися, не наговорити дурниць. Була щаслива – і дякую долі. А Сашко… Сама ж хотіла. Не дівчинка. Льоня відразу вловив мій настрій.

– Що з тобою?

– Зі мною все гаразд.

– А чому ти така?

– Яка?

– Як айсберг в океані.

Я мовчала.

– Надіюсь, мені можна приїхати на Майорівку?

– Ні. Вже пізня година. Сашко спить.

– А ти?

– Я також  лягаю спати.

– Ти, може, поясниш все-таки, що сталося?

– Не треба нічого пояснювати. Я знаю, що ти був з Оксаною. Я тебе просила бути зі мною чесним. Ти міг мені одверто все сказати.

Льоня ошелешено мовчав. Нарешті спромігся:

– А звідки ти знаєш?

Я гірко засміялася.

– Ну… Нічого особливого. Ми були на концерті. Що ж тут такого?

– Звісно, нічого. Тільки чому тобі треба було від мене це скривати? Чому ж ти мені того не сказав, коли я тебе до нас кликала, а торочив про якісь там справи?

– І все-таки: хто тобі сказав?

– Боже мій, хіба це має якесь значення?

– Я перший раз пішов з нею – і ти мене відразу засікла.

– А ти думав, що я сидітиму тут на Майорівці і нічого не буду знати! Ти сам про це мав мені сказати. Я ж просила бути зі мною чесним.

– А що, коли я візьму і зараз-таки приїду на Майорівку?

– Я тобі просто не відчиню.

– А я всіх сусідів перебуджу.

– Спробуй, може, хто в голову дасть або міліцію викличе.

– Це несерйозно.

– Ні, це дуже серйозно. До Сашка можеш приходити, а до мене – ні.

– Тетяно, не дурій.

– Я не дурію. Скажи мені, навіщо я тоді розлучилася з чоловіком? Мала б собі гарну квартиру в центрі, чоловіка доцента і забезпечене життя. Але я не захотіла ділити його з іншою жінкою. То невже ти думаєш, що після всіх митарств я погоджуся ділити з іншою не чоловіка, а коханця? Чи ти думаєш, що ти такий надзвичайний?

– Ні, я так не думаю.

Льоня помовчав, а потім сказав:

– Я знав, що ти горда, але не думав, що до такої міри. Я захоплююся тобою. Мені дуже жаль.

– Жаліти не треба. Так мусило статися. Яка різниця коли? Мені лише жаль, що ти повівся так непорядно. Сказав би чесно: так, мовляв, і так: все минулося. Чи ти думав, що я – якась істеричка і влаштую  тобі сцену?

– Ні, я так не думав… Ти скажеш Сашкові, що я – покидьок?

– Ти для нього батько. Тільки не треба було того так розголошувати. Я ж тебе просила. Ти ж добре знав, що так має статися.

– Від сина я не відрікаюся.

Ми закінчили розмову – і я зателефонувала Олі Николин, щоб поплакати разом з нею. Ще один удар долі. Удар, так би мовити, з-за рогу. Ну… Тут ніяких несподіванок: так мало бути. Тільки лихо завжди несподівано приходить, бо його не чекають. А для мене це було лихо.

 

Ми з Льонею працювали в одній школі, вірніше, в одному приміщенні, тільки Льоня працював удень, з дітьми, а я – з дорослими, увечері. Тут-таки працювала й Оксана, та сама симпатична  незаміжня вчителька, з котрою тепер уже не потай, а явно зустрічався Льоня. Всі вчителі про них тільки й говорили, а при моїй появі співчутливо зітхали. Це було найприкріше. Іноді в учительській ми з Оксаною зустрічалися. Я змушена була вітатися, ніби нічого не трапилося. На роботу я тепер йшла, як на каторгу. Що ж, треба відповідати за свої вчинки. От я й відповідала. Я лиш не знала, в чому моя провина. Хіба що в тому, що захотіла крихту жіночого щастя і… І Сашка. Сашко ріс і, слава Богу, був здоровенький. І це було головне. А все інше я вже якось переживу.

 

Якось пізно увечері подзвонив Льоня. На паралельному телефоні явно була Оксана: я чула її притишений сміх. Льоня був напідпитку.

– Таня, ти скажи Оксані, що я – подонок.

– Скажи їй про те сам.

– Вона не вірить.

– Переконай.

І тут підключилася Оксана. Вона також була весела. Голос був високий і дзвінкий, мова з притиском, чиста і гарна, сміх кокетливий і неприродний.

– Тетяно Іллівно, а Леонід Олександрович каже, що він… Ха-ха-ха! Подонок. Що ви на це скажете? Як ви вважаєте?

– Я про нього так не казала. Але він краще себе знає.

Ми сміялися втрьох: я тут, а вони – там, удвох. Їм було весело. Тільки до чого тут я? Навіщо вони мені подзвонили? Невже не розуміють? Розважаються… Підло!  Підло! Я не знала, як мала себе поводити. Розсердитись і покласти трубку? Ні, тоді вони обоє зрозуміють, що я у трансі. Ні… Я блазнювала, сміялася, як і вони – і була сама собі бридка.

– Тетяно Іллівно, а це правда, що ви не хочете виходити заміж?

– Правда.

– А чому?

Я вирішила зіграти роль розв’язної до вульгарності жінки – молоти казна-що. Краще вже так.

– То чому ви не хочете виходити заміж?

– Бо чоловіки, Оксано, – це речі одноразового вжитку. Покористувалася – викинь і забудь.

– Ну, Тетяно, ти й вульгарна. Як тобі не стидно! – це вже в розмову втрутився Льоня. Я хотіла крикнути: «А вам не стидно?» Але не крикнула і добре зробила. А замість того засміялася так, як сміються люди, коли їм не смішно.

– Тетяно Іллівно, скажіть, а вам не боляче, що вас Леонід Олександрович лишив саму, з дитиною?

Я знову ж таки засміялася.

– Оксано, ви це зрозумієте тоді, коли матиме дитину і вас залишить чоловік.

Забігаючи наперед, скажу, що Оксана з Льонею так і не одружилися. Вони довгий час зустрічалися, а потім щось у них не склалося, і Оксана вийшла заміж за іншого. Народила сина, розлучилася з чоловіком і виховує дитину сама. Я, правда, ніколи її не питала, чи їй не боляче. Мені жаль її, як кожну жінку, що має «криву» долю…

Другого дня по тій розмові я зателефонувала Льоні і, не скриваючи емоцій, сказала:

– Наступного разу, коли ви з Оксаною сп’яна захочете порозважатися, прошу знайти собі інший об’єкт. Бо обматюкаю твою Оксану, як вульгарна баба.

– Пробач.

 

Цього разу у Сашка на День народження серед гостей не було його батька Леоніда Олександровича. Він прийшов привітати сина зі святом наступного дня. Цього року весна щось запізнилася. Довкола ще лежав глибокий сніг і панував мороз. Льоня прийшов, і ми з Сашком частували його за повною програмою. Спершу і Льоня, і я почували себе трохи ніяково, ніби чимось завинили одне перед одним. Але після випитої чарки Льоня відчув себе вільніше і вже бавився з Сашком, сміявся над його витівками і здавалося, що вернулись колишні часи, коли нам було гарно і весело. Час якось відступив, і ми забули про нього. Нараз задзвонив телефон. Дзвонила Оксана. Льоня взяв трубку. З односторонньої розмови було зрозуміло, що Оксана за щось Льоні дорікає.

– Я тут з сином. Ти розумієш? З сином, – жорсткувато пояснював Льоня.

А потім м’якше:

– Я вже зараз іду.

– Що, сварять? – іронічно посміхнулася я.

– Та Оксана надворі чекає. Каже, що замерзла.

– Як? Отут чекає?

– Так.

– То чому ж ти з нею не зайшов?

– Я казав їй, але вона не захотіла.

«Тільки її мені й бракувало!» – подумала я і посміхнулася, уявивши її вже стільки часу на морозі. Якою жалюгідною мала б вона себе почувати. А Льоня не поспішав. Він продовжував пригощатися, бавитися з Сашком, розмовляти зі мною. Оксана подзвонила  вдруге.

– Женіть його,Тетяно Іллівно, – сказала вона мені.

– Я не можу його гнати, – відповіла я стримано, – це гість мого Сашка.

Але мені було її жаль, і я сказала Льоні:

– Ти якийсь ненормальний. Хіба ж можна заставляти жінку стільки мерзнути?

Та Льоня вже трохи випив і став задирикуватий.

– Нехай померзне.

Все це тривало досить довго. Нарешті Льоня зібрався йти. Ми з Сашком вирішили гостя провести. Вийшли втрьох. Та далеко нам проводити Льоню не довелося: Оксана чекала на нього тут-таки, біля нашого під’їзду.

Льоня був таки вже добре веселий, посміхався, йшов похитуючись.

– Тетяно Іллівно, навіщо ви так напоїли Леоніда Олександровича? – досить різкувато звернулася до мене Оксана. Я засміялася.

– А я думала, він повнолітній.

– Ти не права, – заступився за мене Льоня, – мені Сашко наливав. Правда, Сашко? Уявляєш, Ксюхо, це мій син…

– Ну, ходімо вже.

– Ні, почекай… Ви, жінки, якісь неправильні. Жили б дружно собі. Як той казав: «Ех, дівчата, злийтеся всі в одну – і я вас всіх буду любити».

– Ходімо вже.

Оксану брала нетерплячка і злість. І я її розуміла: ще б пак! Простояти стільки на морозі! Я на такі подвиги була нездатна. Ми з Сашком повернулися і пішли. Льоня ще щось казав нам услід, та ми вже не слухали ті теревені – шкода було Оксану.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

three + twelve =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.