МАГІЯ ПІСНІ
Ой, наїхали вози з України,
Гей, з України.
Розійшлися круторогі по долині.
Гей, гей, по долині.
Розійшлися круторогі по байраку,
Гей, по байраку,
Чумаченьки гуляли аж до ранку.
Гей, гей, аж до ранку.
Соловейко співа, репетує,
Гей, репетує,
Та ніхто його співу вже не чує.
Гей, гей, вже не чує.
Це співають наші бандуристи. Ах, яка пісня! Вона наповнює груди чимсь таким, від чого стає легко і солодко, і хочеться любити цей світ і щось добре роботи на землі. Я закохана в наших бандуристів – у всіх разом. А надто в їхнього керівника Юрія Даниліва. Ні, це не те кохання, що ви собі відразу уявили. Ні, це щось неземне. Він і сам видається мені якимсь не зовсім земним. Працює зі мною в одному цеху, жартує, сміється. Але він не такий, як усі, особливо, коли співає. Тоді він, здається, десь в іншому світі, в світі своїх бандуристів. Я ще зі школи в них закохана, коли вперше їх почула. І тепер не минаю жодного концерту, як тільки є така можливість. Голос Юрка Григоровича я вирізняла з-поміж усіх. Він не був найгучніший, а линув м’яко, стелився, оповивав душу. Юрко Григорович любив пісню, а пісня любила його.
Ой, вийди, вийди,
Серденько Галю,
Серденько, рибонько,
Ти ж мій кришталю!
І яка б то Галя встояла, щоб не вийти? Колись я навіть зважилася і прочитала Юркові Григоровичу свої вірші. Правда, довго червоніла і соромилася. А Юрко Григорович хвалив, казав, що вірші добрі і що треба писати. А ще казав, що мої вірші – як пісня – і це вже була похвала найвища, бо пісні для нього були понад усе.
Це була якась магія. Співали бандуристи з нашого підприємства – майже всі незрячі або такі, що трохи бачили. Були, правда, і зрячі, але небагато. Скільки б раз їх не слухала, наших бандуристів, байдужою з залу не виходила ніколи – отака вже сила була в їхній пісні. Та в бандуристах співали лише хлопці. А співати і нам, дівчатам, хотілося. Хору для нас було замало. Хотілося ще чогось. І ми вирішили відродити своє шкільне тріо. Правда, Ніни Анікєєвої з нами не було, та зате ми мали Олю Николин. Отже, тепер Оля співала першим голосом, я – другим, а Люся – третім. Співали, що знали. Поновлювали шкільний репертуар. Люся була надзвичайно здібна. Вона могла кожному показати його партію. Багато співали з репертуару сестер Байко, не цуралися і російських народних пісень. Виступали в нашому клубі, люди сприймали добре.
Тоді раз у два-три роки спершу в Києві, а потім в Одесі відбувалися огляди художньої самодіяльності по нашій системі УТОС. Наш голова центрального правління УТОС Іван Качур дуже любив самодіяльність і всіляко підтримував її. Учасникам художньої самодіяльності надавалися всілякі пільги, аж до кімнат в гуртожитку (звичайно, для сімейних). Всі прагнули потрапити на огляд в Одесу. Проводився він восени, коли порожніли пансіонати, бо курортники воліли відпочивати влітку, коли море було тепле і лагідне, а тим паче, коли будиночки були літні, що не передбачали зимового відпочинку. Пансіонати тоді були віддані нам, і з усіх куточків України сюди з’їжджалися кращі хори, ансамблі, оркестри, дуети, тріо і солісти. Цілий тиждень в Одеському театрі проходили концерти. А потім журі присуджувало місця. Це завжди було болісно. Завжди були обурені і незадоволені. Але тут вже нічого не поробиш. Однак це було цікаво. Робилася добра справа. Самодіяльні колективи і окремі виконавці дуже старанно готувалися до цього огляду, бо ж потрапити на нього було не так легко: був певний відбір. Відбір проводився заздалегідь. На цей раз вирішили показати і наше тріо. І ми пройшли! Уявляєте?
В Одесу! На огляд! Ура! А ще з нами пройшла одна жінка, що гарно читала вірші, – Галя Гриб. І мали ми на чотирьох незрячих лише одну супроводжуючу, котра до того ж зовсім не вміла водити сліпих. Але ми тоді про те не думали. Головне – ми їхали в Одесу, до Чорного моря, котре, правда, було вже холодне. Але сміливці таки собі купалися. Навіть я, що завжди на осінь захрипала, таки намочила ноги у холодній морській воді.
Було надзвичайно цікаво. Тут я сиділа, як заворожена, слухаючи Вінницький оркестр народних інструментів. А чоловічий хор Коростенського УВП – як він звучав! І речі виконувалися складні, і довершеність яка – і не скажеш, що не професіонали. А про наших бандуристів і казати нічого: їм рівних не було. Ото ми вже наслухались та наспівались, перезнайомились геть-таки чи не зі всіма. У кожного на виступах були свої вболівальники, що підтримували артистів оплесками, оваціями. А що ж наше тріо? Коли вже вирішилося, що ми таки їдемо, то за нас взявся Дмитро Котко. Він добряче-таки з нами працював і м’яко, але настирливо добивався кращого звучання.
І от нарешті. Сьогодні мало виступати наше тріо. Боже мій! Як лячно! Театр. Сцена. Переповнений зал. Заохочувальні оплески вболівальників. За лаштунками хтось лагідно нас напучує. І ми виходимо – три струнких дівчини у довгих кремових сукнях. І маємо співати, і маємо пам’ятати всі настанови Дмитра Васильовича Котка. Дано тон і… В мене пропав голос. Зовсім пропав. Як риба, відкриваю рота – а голосу нема. Таке шалене було хвилювання. Стою і ледве не плачу: це ж я всіх підведу – і дівчат, і Дмитра Васильовича Котка. Бо для чого тоді він з нами працював?.. Пауза. Гомін у залі. Співчутливий. Знову дається тональність. І ми заспівали. Я також співаю, спершу тихо, а потім впевнююся, що голос повернувся, співаю голосніше, в лад з дівчатами. І зал завмер, і жила тільки пісня, її магія і ми…
Ягіл… Ягілочка,
Ягілова дочка,
Устала ранесенько,
Вмилася білесенько.
Та піду до Дунаю,
Де дівоньки гуляють.
Там собі погуляю,
Як рибка по Дунаю…
Грім оплесків. «Біс!» Ах, як солодко б’ється серце! Таки журі не врахувало ту вимушену паузу, таки присудило нам перше місце. Але це буде потім. А зараз нас вітали, хвалили, і всі були такі доброзичливі, і всі були такі раді за нас. А ми… Були просто щасливі.
Котилися хвилі морські, розбивалися об наш катер, що плив собі та й плив, а ми, що приїхали з усіх куточків України, були на тому катері і пливли собі, і сміялися до тієї хвилі, і хвиля сміялася до нас, і сонце з неба сміялося. Тільки вітер був холодний, нагадував, що вже осінь. На березі ще було зовсім тепло, а тут, на хвилях, холодно, бо вітер морський пахне штормами. А відходити від борту не хочеться, бо що за таке задоволення. Тоді один з хлопців прикрив мене своїм плащем, а сам стояв за моєю спиною у неприпустимій близькості, але я не мала сили відмовитися від того плаща, бо таки добряче вже встигла змерзнути. І від хвиль не могла відмовитись. А вони, як ті чайки, підлітали до нас, лащилися, сердилися, немов живі істоти.
Хлопець наставив руку назустріч хвилі – і вона розбилася об його руку, і її прохолодні солоні блискітки покрили моє волосся і мого лицаря, що так дбайливо прикривав мене своїм плащем. На мене напав якийсь дикий шал. Мені хотілося, щоб ще і ще розбивалася хвиля, прудка і холодна і водночас лагідна.
– Лови її! Ще лови, – несамовитіла я. Ми були мокрі, вже й плащ мало допомагав. А я не хотіла ніяк вгамуватися.
– Чекай, я сама хочу її зловити!
Хлопець взяв мене за руку, і ми тепер удвох ловили хвилю, а вона бавилася з нами, ніби зрозуміла, чого ми від неї хочемо. Це було так гарно, що на якусь мить я забула, хто я і чого я тут. Я була, ніби в іншому світі – незнаному, чудернацькому.
– Чекай! Я подарую щось морським русалкам.
Я не знаю, чи дивувався хлопець з мого бажання.
– Що ж я маю?.. О, хустинку!
Кинула у хвилі. – Монети! – І монети полетіли у воду. – У мене більше нема… А в тебе є?
– Є. Тримай!
І він висипав мені цілу жменю монет, а я поступово всі покидала у воду. Прогулянка закінчилася. Мокра і щаслива, я зійшла на берег і лише тепер подумала: «Як це я розчешу своє довге волосся, що все було скупане щедрою морською хвилею?» Я була молода і щаслива, і мені здавалося, що так буде завжди. А ще мені здавалося, що ніяких бід на світі просто не може бути.
Ми поверталися до Львова, збуджені, закохані у море, в пісню, у весь білий світ. Завтра всі мали поринути у будні, а в мене ще було своє свято, був університет. Було важко, було складно, але вкрай цікаво – і це було свято.