Зупинився завод. Проводжали мого Гришу. Сумно грав оркестр. Повільно рухалася відкрита вантажівка, а на ній труна, а біля труни стояла навколішках я. І плакала. Мені здавалося, що я зараз також помру. Не померла. Лишень не пам’ятаю, чи були якісь поминки. Не знаю того. Пам’ятаю себе, коли вже приїхала до мами, і мені увесь час було зле. Потім у Львові ще довго лікувалася у невропатолога, а коли чула похоронний марш, то мусила пити серцеві краплі. Винуватили Оксану: не догледіла. Всяких і багато було розмов. Я в них участі не брала. Я їх просто не чула. Не було Гриші – і це було головне. А все інше не мало ніякого значення. Лише раз, коли вже дуже судили Оксану, я сказала:

– Зупиніться! Перестаньте! Він любив її…

І всім стало якось ніяково.

Гриша не був релігійним. Якось, коли вже мама спала, ми з ним довго розмовляли на всякі теми. І я спитала:

– Скажи, Гришо, коли не віриш в Бога, то ж тоді страх перед смертю має бути величезний. Тоді значить, що людина померла – і все! Нема! Зникла назавжди. Це ж так страшно…

– А навіщо себе дурити? Хіба ж так легше? Ну, вір у незнищенність матерії. Ніщо безслідно не зникає, у щось переходить.

Зате як він розумів поезію, пісню. Це завдяки йому я стала писати вірші. І те, що в мою душу увійшло добре з раннього дитинства, може, найбільше саме від нього, від Гриші… Царство небесне тобі, мій Григорію, брате і друже! Я пам’ятаю тебе.

Та найважче було мамі. Не доведи, Господи, матері ховати своїх дітей. Страшнішого, мабуть, не буває. Бо це неприродно, бо так не має бути. Але не нам про те судити. Мами на похороні не було: вона чекала вдома – надіялася, що Гришу привезуть на село.

– Треба ж тут про обід подбати, – плакала вона. А його не привезли – Оксана не дала. І тепер мама простити їй того не могла. Плакала. Але, якби вона побачила його у труні, то, певно, її хворе серце не витримало б. А Гриші не було. Лишилися коробочки з відкриток, що робив у лікарні, в Білобожниці. Це було, певно, те останнє, чому він навчився. Мій ніжний і поетичний брат, що мав такі вмілі руки і таке чуйне серце…

Горе чомусь не об’єднало нашу родину, а навпаки, роз’єднало. Від нашого роду відкололася Оксана, а з нею і маленький Толик – син нашого Гриші. Все це дуже прикро, але такі реалії. Оксану скривдили, а вона цього не заслуговувала. Спершу Оксана ще приїздила до мене у Львів, з синочком своїм приїздила. Їй було важко, а допомогти було нікому. І я не могла. Та й на мене вона не розраховувала. Коли Толик виріс, Оксана вийшла заміж. Ще заходила до мене з своїм майбутнім чоловіком. Та на цей час я була дуже хвора і не прийняла їх як годиться. Чи зрозуміла? А може, образилась на мене?.. Словом, загубила я її слід. А жаль. І десь живе  у тому широкому світі син мого Гриші – пагінець, відчахнутий від нашого роду.

Ой, роде наш красний,

Роде наш прекрасний!

Не цураймося, признаваймося,

Бо багацько нас є.

 

КАЛАМУТЬ

Все життя таланило мені на плітки всякі, ну, просто-таки таланило – і все тут. Вже ж ніби ми з Феліксом ні від кого не ховалися, і про нас знав, здається, цілий світ, а плітки мене не полишали. А може, тому й не полишали, що я щаслива була, а щасливим неодмінно хтось заздрив, і так було, мабуть, споконвіку. Ото й, очевидно, мені також…

Вже згадувала я про Женю Мартинюка, що був одружений на моїй колишній однокласниці Олі Хомко. Обом їм хай буде земля пухом. Оля добра людина була. Коли наприкінці життя хвороба немилосердно мучила її, вона на диво не озлилася на весь білий світ, а завжди бажала людям добра. Оля у такий скрутний для себе час тішилася з чиїхось радостей, всіх близьких вітала з їхніми святами, мабуть, ще дужче в біді своїй пригорнулася до людей, хоча жила у віддаленому районі міста і спілкуватися могла тільки по телефону.

Та в ті часи, про котрі йдеться, всі ми ще були молоді і про хвороби якось не думалося. І працювала тоді Оля в щітковому цеху разом з своїм чоловіком. Там працювала і Слава. Оля помітила, що з її чоловіком щось негаразд: десь пропадає, пізно додому приходить, явно має когось. А у них же донька. Та ж сім’я ніби нормально склалася. Занепокоїлася жінка. Та це і не дивно. Поділилася своєю бідою зі Славою:

– Проблему маю, неприємності, – розповідає, – мій Женя до когось ходить.

Слава по-дружньому їй поспівчувала. А потім:

– Хіба ж ти не знаєш, до кого він ходить? Та ж до Тетяни. Я навіть чула, що, коли Таня закінчить університет, то вони планують кудись виїхати зі Львова.

– Та ти що! От сучка!

– Ото й піди і влаштуй їй в університеті скандал – нехай знають, яка вона!

– Та ну! Якось воно ніяково в університет іти.

– А чому ніяково? Нехай знають. Таких треба вчити.

– Ні, Славцю, я, певно, поговорю з Тетяною.

– Та що з нею говорити! Знеславити її, щоб знала.

 

За моєю спиною готувалася брудна змова, а я нічого не знала. Та Оля все-таки прийшла до мене. Не зі сваркою, а з розмовою. Я їй розповіла про Фелікса, запевняла, переконувала, що і думки у мене ніколи не було про її чоловіка. Не знаю, чи повірила вона  мені, але ми розійшлися мирно.

З часом Оля за допомогою складних маніпуляцій таки довідалася, що її Женя ходить… До кого б ви думали? Та до тієї ж Слави! А ще через якийсь час це вже перестало бути таємницею, і Женя перейшов до Слави жити, а вона йому дітей народила. Та це вже було потім, це тема не моєї розповіді. А тоді я мала собі зайві переживання. Розповіла Феліксу. Він засміявся:

– Та плюнь ти. Нехай собі брешуть.

– Але ж як так можна!

– Бачиш, що можна. Судитися з ними не будеш.

Значно пізніше, коли вже Оля про все довідалася, вона знову зустрілася зі мною.

– Пробач мені, Таню. Хочеш, я тобі все розповім.

– Не треба, Олю. Мені ніколи та й, признатися чесно, не хочеться порпатися у тому болоті.

Та чому ж, спитаєте ви, підняла я з дна цю каламуть? Зайве, звісно, зайве. І нікому не потрібне. Та все це були мої сльози. І хоч на світі, безумовно, більше добрих людей, недобрі також трапляються і можуть накоїти багато лиха, якщо їх вчасно не зупинити.

 

Якось на схилі наших літ подзвонила мені Слава. Життя у неї склалося далеко не найкраще – ніхто б не позаздрив. Подзвонила та й каже:

– Знаєш, це мене Бог за тебе покарав.

– Не знаю, – відповіла я їй. – Але я тебе ніколи не проклинала і ніколи не бажала тобі лиха.

Я не сказала їй, що й досі пам’ятаю, як ми гарно товаришували в школі, які гарні листи писали одна одній. І коли вже Слава вийшла на роботу, а я все ще не знала, чи йти мені після школи вчитися, чи також іти працювати, ми якось розмовляли зі Славою, і я тоді сказала:

– Ні, я не можу йти вчитися.

– Чому не можеш?

Я засміялася:

– А хто моїм дітям на молоко буде заробляти?

– Ну, трохи я зароблю, – дуже серйозно відповіла Слава на мій напівжарт.

– Я тобі зможу трошки допомагати.

Звичайно, це була просто розмова, майже школярська, і Слава про неї давно вже забула. А я пам’ятаю і досі. Пам’ятаю і дивуюся, як це в одній людині суміщається стільки суперечностей. Та я не суддя, бо, може, і мене є за що судити. А написала я про це, бо колись воно боліло. Та це було так давно…

 

ЗНАЙОМСТВО І СУМНІВИ

Час минав. У нас з Феліксом нічого не мінялося. Фелікс таки остаточно вирішив не повертатися в Київ. Найгірше було те, що для нього у Львові не було роботи. В Києві була, а у Львові… Незрячому вчителеві завжди було важко влаштуватися на роботу. А Фелікс вже склав кандидатський мінімум і працював над дисертацією з політекономії. Йому була потрібна робота у вузі, ну, принаймні, в технікумі. А де ти її візьмеш, ту роботу? Він би вже погодився на будь-яку, та не було ніякої. Це вимушене безробіття Фелікса дуже гнітило. Власне, гнітило нас обох. А ще він переживав, щоб Алла не написала в парторганізацію. І за сина переживав. А я нічим не могла йому допомогти. Зовсім нічим. Мала і своїх переживань досхочу. Фелікс, зрештою, мав бути сильнішим від мене, а  тому все це мусив вирішувати сам. Що ж, нехай зважить і вирішує. Я не хочу його ні на що підбивати, не хочу нічого йому нав’язувати. Як вирішить, так і буде.

Ми ходили в театри і на концерти, часто любили бувати в Зеленому театрі. Ходили на Людмилу Зикіну, на Тарапуньку і Штепселя, на Майю Кристалінську і Гелену Веліканову, –  нічого і нікого не пропускали. І вже не переживали, хто нас побачить разом. Зовсім спокійною я, звичайно, не була: боялася, що Фелікс таки не витримає і знову повернеться до Києва. І я не мала права його зупинити. Як уже буде. А їхати було треба. Хоча б для того, щоб забрати деякі  речі і виписатися. І він поїхав. Поїхав не сам, а з матір’ю. Я переживала мовчки, зціпивши зуби. Як уже буде… Я тільки страшенно втомилася переживати.

Він повернувся. Був напрочуд спокійний і стриманий. Приписався у Львові, у своїх батьків. Тепер би тільки знайти роботу. А от саме її і не було. Все це тривало досить довго. Алла не давала згоди на розлучення. І, звичайно, я не мала певності, що Фелікс коли-небудь не повернеться в Київ. Отак і жила. Зустрічі, робота, «Струмочок», навчання… І переживання. Їх вистачало.

 

І от настав час, коли Фелікс нарешті захотів познайомити мене з своїми батьками. Я страшенно хвилювалася: як вони мене сприймуть? Про моє існування батькам було відомо, але вони мене ще не бачили. А це було для мене так важливо: як сприймуть? Все вийшло надзвичайно просто. Хтось приїжджав у Львів з концертом – і Фелікс взяв квитки: батькам і нам. Так ми і мали зустрітися. І зустрілися. Перед тією зустріччю я так напереживалася, що не спала ніч: що одягнути? Як себе вести? Що казати? Худенька, маленька, в плісерованому платті, з товстою довгою косою і зовсім без косметики. Така я була – така і стала перед ними, перед Феліксовими батьками. Як я виглядала – не знаю. Знала одне: красунею я не була ніколи, але й не була потворою. Звичайна собі сліпа дівчина. У Феліксовій родині спілкувалися російською мовою – вони були росіяни. Російську мову я, звичайно, знала, як і всі в ті часи. Але говорити довго мені було важко, а часом і зовсім бракувало слів. До Фелікових батьків я ставилася з обожнюванням, ще не знаючи їх. Ну як же ж! Вони – його батьки. Тільки подумати!

І ми зустрілися. І все було зовсім просто і буденно. Обмінялися кількома ввічливими фразами і сіли дивитися концерт. Батько справив на мене враження суворого і неговіркого. Мати – проста і привітна. Ніби нічого, все «дєточка», «дєточка». Концерт закінчився – і ми розійшлися. І все. В гості мене ніхто не запрошував, та я й не спішила йти. Взяла з Фелікса слово: він пообіцяв мені розповісти правду, що б там батьки про мене не говорили. І він розказав. Звичайно,  в захопленні вони не були. Ні, особисто проти мене вони не мали нічого. Просто їм потрібна була зряча невістка, сліпої вони не хотіли. Це не було диво – це було правило: всі батьки, за деяким винятком, хотіли для своїх незрячих синів зрячих жінок. Це було так зрозуміло. Але ж як бути нам з Феліксом?

А ще мати сказала:

– И чего она такая худая? Может, она туберкульозная?

І тому, коли потім після родів і взагалі з віком я поповніла, то любила казати, що роблю це навмисне, аби свекруха не думала, що я туберкульозна. Це було потім. А тоді… А тоді я плакала. А що я ще могла? Не хочуть мене Феліксові батьки. Але я плакала не довго: ну то й що! Аби він мене хотів. Та про заміж поки що не йшлося: Фелікс був ще не розлучений. Велася переписка з Аллою. Вона писала, що на розлучення не погодиться. Та Фелікс у всьому любив лад. І він вирішив, що пора і тут його навести. Словом, Фелікс зібрався подати на розлучення.

Суд мав бути в Києві. Фелікс знайшов адвоката, котрий погодився їхати з ним. Але ніхто не міг передбачити, яке рішення прийме суд, як взагалі все повернеться. В мені постійно жили сумніви. І це було дуже важко. Я зовсім не була впевнена, що Фелікс врешті-решт не залишиться в Києві. Особливо, якщо суд прийме рішення не на його користь.

– І я знову залишуся одна, – сказала я.

– Та приїду я. У будь-якому випадку приїду, – запевняв мене Фелікс. Але я не вірила. Ні, я не вірила, бо вже стільки раз була одурена. Я ні на чому не наполягала, я не мала ніяких прав на Фелікса. Я ні на що не претендувала. Я просто його любила і не хотіла залишатися сама. І про те я заявила досить рішуче, аж Фелікс здивувався.

– Я більше не хочу залишатися одна. Я хочу мати дитину.

– Та буде у нас дитина, але почекай, – урезонював мене Фелікс.

– Ні, я не хочу чекати. Не хочу – і край. Потім ти залишишся у Києві, а я так і буду одна. Ні вже! Їдь собі в свій Київ, якщо хочеш. А в мене буде дитина, донечка Оленка.

– Ні, хлопчик.

– Тільки не кажи, що Анатолій.

– Ні, Анатолієм вже не назвемо.

– Чому, ну, скажи, чому ти свого сина назвав Анатолієм? Коли ж ми так мріяли… Це ж як зрада.

– Розумієш, я боявся, щоб його не назвали яким-небудь єврейським іменем: Сруликом, Ізею чи ще як. А на Анатолія вони погодилися. Тому так і назвали… Думаєш, я забув? Думаєш, не переживав?  Просто так вийшло…

І я стала найщасливішою жінкою на землі: я чекала дитину. Це могла бути донечка Оленка або син Леонід. Тоді ще ніхто не знав ніяких УЗД. Тоді люди ще жили простіше і природніше: що Бог дасть, те і буде. І я так жила. Однак переживала. Знала, що я незряча не по спадковості, а з хвороби, та однак переживала, щоб дитина була здоровою, щоб не було ніяких неприємних несподіванок. На третьому місяці я вже стала на облік і ретельно здавала всі аналізи. Лише потім при переході в іншу поліклініку я довідалася, що ніхто на ті аналізи і не дивився: підклеювали, куди там було треба, – і все. Аби лиш порядок був. Але тоді я того не знала і ретельно ходила до лікаря, хоч незрячій це було не так уже й легко.

Тепер у мене був інший світ – світ моєї дитини. Я жила немов в іншому вимірі. Я любила своє дитя, любила незнаною ще досі любов’ю. А Фелікс? Його я теж любила тепер зовсім по-іншому: він був причетний до моєї дитини.

Але він ще мав їхати в Київ, і там на суді мала вирішитися його доля, доля його вже неіснуючої сім’ї і наша доля. А втім… Що міг змінити суд? Ну, скажімо, не буде розлучення – то все залишиться, як є… А буде… Також може залишитися, як є… Батьки не в захопленні. Вони не хочуть сліпої невістки. Та був ще один варіант, його я теж не відкидала: Фелікса могли умовити повернутися до Києва. І тоді я… Нічого страшного. Дитина однак народиться, і я буду щаслива, що вона в мене є. Щаслива без Фелікса?.. Але зовсім самій, без дитини було б значно гірше. А так…

Фелікс поїхав з адвокатом. Я намагалася не переживати, бо це могло б зашкодити моїй дитині, і я не мала права цього не враховувати. Чекала. Життя зупинилося. Я заклякла. Жила тільки моя дитина, син чи донечка… Так тривало кілька днів. Та Фелікс приїхав. Він повернувся до Львова, до нас. Повернувся розлучений. Було якось чудно, що нас вже більше ніщо не зупиняло: ми могли одружитися у будь-який час… Але я про те мови не заводила: нехай сам думає. Нехай зважує, нехай вирішує…

– То коли розписуватися будемо?

Таки спитав.

– Коли захочеш…

А серце б’ється, б’ється.

– То бери справку від лікаря, що ти вагітна.

– Для чого справку?

– Щоб не тягнули, щоб відразу й розписали.

– Якось ніби незручно…

– Та чого там незручно.

– А батьки?

– А що батьки?

– Якось же їм сказати треба…

– Скажу.

– А якщо вони будуть проти?

– Ну… То нехай собі. Ми однак розпишемося. Та куди вони дінуться? Погодяться. Мусять.

– А за свідків кого візьмемо?

І самій не вірилося, що тепер такі проблеми клопочуть мою голову. Питала, а сама не вірила – ніби й не про мене йшлося.

– Треба когось, щоб трохи бачив, бо всім сліпим буде зле… – сказав Фелікс. – Я візьму Бориса Лотікайнена.

Ну, звичайно, це ж його однокласник.

– То й бери Бориса. А я візьму Аню Сало. Вона також у нашій школі вчилася.

– Я її щось не пам’ятаю.

– Та ти її, мабуть, і не знаєш.

Свідки були досить несподівані. Ми з Анею зараз якось зблизились. Я навіть у неї вдома була, родину її знала. Дуже нелегке життя було у цієї дівчини, розповідала мені колись… То й добре, що візьму її.

– От і ще одну проблему вирішили, – якось спокійно, розважливо сказав Фелікс. Боже мій, невже це і справді йдеться про наше весілля, моє з Феліксом?..  А він спокійний, ніби нічого й не сталося, ніби все так і мало бути…

– Феліксе, – почала я якось дуже офіційно, – але я хочу, щоб ти знав…

– Що я ще маю знати? – бере мене за плечі і посміхається.

– Чекай… – випручалася я і продовжувала дуже серйозно:

– Хочу, щоб ти знав… Я в житті ще дуже небагато вмію.

– Навчишся. Аби лишень хотіла. Це все?

– Ні, не все… У мене старі батьки і, якщо доведеться їм допомагати, то щоб ти нічого не казав: я їх не кину напризволяще.

– У мене теж батьки. Тут все нормально. Що ще?

– А ще… – я запнулася. Але лише на мить. – Якщо ти коли-небудь мене хоч раз вдариш, я від тебе піду.

Фелікс засміявся і поцілував мене.

– Перестань. Такі вже дурниці говориш. Як би це я тебе вдарив?

– Ну, в житті всяко буває, – дуже серйозно, ніби і справді поважна жінка, сказала я. Фелікс сміявся.

– Ой, ти, мій малий філософ! Не говори дурниць. Давай краще подумаємо…

– Почекай. Ще не все…

– Таньок, перестань. Що на тебе сьогодні найшло? Це вже навіть не смішно.

– Ти правий, це зовсім не смішно… Потерпи, ще одне… Якщо ти коли-небудь зрадиш, я піду від тебе. Навіть, якщо у мене буде десятеро дітей, однаково піду…

– Навіщо ж так багато – аж десятеро? І куди ж ти, цікаво, підеш? – посміхався Фелікс. Він явно не хотів сприймати мене всерйоз.

– Не знаю, куди. Під пліт піду, але, якщо зрадиш, жити з тобою не буду, я просто не зможу. Ти це запам’ятай.

– Запам’ятав. І давай нарешті про справи. Стільки всього вирішити треба, а ти тут… Розвела.

– Нічого я не розвела. Це дуже серйозно. І ти це мусиш знати.

– Вже знаю. Хіба для того я все життя до тебе йшов, щоб зрадити?..

Я зітхнула. Я хотіла і мусила йому вірити. Бо як же тоді заміж  виходити?

– Знаєш, я десь, певно, відчував, що ми будемо разом. Я того не знав, але відчував… Коли я чогось навчився, то радів, бо знав, що мені це пригодиться… У житті з тобою. Все моє життя було, ніби генеральна репетиція.

Було якось чудно його слухати і все-таки не вірилось. Своїм батька я боялася писати: а раптом Фелікс передумає? Значить, все-таки не вірила до кінця. А дуже хотілося вірити. Просто моє щастя було надто неймовірним.

Цього року зима видавалася для мене гарною, і всі люди довкола були напрочуд добрими. Всі якось відчували мій незвичайний стан і зичили мені добра. І я їм також. Тепла хвиля підступала до самого серця і від неї розходилося незнане тепло по всьому єству. І вже ніщо не могло мене засмутити. Я могла витерпіти все. Я була така щаслива, що це щастя просто не вміщалося в мені і цвіло на моєму обличчі, вихлюпувалося в пісні. Тільки вірші чомусь не писалися. Чому – я того не знала.