«ЯК НАЇХАЛО ТОРГУВАЛЬНИЦЬ»

(Українська народна пісня)

ПОВЕРНЕННЯ СИНА

І що то за пошесть така пішла в ті роки по Україні: їхати в Польщу. Їхати хотіли ледве не всі. А що вже робилося в ОВІРі! Жах. Щоб виробити закордонний паспорт, треба було чимало часу. А ще треба було витримати величезні черги. Перше, ніж подати документи на закордонний паспорт, треба було якийсь час з’являтися раз чи два рази в день на перекличку, а той, хто не з’явиться, втрачав свою чергу. Той хто хотів всього того уникнути, мусив викласти трохи грошей, не офіційно, а так, з-під поли. Добре хоч те, що наше товариство якось відгородило нас від тих митарств: нам зробили ті паспорти без всяких проблем як інвалідам. Певно, декому з наших спритних комерційних ділків було дуже зручно, щоб їхали сліпі: так було легше і на митниці – нас таки вже так скрупульозно не перевіряли. Та й це було важко зробити, особливо, коли ми їхали в нашому старенькому пошарпаному «ЛАЗі», котрий навіть не обігрівався. Весь прохід був заставлений коробками, мішками, торбами, пакетами. Якщо хтось хотів вийти, міг хіба що перелізти через сидіння. Про пожежну чи ще якусь там безпеку ніхто й не думав. Якщо хтось на митниці заглядав до нашого автобуса, то тільки здивовано присвиснув та й ішов собі геть.

Якось, коли ми перетинали польський кордон, поляк зневажливо тицьнув на наш автобус і спитав:

– Цо? Пан сам склєпав?

І пригрозив на другий раз таке страховисько до Польщі не пропустити.

А везли… Певно, легше перерахувати, чого не везли в ту Польщу. А надто вже горілку. Горілка – це був найприбутковіший товар і її везли всіма правдами і неправдами, щоб таким самим чином там її продати. І скільки тій невеликій Польщі треба було тієї горілки? А її все везли та й везли. І митники, і польська поліція, як могли, боролися з тим лихом. Та де там! Це було майже неможливо. Польські жінки проклинали нас за ту горілку, бо виходило так, що ми немилосердно споювали їхніх чоловіків. Польська горілка стояла собі в магазинах, бо вона була набагато дорожча. Отут ми, простий люд, можна сказати, вперше побачили долар. І не лише побачили, а й потримали його в руках. Потримали, щоб тут-таки щось купити, що було вкрай необхідно, і таким чином ті долари так і залишалися у польських бізнесменів. Наші комерсанти, звичайно, доларів так бездумно не тратили. Вони їх шанували і збирали. А ми…

Не обминула та «польська» хвороба і мене: всі ж їдуть. Організовували поїздки то для «Струмочка», то для членів нашої первинки. І ми їхали. Кожен щось віз, і було бажано, щоб побільше. А ще те «щось» треба було десь дістати, та щоб дешевше. Але й продавали все це на польських базарах за безцінь. А товар був, треба сказати, як на підбір: і посуд, і каструлі, і прекрасні комплекти для кухонь, і пральні порошки, і навіть білизна… Господи, чого тут тільки не було. Іноді, спокусившись якоюсь гарною річчю, люди на тих польських базарах купували щось один в одного, а потім самі з себе сміялися, над своєю торгівлею. Сидіти в Польщі ми довго не могли, а тому продати все треба було за короткий термін. Але були перекупщики, наші ж таки люди, котрі вже там прижилися і нікуди не спішили. Вони наш товар ретельно скуповували, щоб потім все це продати дорожче. Що ж, у кожного свій бариш. Кришталеві вази, дитячі візочки, велосипеди, а надто маленькі телевізори… Це був товар дуже прибутковий, але не всім щасливчикам вдавалося щось путнє провезти. Більшість простого люду везли всякий мізер. Але всі без винятку правдами чи неправдами везли горілку. А вже яких труднощів натерпілися наші люди в тих поїздках. Готелі дорогі, так що спали часто-густо в своїх автобусах. Харчувалися в сухом’ятку з домашніх припасів. Бо який був сенс все, що з таким трудом вдалося заробити, потратити на нічліг і харчі?  Ми освоювали на практиці польську мову, хто ще її не знав, а разом з тим освоювали і ази торгівлі.

– Беріть, пані, гарна кошуля для вашого менжа.

– Я нє мам менжа.

– Беріть кошулю, то будете мати і менжа.

– Купіть, пані, мешти. Тільки для вас. Ах, яка у вас в тих мештах п’єнькна ніжка. Господи, чи цей люд геть чисто здурів?..

Я не вміла торгувати. Геть зовсім не вміла. Старий поляк вже декілька разів підходив і дивився на дешеві туфлі, котрі я привезла, аби, звісно, щось на них заробити. Я впізнавала того старого чоловіка по його важкому утрудненому диханню, видать, хворів на астму.

І малуваті ті туфлі на нього, але йому дуже кортіло їх взяти, бо дешеві. І я скидаю ціну і продаю йому ті туфлі зовсім за безцінь, пробуючи і собі, як інші, сказати покупцеві комплімента.

– Пан такий ладний… Нехай носить на здоров’я.

– Нє… Пан старий, бжидкий, – сумно каже поляк і докидає мені десять злотих «на сщенстє». Ноги у всіх торгувальниць понабрякали, як колодки. Я ходжу по автобусу і легенько масую всім жінкам ноги, зганяючи набряки. Та нас завжди рятував сміх і пісня. Випили по кілька грам – пили навіть зовсім непитущі – бо в дорозі без того ніяка сухом’ятка вже не полізе – і пішли жарти, анекдоти. А надто вже кожен розказував про свої базарні пригоди. Бо ж які зі сліпих продавці? Горе одне.

Підходить поліцай до наших дівчат. Та звідки їм знати, що він – поліцай? І вони йому:

– Ідзь, пан, тутай. Вудка, вудка! І заклєпана, і закренцона.

Засміявся поліцай, бо вже взяв свою лепту, та й каже:

– Можеш торговаць.

То біда наша їздила в ту Польщу, рятуючи наші злидні. Я собі в тих поїздках не купила найменшої дрібниці. Треба було одягнути своїх хлопців. Ось Гена незабаром з армії прийде, голісінький. Виріс же, напевно, трохи. Щось і Сашкові треба. І купували ширпотреб, якого у нас в достатній мірі ще тоді не було. І виглядав мене Сашко з тих поїздок, бо знав, що мама якусь частину грошей неодмінно потратить на всякі дурниці: банани, жуйки, воду в гарних пластикових пляшках, яких у нас ще тоді не було.

Носіть, польські пані, нашу білизну, витирайтеся нашими рушниками, пийте нашу каву. А ви, польські пани, пийте нашу горілку, куріть наші цигарки, користуйтеся нашими інтрументами. Ви, польські діти, бавтеся нашими іграшками, катайтеся на наших велосипедах. І всі разом дивіться на нас, як на бидло, бо ми приїхали до вас, як, між іншим, і ви нещодавно їздили до нас. Та хто про це пам’ятає?

Лунали гасла і не дуже приємні. Підпилі поляки часом вигукували:

– Нє отдаме Львув!

– Львув бендзє наш!

– Та пішли ви… – не втримався хтось з чоловіків.

– Тихо будь. Ти не вдома.

Тут на тому клаптику чужої землі ми почували себе незахищеними і безправними. Бо хто ми тут такі?.. Ні, не хотіла б я ніколи пережити ще щось подібне. Може, хтось і збагачувався в тих поїздках. Безумовно, так воно і було. Тільки не простий люд, що латав свої злидні за рахунок чужого неякісного товару, привозячи сюди свій добротний і якісний.

 

І нарешті-таки я дочекалася: повернувся з армії мій Гена, живий, здоровий, але, Господи, який же він був худий. Аж світився. Він і до армії не був повним, а тепер… Мені стало лячно: аби хоч не кинулася яка хвороба. Треба всі зусилля докласти, аби його якось відгодувати. Ходив по хаті, роздивлявся. А в нас тут що? І роздивлятися нічого. Хіба що Сашко трохи підріс та пустувати став більше. Вже й до цигарки тягнеться. Батьківського паска йому бракує. І до порядку якогось, як мої старші хлопці були привчені, не можу ніяк його привчити. Тепер я все більше хворіла. Сил бракувало. Сама нездужала щось до ладу зробити, то й дитина не звикала, що має бути зроблено. Жили – як жили.

– Ти Сашка геть розпустила, – серйозно, як справжній дорослий  чоловік, докоряє мені Гена. – От піде в армію, тоді знатиме. Може хоч там з нього людину зроблять.

Я посміхалася. Невже це мій син, мій Гена?..  Дорослий зовсім. Гляди, вже й женити треба буде. Господи, як те життя летить! І куди воно спішить? А Гена все ходить, заглядає, ніби чогось шукає. А потім не витримує і питає:

– А у нас тут… Ще хтось живе?

– Ти про кого?

– Ну… Кицька якась…

– А-а, Сальда! Живе, живе!  Загуляла зараз, то десь шльондрає.

А потім і Сальда прийшла, ніби відчула, що у нас така радість у хаті. Німа істота. Як вона зраділа. Не забула Гену. За стільки часу не забула. Відразу впізнала і пішла до нього на руки. Гена, як і раніше, був скупий на слова. Він тільки гладив нашу Сальду, ніби аж тепер повертався у своє минуле, у життя, яким жив до армії. Але це вже був інший Гена, зовсім дорослий, з іншими звичками, з іншими поглядами на життя. Таким я його не знала, свого Гену. Від минулого залишилося хіба що захоплення футболом. А ще курити при мені соромився, хоч я і посилала йому в армію цигарки. Хвилювало мене те, що все-таки дуже він був худий.

«Аби тільки не кинулася яка хвороба. Скільки їх тепер по людях ходить…», – думала я і дякувала Пресвятій Діві Марії, що зберегла мені сина від всяких бід і повернула додому живим і неушкодженим. Відпочине трохи, поправиться на домашніх харчах, неодмінно поправиться, я вже про те подбаю, а там і про роботу подумати треба буде. Може, на колишнє місце візьмуть, якщо ще їхня бригада не розвалилася. Там видно буде. А зараз я просто тішилася, що він є, що він вдома, мій син, мій Гена. От якби ще Льоня був десь тут ближче, тоді б я знову могла спати спокійно, як це було колись, коли мої хлоці були ще маленькі і спали поруч у своїх ліжках і бачили свої дитячі сни… Ой, діти, діти… Не даремно ж кажуть, що у дитини заболить пучка, а у матері – серце… Та хай вже болить те серце, аби тільки з вами, діти мої, все було гаразд.

 

Я й не сподівалася, що тепер заживу спокійним життям, коли вдома парубок… Та що вже поробиш? То з хлопцями кудись піде, то додому ночувати не прийде – діло молоде. А ти, мамо, переживай, чи з ним нічого не трапилося. Намагалася все-таки тримати свого дорослого сина в руках. Та де ти вже його втримаєш! Єдине, чого добилася, це те, що таки ночувати додому приходив або ж принаймні попереджував мене, щоб не переживала.

І не розніжувався вдома довго. Незабаром і на роботу пішов: вже хотів мати якусь свою копійку. Мама ж на триньки грошей не давала. Та й одежі ого скільки треба, купити б хоч найнеобхідніше. Дещо я все-таки купила, але що це? Крапля в морі. І взуття того скільки треба. Та якось вже буде.

Приїхав Фелікс подивитися на Гену. Подивився, посидів, поговорив – та й поїхав собі у свій Київ. А наші проблеми з нами зосталися. Та Бог з ними, з тими проблемами, якщо вже без них не можна. Добре, що Гена вдома. От тільки, аби робота і щоб зарплату вчасно виплачували. А все інше – дурниці.

 

Поступово мій Гена трохи віджив на маминих харчах, а незадовго і дівчину знайшов та й до весілля йшлося. Ах, як же йому хотілося поїхати в ту Польщу. І не стільки торгувати, як хоч одним оком глянути, як воно там, як люди живуть. І я вже постаралася, аби зробити йому таке задоволення. Мені ті поїздки давалися дуже важко, бо я мала свої жіночі хвороби. Ні нести щось, ні просто жити. Бідні були ті, хто мене супроводжував.  А тепер я вже мала свого поводиря, Гену, невисокого і спритного, котрий скоренько у всьому зорієнтувався і торгував, як заправський продавець, заповзято і з цікавістю. А я вже могла не виходити з автобуса. Цього разу я не дуже планувала закуповуватися: купили до хати штори, які Гені сподобалися, ще якісь дрібниці, – та й усе. Мені хотілося, щоб Гена пішов принаймні на пиво чи на морозиво. Від барів і супермаркетів, від різноманіття товару в Гени аж голова обертом: от живуть! А ще дороги – рівні, хоч яйце коти. А ще садиби, упорядковані, прибрані. Словом – Європа. Але все це якось швидко набридло. Вилазили брудні безкоштовні туалети, рекет, що не зважав і на нашу сліпоту, злодійство, шахрайство. Хотілося додому. Нехай поляки собі живуть по-своєму, а у нас є наш Львів – також Європа, де поки що можна було і смачно поїсти, і пива чи кави випити значно дешевше, а може й смачніше. А ширпотреб і «гамбургери», а також воду у пластикових пляшках ми незабаром матимемо самі: наші бізнесмени не дрімають. Вони вже знають, що і до чого. Вони вже знають, звідки ті пластикові пляшки беруться.  Головне – аби в людей гроші були, щоб все це купувати, а вони вже для нас постараються, всякого навидумують, дайте лиш їм розвернутися. Але все це у нас буде трохи згодом. А зараз була Польща. І тут була я, а ще тут був мій Гена. І він був дуже задоволений, що виглянув за межі нашого кордону, заглянув у нове життя, що тут щойно починалося і розкручувалося. Але по кількох днях, проведених на виїзді, всі одностайно вирішили, що у нашому Львові таки найкраще, бо Львів – то є Львів, не даремно за ним і досі так банують поляки. Але мій Гена був далекий від політики, а тим паче далека була від неї я. Ми поверталися додому. У нас була повна голова клопотів: ми планували цієї ж таки осені, десь у листопаді, відсвяткувати Генине весілля. Бо хотіла я того чи ні, а життя на місці не стояло. Мій син вже виріс і прагнув мати свою пару, своє затишне гніздечко, а там, гляди, і пташенят. Що ж, в добрий час! А мати? Що ж, мати вже своє відсвяткувала, хоч і свят тих, здається, не було: самі лише будні. Та що вже про це? Було – як було. І ще буде чимало, бо Сашко росте. Та це нічого, добре, що росте. Така вже материнська доля. Сини… Була б хоч одна дівчинка, донечка. Та що вже Бог дав. Гріх нарікати. Сини – також добре. Я на своїх, слава Богу, поки що нарікати не можу. Дякувати Богу і за те. Ще й як дякувати. А то буває… Та знаємо, як воно буває. Хочеться, аби у всіх лиш на добре йшлося.