МОЖЕ ПТАХОМ

Ви по той бік межі, я – по цей.

Свій приходить до кожного час.

Живу серед людей,

Живу серед речей,

А іноді я думаю про вас.

 

Може птахом майнете до нас,

Може порухом, подихом вітру

З-поза того далекого світу

У минулий повернетесь час.

 

Я пригадую ваші слова,

Кожен дотеп і стриманий жарт.

Чманіє голова,

Сивіє голова,

А все-таки життя чогось-то варт.

 

Тихий смуток і болісний щем…

З-поза того далекого світу

Ви повернетесь подихом вітру

Або теплим весняним дощем.

 

Кажуть, пекло десь є або рай.

І вже звідти нема вороття.

О, Боже, не карай,

За слово не карай,

Та я люблю земне своє життя.

 

Може все-таки птахом до нас

Ви майнете із подихом вітру,

З-поза того далекого світу

В свій минулий повернетесь час.

 

А потім вона мені приснилася, життєрадісна і усміхнена. Колись, ще при її житті, ми розмовляли з нею про таїну потойбічного світу. Тоді тьотя Міла сказала:

– Не може того бути, щоб я не придумала, як вам сказати, що там і як там.

Тепер у сні я запитала її:

– Тьотю Міло, а пам’ятаєте, ви обіцяли якось сказати нам, що там?  Не можете?

– Как тебе сказать?.. Словом, мы здесь живём…

Оце так сон. Я тільки дивувалася з такого сну. А то якось приснилася незнайома жінка. Вона сказала:

– Тьотя Міла не змогла прийти. Вона передала лист…

Це було щось на кшталт плеєра. І я почула голос тьоті Міли, зовсім молодий, яким він був, коли ми з нею щойно тільки познайомилися. Вона сказала:

– Я желаю тебе такой любви, как у Наташи Ростовой.

– Дякую, тьотю Міло, – сказала я, прокинувшись, і помолилася Богу.

Чому я так багато пишу про смерть? Мабуть тому, що я вже сама немолода, а люди, що були біля мене, все частіше ідуть з життя. А вони дорогі мені. Хочеться якнайдовше затримати хоча б спогад. Тому й пишу.

 

По смерті тьоті Міли мої молодята з Юрасиком відразу ж і переселилися у її квартиру, що тепер вже була їхньою. Так їм нарадили знаючі люди: не тягнути. Заповіт є, спадкоємців більше немає, але ще треба вичекати якийсь термін. Та чекати можна, живучи вже тут. А то поблизу починають крутитися якісь підозрілі люди і наводять довідки, що і як. Квартира прийняла їх добре. Навіть Світлана, що всього на світі боялася, спала спокійно. Що ж, нехай обживають своє гніздечко. Нехай знають, що це вже їхнє. З Гени вийшов непоганий сім’янин. Я й не сподівалася. Все старався до хати, для Світлани і Юрасика. Правда, дуже вже економили на харчах – це мені не дуже подобалося, бо здоров’я і сили від того залежали. Правда і те, що достатків великих у них все ще не було, але Гена з усіх сил шукав себе, де б докласти своїх рук, аби трохи щось заробити. Часом це вдавалося, часом не дуже, але, як кажуть, хто шукає, той щось-таки знаходить. Аби то Бог дав.

 

НА БАЗАР ЧИ З БАЗАРУ

Ось уже два моїх сини поженилися. Ось і двійко онучат – продовження роду нашого міряють малими ноженятами теплу нашу землю. Відгуляла я вже, відбуяла, відцвіла. Все. Як кажуть, не на базар, а з базару їду. І звичайно, власні діти вже дивляться на мене як на стару жінку, на бабуню, котрій вже майже нічого не треба.  Щоб лише ситно, тепло і чисто. І старші діти, напевно, вже десь співчувають подумки моєму Сашкові, що на його руки лишилася стара сліпа мати, мусить вже її доглянути якось до смерті. Але зате йому залишиться квартира і все, що в квартирі. Не знаю, чи дуже радіє з такої перспективи мій Сашко. Ні, скорше за все, Сашко ще того до кінця не усвідомлює, бо він ще не дуже дорослий: йому ще й п’ятнадцяти нема. Він любить свою матір і ще надто молодий, щоб думати, чи добре це для нього, чи ні. Сашко ще наївний і щирий, його душу ще  не роз’їдає іржа жорстокого прагматизму. Та ну їх, ті думки. Всіх не передумаєш…

Зате  як же гарно, коли на свята чи просто на гостину приходять до мене сини з жінками та дітьми. Треба розкладати стіл, щоб всіх посадити. Невістки подають страви, онучата бігають, а я сиджу, мов королева. От ще б Сашкові пару Бог дав, та щоб добру.

Хлопці піджартовують над молодшим братом:

– Сашко, ти коли вже женишся?

– Я попід гуртожитки не ходжу, мені ще шафа на голову не впала. От у нас вже один ходив і доходився.

Натяк на Гену, що Світлану з гуртожитку взяв. Сашко на язик гострий, за словом в кишеню не полізе.

– Але дівчина якась вже є? – ніяк не вгамуються хлопці.

Тут Сашко трохи знічується:

– Яка там дівчина! Мені ще рано…

– Та є, є, я бачив.

– Коли? Де ти бачив?

Сашко весь настовбурчується, як молодий півник. Він захищає право на свою таємницю.

– Не займайте його, хлопці, – заступаюся я за свого найменшого.

Сашко добрий хлопець, жаліє мене. Після операції саму мене нікуди не пускає: скрізь ходить зі мною, аж всі дивуються. Та вчитися ніяк не хоче – і це мене турбує. І куди його в тому житті прилаштувати? Адже мусить якось жити, та й сім’ю якось мусить колись утримувати, хлопець же… Я не вічна. Та й толку з мене вже мало. Часи поскладнішали, всім зараз важко: і молодим, і старшим. Вже й не знаєш, кому важче…

– Е, мамо, ти про що так задумалася? – це Льоня виводить мене з задуми.

– Та от…  Мрію на твоєму вертольоті покататися.

– Е-е, це складно. Не можна. Це ж військовий. От Світлана з Геною вже летіли.

– Нас Льоня прихопив, коли до Чорткова летіли. Я й не зоглядівся. Дивлюсь – місто якесь. І сідаємо. Аж то Чортків. Менше години летіли. Уявляєш?

Льоня гордий такий:

– Це ж тобі не по землі повзати.

Підбігає маленька Діночка, Діаночка.

– Бабушка Таня, расскажи сказку.

– Не сейчас, Дина, потом как-нибудь. – Це Льоня, може навіть занадто суворо.

– А я хочу сейчас.

– Мало чего ты хочешь!

– Не сварися, Льоня. Ми самі розберемося.

І я беру Діну на руки, і ми з нею розмовляємо.

– Казку я тобі іншим разом розкажу. А зараз – віршик, той, що ще твій тато розказував, коли ще був маленький.

Дівчинці цікаво. Але тут підбігає маленький Юрасик. Він також хоче на руки. Адже Діна сидить.

– Юра, – гальмує його Гена. Але Юра не зупиняється, бо це його баба.

– Нехай, Гена. Він маленький.

І я беру ще й Юрка. І ми починаємо бавитися. Тут вже хлопці гальмують мене.

– Мамо, відпускай їх. Вже налито.

І підуть мої внучата в той широкий світ, як пішли колись мої старші сини, як пішла колись я. І буде у них своя дорога, своє життя, свої родини, діти. І так без кінця.

Хтось же придумав таке. Кажуть, Бог… Може й Бог… Але чому цей світ такий недосконалий? Чи то люди самі вкрай зіпсувалися і світ псують чорнобильським лихом та й взагалі… Але ж однак світ прекрасний, з його степами, лісами, долинами та горами, з річками та морями, з травами та квітами, з різноголосою пташнею. Тільки людина чомусь за своїми щоденними клопотами все те не завжди помічає. А коли врешті помітить, то вже треба з усім тим прощатися і йти в інший світ, про котрий всі так багато говорять, а насправді ніхто нічого не знає. І чого це мене сьогодні на такі мінорні роздуми тягне?

Але дорогі мої гості вже розходяться. Я проводжаю їх до дверей і йду на кухню дивитися, чи є гаряча вода. Треба мити посуд – таке буденне і одвічне… Ото і є будні, що чомусь неодмінно приходять після свят.

Води нема. Треба гріти. То тільки вважається, що квартира з усіма вигодами. Воду грій, в туалеті, перепрошую, відром зливай, бо води цілий день немає. Але холодна вода хоч за графіком подається, а гарячої не буває цілими місяцями. Але то все дрібниці, з яких, правда, скаладається життя. А от те, що я старію – це вже не дрібниці. Але невже ж таки старію? Я ніяк ще того не відчуваю. Не хочу відчувати. Здоров’я, слава Богу, налагодилось, почуваю себе, здається, краще, ніж в молодості. І вже старість? Ні, тут щось не те… Ет! Все це – дурниці.

Ой, казала мені мати

Ще й наказувала,

Щоб я хлопців у садочок

Не принаджувала…

Телефонний дзвінок раптом обриває мою пісню – різко і несподівано, аж я здригнулася.

– Алло!

– Привіт! Це Олесь.

Зрозуміло. Це мій недавній знайомий. І не Олесь він зовсім, а… Та хоче чоловік собі мати таке ім’я – то нехай має. Хіба мені шкода?

– Привіт, Олесю.

Слухаю приємний чоловічий баритон, що голубом туркоче на другому кінці дроту, і посміхаюся сама до себе:

– Е, Тетяно, не така ти вже стара, якщо тебе ще хвилюють такі дурниці. І взагалі, вік – це дурниці. Головне те, як сама людина на все це дивиться.

Цього я, звичайно, не кажу, а думаю собі. Але ті думки відволікають мене від телефону.

– Алло, Таню, ти мене чуєш?

– Чую, чую. Це я тут… Пробач.

– Ти не сама?

– Сама, сама.

– Ходімо в сауну.

– Куди?

– В сауну.

– Коли?

– Та от зараз. Скажи, де тебе зустріти. Або ще краще: давай я за тобою заїду.

Мені смішно, бо я до ладу не знаю, що таке сауна. Але я про те Олесеві не кажу.

– Та ні… Я зараз не можу. Якось іншим разом.

– Жаль. Я так налаштувався… То, може, давай я просто до тебе заїду.

– Ні. Сьогодні – ні.

– Я зрозумів. Ти не сама.

– Перестань. Просто у мене справи.

– Будь-які справи можна відкласти. Ти просто не хочеш.

Олесь ображений. От дивак! І ревнує. Шалено ревнує. Воно б нічого, якби не зважати, що він зрячий і на дванадцять років молодший.

Прощаємось. Набираю Марину.

– Марино, скажи, що таке сауна?

– Сауна?.. Та я до ладу не знаю. Знаю, що там миються, голі розгулюють, здається, за столиками сидять. Я ніколи не була в сауні.

Я регочу.

– А що таке? Чого ти смієшся?

– Та, розумієш, мене в сауну запрошують, а я не знаю, що воно таке. А ти, я бачу, така ж несучасна, як і я.

Тепер вже сміється і Марина.

– Що за проблеми! Піди – то й знатимеш. І мені розкажеш.

– Ет, Марино, ми з тобою геть не сучасні. Все. Капец! Старі, якщо навіть не знаємо, що таке сауна.

– А по-моєму, нам з тобою трохи пізнувато: демонструвати нічого. Що там уже… Але, якщо тебе ще кличуть, то треба йти. Як колись казали: «Чтобы потом не было больно за бесцельно прожитые годы…»

– Ні вже. Я вже їду з базару. Хоча ще зовсім недавно директор денної школи сказав про мене: «О, ця жінка все ще їде на базар». Але, видать, він трохи-таки злукавив. Або ж помилився: таки вже з базару.

– Якщо ти це вже відчуваєш, тоді це зле, дуже зле.

– Ні, не відчуваю. Я просто реально дивлюся на речі.

– Слухай, якщо ти вже не пішла в сауну, то ходімо пити чай.

І я кладу трубку і йду до Марини. За мною в’язне Сальда, але мені вдається  за допомогою шматка ковбаси притримати її на кухні. У Марини ми продовжимо нашу розмову і засидимося допізна, аж доки я не похоплюся:  додому треба йти…