ЯК ТОБІ СЛУЖИТЬСЯ, СИНУ?
Ми чекали звістки від Гени, чекали з притаєною тривогою: куди ж він потрапить? Де служитиме? І нарешті, як бомба: Гену взяли в морфлот. От тобі і маєш! Я заплакала. Просила ж того бузовіра! Обіцяв же! Чекай тепер, сліпа мамо, свого сина, доки відслужить у тому морфлоті. Але Генин лист був дуже оптимістичний: морська форма надзвичайно гарна, дуже йому личить, а найголовніше те, що Гену взяли служити на корабель, що називався «Карпати», як улюблена футбольна команда. Це ж треба! Тепер ніяка сила не могла б переконати Гену, що треба пробувати щось змінити. Гена був майже щасливий. Просив висилати йому вирізки з газет, де пишеться про його кумирів, про «Карпати». Служив Гена у Литві. Їхній корабель стояв на ремонті. Отже, Балтійське море. Я уявляла собі його холодним і непривітним. Як же мій Гена там буде з вічними своїми трахеїтами? Цей теж не буде скаржитися, що йому зле. Ой, не буде. А світ був неспокійний, дуже неспокійний. Радянський Союз тримався на пороховій бочці. Було страшно. Розгорталися події в Литві. Гена інколи дзвонив, і я по телефону чула рідний голос.
– Мамо, як там ви? Як Сашко?
– Та ми нічого. Як тобі служиться, сину?
Але що ті телефонні розмови! Хіба він щось скаже?
– Гена, – казала я. – Я дуже переживаю, що вас кинуть на приборкання литовців. Боюся, щоб не довелося тобі стріляти в таких, як ти.
– Не бійся, мамо, ми знаємо, в кого нам стріляти. Будь спок! Але ми далекі від всього того, ми на кораблі, в доку. Ти краще скажи, як там наш РУХ поживає? Що там вони? Як там «Карпати»?
І висилала посилки, в котрих, окрім цигарок і продуктів, були газети, газети. Потім Гена розповідав, що коли одержав газету з фотографією, як у нас у Львові знімали пам’ятник Леніну, то хлопці ледве не розірвали ту газету: кожен хотів подивитися, потримати її в руках. Це було неймовірно.
Потім Гені і його хлопцям стало зовсім кепсько: про них просто забули, кинули їх на самовиживання. А як ти будеш виживати, коли ти у доку на кораблі? Отут мій син і дізнався, що таке голод. Часи змінилися. Тепер ні посилок, ні грошей не можна було посилати. Якби ж мій Гена написав, як йому зле, я б, певно, таки поїхала б до нього. Та він про те не писав. Ото вже вдача. Не моя, звісно. Бо я за характером по принципу: що маю, те везу. Все б про себе розказала. А мої хлопці – ні: що Льоня, що Гена. Це вже, видно, з родини Фролових їм дісталося. Так і служив мій Гена в Литві, в Латвії, далеко від дому, від своїх людей. Правда, були ще з ним хлопці зі Львова, це вже було добре. Трималися разом. Писав, що дідівщини в них нема. Хіба що молодших більше завантажували роботою. Та з тим ще можна було миритися. Час спливав для нас повільно, а як вже він спливав для Гени…
«Привіт з Литви!
Пише вам матрос Гена. Зараз я перебуваю на кораблі «Карпати». На кораблі я буду електриком, але не простим, а електриком, котрий належить до водолазів. Тобто я буду допомагати спускати і піднімати водолазів. Поки що мені повезло, тому я сплю в кубрику з водолазами, серед яких і мої троє друзів зі Львова. Поки що ми на кораблі нічого не робимо, – вивчаємо корабель, знайомимося з особовим складом. За один місяць ми повинні знати по імені і прізвищу всіх, хто перебуває на кораблі, серед котрих 80 матросів і старшин. Поки що мені подобається – нічого не робимо, багато цікавого, але, коли здамо допуск, буде набагато важче. Тут в Клайпеді ми стоїмо на цивільному заводі і будемо стояти десь до березня, а може і до травня.
Півтора року ми будемо служити, як належиться за статусом: займатися прибиранням, стояти на вахті, вдень не спати, їсти тільки по нормі. Але зате після півторарічної служби тут уже не служба: робиш, що хочеш, спиш і їсиш, коли хочеш і скільки хочеш, одягаєшся в що хочеш. Більше писати нема про що, на тому і закінчую свого маленького листа.
Поки я буду тут, пишіть мені за адресою:
Литовська РСР, Клайпеда…
Передавайте всім привіт.
Гена. 11 січня 1990 року».
Добрий день Вам, мама, Саша і баба Зоя.
Одержав Вашого листа і дві посилки, одну від Вас, а другу від батька, за котрі щиро
вдячний. Але все-таки я дуже чекаю і ніяк не дочекаюся посилку з речами. Від батька ще
одержав 30 крб.
Справи у мене ідуть нормально. Служба моя проходить досить швидко. Нудьгувати
не доводиться, ми кожної неділі ходимо в культпоходи. Наприклад, цього разу ходили дивитися клайпедівський акваріум, він вважається найкращим в Союзі.
Найцікавіше те, що 25 травня наші „КАРПАТИ” будуть грати в Клайпеді. Якщо до
ого часу ми будемо тут стояти, я постараюсь обов”язково піти, тим паче, що хто-небудь
зі наших приїде неодмінно.
14 лютого ми одержали гроші – аж по 7 крб. по все інше я Тобі розказав по телефону.
Так що про службу писати більше нема чого. Напишіть, як почуває себе тьотя Міла. Як
здоров”я у Тебе, мамо? Чи не хворіє Саша? Як почуває себе баба Зоя? Чи часто стрибає її тиск? Ви всі там дуже не хворійте! Передавайте привіт батькові, тьоті Мілі, тьоті Марії,
тьоті Ілоні і т.д.
Ваш матрос Гена
17 лютого 1990 р.
«Добрий день, мама, Саша і бабуля!
Від вас листів я вже не одержую місяця півтора і тому вирішив написати сам. В мене справи ідуть нормально, служу потрохи. Ніяких особливих змін не відбулося. Наші «Карпати», як і раніше, стоять в заводі, де ми і займаємося ремонтом корабля.
Ремонт іде спокійно і тому про нього нічого цікавого написати не можу. А ось про те, як ми відпочиваємо, написати можу багато. Як і раніше, ми ходимо в місто на дискотеки. Останнім часом досить часто, і навіть в будній день вечорами ходимо на заводський стадіон грати в футбол.
А найголовніше те, що кожної суботи і неділі (якщо добра погода) ми на своєму катері їздимо відпочивати в ліс. В лісі ми збираємо гриби, які потім варимо або жаримо на кораблі (не переживай, наш лікар всі гриби перевіряє). А хто хоче, ловить рибу. Або просто їздимо в ліс відпочивати, загорати, купатися. А ось цієї суботи, наприклад, їздили навіть в ліс на шашлики. Всі говорили, що відпочили дуже добре, – я, правда, сам не був, тому що якраз в той день стояв на вахті. Ці всі виїзди організовує наш командир, який завжди і сам їздить з нами. Їздить нас завжди від 10 до 30 чоловік. Одягаємося всі в спортивну форму (майже по гражданці), але ти не переживай, одягнутися в мене є в що, штани вдягаю свої, зверху тільник, а на ноги – полукеди, які нам видали на кораблі. Так що відпочиваємо ліпше від деяких.
І ось ще одна цікава річ, яка зустрічається дуже рідко і про яку тобі буде цікаво знати.
Але все по порядку. Так як зараз у Литві з продуктами дуже тяжко, і нам на корабель поставляють їх дуже погано, а особливо овочі, які нам привозять раз у місяць, а вистачає їх на два-три дні, тому наш командир домовився з одним з близьких колгоспів Клайпеди про те, що ми будемо виділяти 15 чоловік кожного дня і вони там будуть працювати з 10-ої години ранку і до 18-ої години вечора. На гроші, які ми заробляємо, колгосп нам продає різні овочі і фрукти, а ті продукти, які нам потрібні, а в них їх немає, вони закупляють для нас в сусідніх колгоспах. Таким чином в нас на борту зараз постійно є картопля, морква, капуста, цибуля, часник, огірки, помідори, яблука і т.д. Людей в колгосп виділяють ось як: вибирають 15 чоловік, яких звільняють з усіх вахт, і десять днів тільки вони працюють в колгоспі, а потім наступні 15. Свої 10 днів я вже відпрацював. Працювати в колгоспі подобається всім. Зваж сама, ліпше бути цілий день на свіжому повітрі, поїсти в нормальній колгоспній їдальні нормальну їжу, попити свіжого (нерозбавленого) молока, поїсти різні фрукти, ніж сидіти цілими днями на купі заліза.
А як справи у вас? Що нового і цікавого у вас у Львові – про це все мені потрібно написати. Як здоров’ячко в тебе? Чи не хворіє бабуля? Як там Сашко і Сальда? Про все обов’язково напишіть. Напишіть, чи не приходять до мене листи, чи часом хтось не дзвонить, не питається, де я, чи ніхто не заходить. А найголовніше – напишіть і вишліть вирізки, чим побільше, про наші «Карпати», тому що про них я знаю дуже мало. На цьому закінчую свого листа. Передавайте всім великий-великий привіт. Чекаю дуже відповіді. Пишіть. Не забувайте.
Ваш Гена.
4 вересня 1990 року»