Характери у моїх дітей були цілком різні. Льоня – сонячний сміхотунчик, міг заговорити до когось на вулиці, вітався з солдатами, що крокували у колоні, а коли його за щось покарали паском чи ляпцем, плакав гірко і скривджено, аж серце в мене боліло. Якщо треба було дати ліки, навіть найсолодші, – то це була ціла проблема. А що вже ті гірчичники, коли захворіє – то я тримала його з усіх сил, казку розповідала, а Льоня плакав, і сльози йому, як горох, котилися по щоках.

Гена ріс зовсім іншим. Іноді навіть здавалося, що він старший за Льоню. Ліки ковтав будь-які без проблем, навіть хлористий кальцій. Ковтне – та й іде собі.

– Чекай, Гена, на, запий.

Тоді запивав. Гірчичники витримував зовсім спокійно, так що я іноді думала, що йому не пече. Коли його за щось вдарили, він мовчки йшов у другу кімнату і там уже тихенько плакав. З людьми на контакт йшов не швидко. Коли був хворий, то ні з ким не хотів бути, тільки зі мною та ще з своєю хресною – з Олею. То я в таких випадках просила її прийти, щоб я могла щось зробити по хаті. Отак вони росли, мої діти, мої сини – найцінніше, що в мене було в цьому житті.

 

Гена вже підріс. Ходив у ясла, потім у садочок. Був найменший у групі, худенький, але міцний, жилавий. Нагодувати його – це була проблема з проблем. Кожного року я мусила обходити з ним всіх лікарів – з дитсадочка посилали. А закінчувалось все висновком:  така в нього конституція.

Ми з Геною йдемо по нашому парку. Осінь. Вона натрусила з дерев листя, і воно шурхотить під ногами. Я тепер відповідаю на запитання свого Гени, бо з своїми дітьми я ніколи не мовчу, а постійно розмовляю.

– Мамо, а як потім листочки весною назад на дерево вилізуть?

Пояснюю, що це вже будуть інші листочки: молоденькі і зелені, це буде весною. Мій розумний син замовкає, задумується, а тоді питає:

– От… Коли посадити маленьке деревце, то воно виростає великим. А коли посадити маленьку машинку, то вона виросте великою?

Сміятися дуже не можна, аби не образити дитину. Пояснюю, що велику машину можна тільки купити, але для того потрібно дуже багато грошей.

– А у нас колись буде стільки грошей, щоб купити велику машину?

Розчаровувати дитину не хочу, а тому кажу:

– Не знаю. Може, колись. Але це буде дуже нескоро.

На якийсь час Гена замовкає, а потім раптом питає:

– Мамо, а ти сонечко бачиш ручками?

Це вже запитання специфічне – дитина росте з сліпими батьками. Потім запитую я:

– Скажи, Гена, а ким ти будеш, коли виростеш?

– Я хочу працювати в цирку і вирощувати ліс. Як ти думаєш, так можна буде?

– Ну… Це буде складно, – я відповідаю дуже серйозно. – Для того треба, щоб цирк був у лісі, або щоб ліс був неподалік від цирку. А взагалі, може, це тобі і вдасться, коли дуже захочеш.

– Захочу… Мамо, а ти чула, як квіти воду п’ють, коли їх підливаєш?

І так без кінця.

Іноді мене запитують:

– Як тобі вдалося своїх хлопців виростити нормальними людьми?  Це ж так важко.

Я не знала, як мала відповісти. А тепер, здається, знаю. Я з ними постійно розмовляла. Іноді мої хлопці не мирилися між собою: зчиняли галас за якусь іграшку чи ще за що. Винного знайти було важко. В таких випадках я їх просто розводила у різні кімнати.

– Не вмієте бавитись разом, то бавтеся нарізно.

Через короткий час з кімнати виходив Гена.

– Ти куди? – питала я суворо.

– До Льоні, – тихо відповідав він.

– Посидь ще, поки порозумнішаєш.

– Я вже порозумнішав.

І йшли бавитись разом. А бувало, що першим не витримував Льоня і виходив із своєї кімнати.

– Ти куди? – питала суворо я або Фелікс.

– До Гени. Ми вже не будемо так.

І знову бавилися разом мої любі хлопчики, найдорожчі на світі.

 

ШКОЛЯРИК

Я все чекала, що котрийсь з моїх синів раптом виявиться вундеркіндом, ну, хоч в чому-небудь. Даремно чекала – діти як діти, нічого особливого. Одна мати хвалиться, що в її дитини зубки рано вилізли, друга – що її дитина говорити швидко почала або ж ходити стала мало що не відразу, як народилася. У моїх дітей все не так: і зуби пізні, і ходити стали, коли їм пора прийшла, і розмовляти по-людськи почали пізно. Та я тим не журилася. Аби здорові були. Я просто зрозуміла, що в мене не вундеркінди, а звичайні нормальні діти. І слава Богу – менше проблем.

Але проблеми все ж були. Ну, як же без них! Бо нарешті настав час, коли нашого Льоню треба було віддавати до школи. От і проблема: яку школу обрати для нашого сина, котрий, хоч і не був вундеркіндом, та був нормально розвинутою дитиною, в міру розумним хлопчиком. Він вже читав по складах і рахував, а ще я помітила в нього нахил до іноземних мов. Так, так, не смійтеся, у такого малого. Треба просто спостерігати за своїми дітьми. Коли по телевізору йшов фільм з участю артистів, що грали німців, то Льоня так відтворював їхню мову, ніби він її і справді розуміє. А ще, коли я йому читала віршики чи співала пісеньки німецькою, котрі пам’ятала ще зі школи від нашої прекрасної вчительки Анни Романівни, то Льоня просив:

– Ти говори, не треба перекладати. Просто говори.

Я зрозуміла: дитині було цікаво слухати звучання чужої мови.

Порадились з Феліксом, і він почав поміж людей розпитувати про школи. Врешті-решт вирішили: будемо віддавати Льоню в школу №56, що біля театру ПРИКво (тоді вона була там). Це була російськомовна школа з вивченням англійської мови. Говорили, що там вчителі – справжні педагоги, а це для мене було чи не найважливіше.

Пішли в розвідку. Нам не відмовили, тільки наш Льоня мав пройти відбірковий конкурс.

– А що ж це у вас за конкурс такий? Це мають бути дуже талановиті діти?

– Не обов’язково. Дитина має бути в міру розвинута.

– А конкурс?

– Він не зовсім звичайний… Для нас важливо не те, що відповість дитина на наше запитання, правильно чи неправильно, а те, як саме дитина відповість, як вона це скаже.

– Чи треба віддати дитину хоча б на якийсь час в дитячий садок з вивченням англійської мови? Чи, може, взяти репетитора?

– Зовсім ні. У нас свої методи. Те, що ви з дитиною будете вивчати рік чи два, ми вашій дитині дамо за два місяці.

Ми тоді не дуже в таке повірили, але з часом переконалися, що це була свята правда.

Льоня витримав відбірковий конкурс, і ми готували його до школи.

– А коли я закінчу школу, я зможу розмовляти з англійською королевою? – питав Льоня.

– Неодмінно зможеш, – запевняли його ми з Феліксом. – Але для того треба буде дуже добре знати англійську мову. А ще треба буде поміркувати, як тобі з нею зустрітися. Це буде набагато складніше, ніж розмовляти.

 

От і мали ми вже свого школярика. І пішов наш Льоня в перший клас. І закінчилося для нашого хлопчика безжурне, безтурботне життя. Дорослішають діти. Кажуть, що чужі діти швидко ростуть, а для мене і мої росли надзвичайно швидко. Нашому синові дуже поталанило, що потрапив він у ту школу. І не тільки тому, що тут вивчали англійську мову з першого класу. В цій школі були добрі педагоги. А головне – тут працювали люди, котрі думали про дітей. Вони думали не лише про те, щоб діти одержали відповідні знання, а й про те, щоб вони не промочили ноги, щоб поводили себе чемно і інтелігентно.

Одного разу мій Льоня, прийшовши зі школи, сказав:

– Якісь дивні ті вчителі. Вони нам роблять зауваження, що ми не так сміємося. Не можна, мовляв, голосно гигикати, а треба сміятися культурно. Хіба їм не однаково, як ми сміємося? І хіба це має значення? Сміється собі людина – то й нехай сміється, як собі хоче.

– Е, Льоньчику, ти не правий, – сказала я. – Якщо дитина вчиться в такій школі, як твоя, якщо дитина з першого класу вивчає англійську мову, значить, вона готує себе до життя і праці серед інтелігентних людей. Можливо навіть, що в майбутньому поїде за кордон і там буде представляти нашу державу. Отоді й матиме значення все: і як людина сміється, і як тримає виделку, і як розмовляє. А культури поведінки треба вчитися змалку. Того за один день не навчишся.

– Ну, ти йому цілу лекцію прочитала, – сказав Фелікс.

– Я зрозумів, що мама хотіла сказати, – серйозно втрутився Льоня.

Льоні виділили безкоштовні сніданки, і для того ніхто не просив нас подати довідки про нашу зарплату, з чим я пізніше зіткнулася в інших школах. Ми з Феліксом  почувалися трохи ніяково: все-таки Фелікс працював в інституті. Може, тому, що сліпі… Вчителька сказала:

– Ви не переживайте. Безкоштовні сніданки одержують діти, у котрих батьки не бідніші за вас.

За весь період навчання Льоні в школі я ніколи не занесла туди нічого, окрім квітів. Зате могла звернутися до вчителів із своїми проблемами чи питаннями, і завжди мене вислухали, порадили, допомогли, підтримали. Я ніколи не брала для свого сина репетитора. І зовсім не тому, що він у мене такий здібний. У школі на групі продовженого дня мого Льоню навчили працювати. Він приходив додому з виконаним домашнім завданням. Спершу з англійської десь прослизнула трійка. Ми забили тривогу:

– Може, взяти репетитора? Не хочеться, щоб син відставав.

Вчителька заспокоїла:

– Це не та трійка із-за котрої треба переживати. Скажіть, ви допомагаєте Льоні з англійської мови?

Ми знітилися:

– Ні, ми не вивчали англійської. А писати для нас взагалі… Словом, це нам важко.

– От… А іншим дітям батьки допомагають, бо багато хто з них і самі вчилися колись в нашій школі. З одного боку це добре: у їхніх дітей четвірки. А з другого боку: ваш Льоня всього добивається своєю працею. І то нічого, що у нього трійка. Мова йому дається, він старається, тому у нього знання будуть глибші, грунтовніші.

По якімсь часі Льоня вирівнявся з англійської, почував себе впевнено, і я ніколи не мала з його навчанням ніяких проблем. Важче давалася йому математика. Отут вже, особливо, коли Льоня хворів, ми з ним вдома розв’язували задачі. Тоді вже треба було неабияке терпіння, бо мій Льоня, назагал дитина мисляча, міг додавати ящики до вантажників, аби тільки зійшлося з відповіддю. Але й тут ми собі давали раду самі, без репетитора. Ми з Феліксом ходили на всі шкільні свята, на батьківські збори. Спершу Льоня в новій обстановці, очевидно, трохи знічувався, що у нього батьки сліпі, не такі, як у всіх. Треба було, аби до того всі звикли, щоб мою дитину це не гнітило. І з часом все стало на свої місця.

Пригадую жіноче свято, що відзначалося також і в Льониній школі. Відзначалося в межах класу. Прийшли мами. Були привітання, віршики, пісеньки. А потім вчителька звернулася до дітей:

– Діти, а зараз мами розкажуть вам про свою роботу. Чию маму ви б хотіли послухати?

– Льонину, – почулися голоси.

І я, правду кажучи, почервоніла від несподіванки, а потім встала і почала розповідати, а в класі стояла абсолютна тиша – діти слухали, і між ними сидів мій син, мій Льоня, і теж слухав.

 

КРІЗЬ ГОРЕ

Та лихо нас не забувало. Воно час від часу навідувалося до нашої хати. На цей раз померла моя мама. Померла на третій день Різдвяних Свят. Пішла до кухні, щоб набрати собі наніч кружку води – і впала… Батько помер на Великдень, а мама – на Різдво. І треба ж так статися, що останньою людиною, котру бачила моя мама, була Якилина – ота Якилина, до котрої батько мій вчащав до своєї глибокої старості. Батька нестало – і мама помирилася з нею, і вони собі спілкувалися. Я ніяк не могла того зрозуміти, аж сердилася на маму.

– Мамо, – казала, – ну, як ви можете з нею так спокійно розмовляти?

– Ай, дитино, що було, те минуло. Ми вже старі, та й батька вже давно нема. Що згадувати!

А я не могла з нею розмовляти. І коли траплялося, що Якилина зі мною заговорювала, я мовчки неввічливо відверталася: не могла їй простити маминих сліз. І своїх також…

Ми з Феліксом поїхали на похорон. От і все… Немає моїх батьків. Стала пусткою моя хата. Мамо, мамо, пожили б ви ще хоч трошки. Та мама мовчить. Лежить і мовчить… Пам’ятаю, священик в церкві казав, що моя мама заслужила, видно, в Бога собі легку смерть, і не дав їй Бог довгої постелі. Але, виявляється, мала мама гріх, бо померла без сповіді, і ми мали молитися, аби Господь простив їй цей гріх… Крізь моє горе, крізь біль і сльози я почула ці слова священика. Чогось я не розумію. Хіба ж винна моя мама, що раптово померла і не встигла піти до сповіді? Прости їй, Господи, коли так. І мені прости, грішній, мої свавільні думки.

Провели маму. Останню ніч я ночувала в своїй хаті. Більше не буду. Ніколи. І жаль стискав серце міцними лещатами. Прощайте, мамо, прощай, моя батьківська хато. Про дорослих не прийнято казати – сирота. Так кажуть про дітей. Але я почувала себе сиротою, маленькою і беззахисною.

Поверталися у Львів. Я була спустошена і вбита горем. Все. Нема нічого. Порожній світ…

– Є діти, – розраджував Фелікс. – Що ж поробиш! Не нами це придумано… Час заліковує…

– Не кажи мені про це, а то я зненавиджу той жорстокий час, що здатний поглинути, зарівняти всі людські болі і страждання.

– Але ж людина не витримала б, аби гострий біль постійно розтинав її своїми ножами.

– Цить, нічого мені не кажи.

– Тебе таки не можна брати на похорон. Добре казав твій батько. Люди їхали зі свят до міста: на роботу, на навчання, везли торби, клунки, валізи. Хтось штовхав мене, хтось ходив по моїх ногах, щось гостре впиралося в мій бік… Та мені було байдуже. Я навіть хотіла, щоб мені було зле. Немає мами…  Вона носила мене на руках, голубила і мліла наді мною. Нема. І вже ніколи не буде… Та я мусила жити, бо життя для чогось все ще тривало. Для чого? Того ніхто не знав, і я не знала. Та Фелікс сказав правду: у мене були діти, вони чекали. Ми їхали до них у Львів.