В той широкий світ

ЯКБИ СКОРШЕ ТА НЕДІЛЯ ПРИЙШЛА

Отак би й писала. А що тут дивного чи незвичайного? Життя – як життя. Все, як у всіх… У нас новина: тепер нас на роботу автобус возить. Ото вже добре. Тепер не треба трамваями добиратися. Стоїмо біля будинку №5, що по вулиці 17-го вересня, там наш щітковий цех. Стоїмо, автобуса чекаємо. Тут-таки й віконечко. Старий єврей всякий дріб’язок продає: цигарки, сірники, пиво. Люди дивляться, що ми стоїмо, і собі призупиняються:

– Що тут будуть давати?

– Та нічого, пані.

Нам не вірять. Стають біля нас. Потім згадують, що потрібно до хати щось купити. Підходять до єврея. Старий посміхається до нас:

– Ви мені гендель робите.

Наш Сковорон – чоловік не без гумору. Набридли йому ті розпитування про те, що тут мають давати. Кажи тим людям, що нічого – однак не вірять. Адже кругом – самі дефіцити і величезні черги. І вирішив він собі трохи пожартувати.

– Хлопці, ставай до жида в чергу.

– За чим, Іване Андрійовичу?

– За апельсонами.

– Так в нього ж нема.

– Нема – то будуть. Ставайте, займайте чергу.

А хлопцям що! Їм аби посміятися. Утворили чергу.

– А ви, Іване Андрійовичу?

А він тупцює обіч на своїх милицях та ще й з палкою.

– А я без черги, я інвалід.

А хлопці вже вловили смак гумору.

– Е, не вийде! Не пускай його, хлопці!

– Через п’ять чоловік!

– Та пустіть мене, я інвалід!

– Бач, сліпий, кривий, а теж апельсонів хоче!

Зчинилася веремія. Але хтось-таки подав свій голос на захист Сковорона:

– Та пустіть його, він бідний каліка.

Тут Іван Андрійович став у позу:

– Прошу мене не ображати: я – інвалід, але не каліка. А хто сумнівається, то прошу запитатися в моєї жінки.

Розлігся загальний регіт.

– А що тут дають?

– Апельсони, пані, апельсони!

Почали займати чергу. Єврей від сміху за живіт береться. Буде гендель: хтось та щось у нього все ж таки купить. Підійшов автобус. Ми поїхали, залишивши біля єврея спантеличену чергу.

 

Очевидно, я таки трохи скидалася на дивачку – це, коли я дивлюся сама на себе теперішніми очима. Я могла, приміром, отак собі босоніж вийти на подвір’я нашого гуртожитку. Мене пробували припам’ятати:

– Ти що, здуріла? Ти ж не в селі живеш, а в місті!

– То й що! Я ж біля дому.

– Ніхто ж так не ходить.

– Завжди хтось має бути першим, – сміялася я. – От подивиться хтось на мене і скаже: «А так ходять». Не розумію, ну що в тому поганого. Я ж не гола ходжу, а боса.

Знизували плечима, та й давали мені спокій. Або ще. Озвучені книжки вже були, але магнітофонів, щоб їх слухати, було мало, отже, не для всіх це було доступно. А людям хотілося щось послухати. Я дуже любила читати вголос, особливо, коли книжка цікава була. Це було величезне бажання поділитися з кимось радістю знахідки чи відкриттям прочитаного. А може це від того, що змалечку я читала книжки своєму батькові?.. Тому біля мене завжди купчилися старші люди. Жінкам, як правило, все ніколи, то збиралися в основному чоловіки. І я їм читала.А потім за те діставалося мені на горіхи від всяких пліткарок. Всіх, або майже всіх, моїх слухачів записували мені в коханців, хоча переважно це були люди старші і поважні, бо у молодших були інші інтереси. Колись потім, коли я стала вчителькою і працювала у вечірній школі, один старший чоловік Василь Чопик сказав мені:

– Ти вчителька від Бога. Талант в тебе такий. Я пам’ятаю, як ти, ще зовсім дівчатисько, позбираєш бувало нас, старших хлопів, і читаєш нам «Захара Беркута». А я собі думав тоді: «І хочеться їй тут з нами сидіти! Пішла б краще з хлопцями пореготала – так ні! Такий в тебе, видно, талант був – талант вчительки».

Але помилявся той чоловік: у мене і на хлопців часу вистачало. Лишень тільки душею я ні до кого прикипіти не могла – Фелікса все ще любила. І тут вже нічого ніхто не міг вдіяти, навіть час. У нас на курсі вчилися дуже цікаві люди, можна б сказати, особистості. Була, для прикладу, одна така дівчина, котра ніби жартома сказала, що вийде заміж тільки за доцента – і вийшла! Правда, вона потім запевняла нас, що це сталося випадково. А втім, хто зна…

Була Мирослава, котра всі екзамени складала тільки на «відмінно». Була Іра Літепло, котра до кожного параграфа з історії КПРС мала готовий анекдот. Ми собі жартували, що будемо здавати історію по Іриних анекдотах.

Але чи не найбільшим нашим скарбом був Микола Свінтозельський. Це був згусток енергії і гумору. Микола щойно тільки вставав щось відповідати, ще нічого не встигав сказати, а вже всі сміялися. А надто на старослов’янській. Щойно на перерві Микола імітував священика, що проводить відправу церковнослов’янською, – аж дзвінок.

– Буде нам відповідати… – викладач задумується. Пауза. Я шепочу  лише одними губами:

– Свінтозельський.

Чи то викладач на мене саме увагу звернув, чи сам так вирішив.

– Свінтозельський, – прорік він голосно і беззаперечно.

В аудиторії легкий сміх. Микола встає і починає цілком серйозно читати слов’янський текст. Але аудиторія ще живе перервою. Щойно ми його чули в іншому образі. І всі регочуть. Нарешті починає сміятися і сам Микола. Здивований викладач нічого не розуміє і піднімає когось іншого. Але ми ще довго ніяк не можемо вгамуватися.

І сваритися з Миколою було майже не можливо. Дехто пробував – даремна справа: однаково зведе на сміх. А що вже тих карикатур ним було намальовано! І, чого гріха таїти, на декого з викладачів також. Коли потім я довідалася, що Микола працював навіть головою чи то колгоспу, чи сільської ради, то я знову ж таки довго сміялася, бо не могла собі уявити нашого Миколу в такій поважній ролі.

 

Пригадую, ми мали таке цікаве завдання: одні студенти писали реферати, а інші їх рецензували. Я писала реферат на тему: «Образ Т.Г.Шевченка в творчості А.С.Малишка». Рецензію на мій реферат мала писати Надя Горбатюк. Це була дуже хороша дівчина, котра не раз мені допомагала. Ми з нею були досить близькі і часто могли довго розмовляти, ділитися своїми радостями і бідами. Так оце та Надя мала рецензувати мій реферат. А треба вам знати, що та дівчина мала мене за дуже розумну, хоча насправді це було зовсім не так.

– І як це я тебе буду рецензувати? – журилася вона. – Це ж і недоліки якісь треба шукати. А які в тебе можуть бути недоліки? Хіба ж я знаю?

– Е, Надю, – сміялася я, – і на сонці, кажуть, плями є. Але ж я не сонце. Та я тобі в своєму рефераті стільки недоліків знайду, що гляди, аби ти своєю рецензією не завалила мій реферат і щоб мені ще чого доброго двійку не поставили.

Ми обидві весело посміялися, і я написала Наді рецензію. А оскільки самій себе хвалити було незручно, хіба там кілька позитивних фраз, то рецензія вийшла розгромна. Все в ній було розумно і умотивовано. Після Надиного виступу студенти по-справжньому обурилися і накинулися на неї. Що тут почалося!

– Розумна яка! А ти б так написала? Ні, скажи, ти б написала?

– Недоліки вона знайшла! Тобі б так… Цікаво, щоб ти написала.

– Та не в тому справа, дівчата. Річ у тім, що реферат дуже добре написаний.

Надя в сльозах прибігла до мене:

– Ну нащо ти мені так написала? Тепер мене всі зневажатимуть.

Довелося-таки признатися, хто писав рецензію на мій реферат.

А вже що тих смішок було на екзаменах!.. Був у нас один викладач, котрий страшенно боявся партквитка, партійних зборів і взагалі всього, що було зв’язано з партією. А був він дуже вимогливий. Ото один витівник-студент, скажімо так, зовсім слабенький, ото він і каже:

– А хочете, я, не напружуючись, одержу в нього четвірку?

– Ти? Та ніколи!

– Одержу!

І він пішов на екзамен. Всі чекали. Потім розповідали ті, що з ним разом були в аудиторії.

Витівник, не поспішаючи, взяв білет, поважно сів собі, переклав з кишені в кишеню книжечку, що зовні скидалися на партквиток, а потім сказав до викладача:

– Я перепрошую… Вчора затримався на партійних зборах – важливе  питання обговорювали…

Невдовзі витівник вийшов переможно з четвіркою в заліковій. Ми сміялися, але й зітхали декотрі: жаль було того викладача. Розумний чоловік був, та, видать, натерпівся, бідолаха, коли такий страх сидів у ньому перед самим тільки привидом партквитка.

А ми з Любою продовжували разом готуватися до екзаменів і заліків. Іноді до нас долучалися Іра Літепло та Іра Пекарська. Тоді було веселіше. Літепло… Треба ж мати таке тепле прізвище! А воно цілком відповідало їй, – спокійній, ніжній, завжди усміхненій. Виглядало так, що у неї не було ніяких проблем, все складалося якнайкраще: і чоловік добрий трапився, і свекруха її любила та жаліла. Віриться, що так  і було. Бо така вже вона була затишна, якась домашня і симпатична. А про анекдоти, що були до кожного параграфа історії КПРС, я вже писала.

 

Свій шрифт Брайля як правило собі для шпаргалок я не використовувала: громіздкий дуже та й незручно. Але раз таки я з нього скористалася. Здавали античну літературу. Перед екзаменами я завжди страшенно хвилювалася. Та й мало було таких, щоб перед екзаменом були спокійні. Надя, наприклад, від хвилювання страшенно хотіла їсти – ну, особливість у неї така була. Всі зубрять, переживають, а Надя шукає, що б їй поїсти. А в мене завжди перед екзаменом в голові якась каша, і здавалося, що я ну зовсім нічого не знаю. Інколи після екзамена хто-небудь докоряв:

– Плакалася, що нічого не знаєш, а сама на четвірку здала.

Отже, здавали античну. З моїми читцями, як завжди у скрутну хвилину, щось ставалося. І я тряслася перед екзаменом, не дуже до нього підготовлена. Заходячи в аудиторію, я панічно прихопила з собою якийсь зошит і поклала його в стіл, навіть не знаючи до ладу, що в ньому. Беру білет. А там – Луцилій! Я в зошит – а в зошиті він і є. Ну, як не скористатися? Сиджу рівно, а руками в столі свій конспект читаю. Червонію, правда, але читаю. І нічого. Зійшло.

Але моє життя не влазило ні в які конспекти, не вкладалося ні в які екзамени. Воно навіть не вміщалося в цеху, де я проводила свій робочий день. Моє життя вихлюпувалось з берегів і кудись мене несло: то на якісь конференції, то на вечори, то в театр чи в філармонію. Добре, коли було з ким іти, а коли не було – то йшла сама. Дивуюся зараз з того: і хотілося мені! Втомлена, замучена роботою і лекціями… Хотілося. І йшла.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

16 − eleven =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.