Наступного дня Фелікс пішов до знайомого юриста поновлювати старі контакти, уточнити все стосовно розлучення: як і що треба робити. Повернувся спокійний і діловий (принаймні зовні), немов ішлося не про нас.

– Треба нам обом з тобою піти до адвоката, – сказав до мене.

– То й ходім.

– Вже зараз?

– Так, зараз.

Я вирішила не відкладати, бо знала, що можу знову розхворітися, і знала ще й те, що відтягування практично нічого не могло змінити. Треба було скорше з цим покінчити, бо жити вдвох ми б уже не змогли, або це було б для обох нестерпно.

Адвокат у Фелікса був знайомий здавна. Він розлучав його з першою дружиною і навіть їздив з ним для такої справи в Київ. А тепер от… Друге розлучення. Як я виглядала, я не знаю, але мені здавалося, що я ось-ось впаду. Наш юрист був уже чоловік старший – всього, видать, на своєму віку набачився – тримався грубувато, навіть анекдот якийсь сальнуватий розповів, очевидно, щоб розрядити обстановку. Вже те, що ми прийшли удвох, певно, було для нього трохи дивним. Але він був юристом і мав не дивуватися, а вести справу.

– Так що ви хочете?

– Щоб ви нас розлучили, – це Фелікс.

– А дружина ваша згідна?

– Так.

– Яку ви виставляєте причину для розлучення?

– Ну, скажімо, що моя дружина не справляється з подружніми обов’язками.

– Ну для чого ж так грубо? А ви не заперечуєте проти того, що ви будете винні у вашому розлученні, – це вже до мене.

– Мені однаково. Я згідна бути причиною розлучення. Тим паче, що я не член КПРС, і мене не розбиратимуть за це на партійних зборах.

– Розумієте, – це вже Фелікс, – я маю захищати дисертацію. А рішення суду… Розумієте… У мене можуть бути ускладнення. А дружина погодилася…

– Ви погодились вину взяти на себе?

– Мені однаково. Я не захищаюся, і у мене ускладнень не буде.

– Зрозуміло…

І я відчула, що юрист явно став на мій бік.

– У мене є одне прохання… – це вже я спромоглася.

– Я вас слухаю.

– Я б просила вас… Уладнати все якомога скорше. І щоб мені якомога менше ходити… Ну, на всякі там примирення. Це зайве. А здоров’я в мене…

– Зрозумів.

Я трималася з усіх сил.

– Ясна річ, за додаткову оплату. Але щоб скорше.

– Добре. Вам тільки треба буде в домоуправі завірити ваш підпис, оскільки ви самі не підписуєтесь.

– Гаразд.

– А тепер… Розкажіть мені справжню причину вашого розлучення. Я зрозумів, що вказана вами причина – це, так би мовити, для партійної організації.

– Ну… Я зустрів іншу, покохав її. І наша сім’я практично розпалася.

– І ви хочете закріпити цей розпад?

– Так.

– А діти? З ким будуть діти?

Ми з Феліксом заговорили в один голос.

Я. – Діти будуть зі мною.

Фелікс. – Діти залишаються з матір’ю. Тобто з дружиною.

– А ви будете сплачувати аліменти.

Мене ніби хто ужалив. Я пригадала собі, як скаржився Фелікс, що за нього ніхто не захоче виходити заміж, бо він буде сплачувати аліменти на трьох дітей (він ще платив першій дружині).

– Ні. Я відмовляюся, – сказала я рішуче.

– Відмовляєтесь від аліментів?

– Так.

– А як же ж ви?

– Я працюю.

Залягла пауза. Потім юрист сказав:

– Але, щоб ви знали, це право залишається за вами. Ви можете подати на аліменти в будь-який час.

– Я не буду подавати.

– Ну, того гарантувати не можна. Сьогодні ви здорова і працюєте, а завтра всяке може статися.

Це була правда, і я мовчала.

– Думаю, – це до Фелікса, – оплату за розлучення ви візьмете на себе?

– Так.

– А як будете житлову проблему вирішувати? А-а, у вас площа дозволяє. Сорок сім квадратних метрів… На п’ять і помножено на три… Вам належиться десь біля двадцяти семи квадратних метрів.

– Квартира материна…

– То й що? Це не має значення. Ви ж там живете, ви там приписані.

А для мене це мало величезне значення. Як я могла претендувати на свекрушину квартиру? Це мене страшенно гнітило. Але, зрештою, мусила ж я десь жити. Якби сама, то попросилася б в гуртожиток. Як Степан. Думаю, мені б не відмовили. А з дітьми…

Все це тривало довго, і мені здавалося, що я ось-ось впаду. Але людська витривалість не має меж. Моя також. І я витримала до кінця. Потім була вдячна юристу, що таки дотримав свого слова і звільнив мене від зайвих формальностей. Я і на суд не мусила йти, коли розглядалася справа про наше розлучення. Я дала свою згоду – і того було достатньо. Скрізь ходив Фелікс. Та й йому це, зрештою, було потрібно.

 

Мене відмовляли всі. Лякали самотою, труднощами. Я й сама знала, що буде нелегко. Жінки щиро ділилися зі мною своїми родинними секретами. Виявляється, майже в кожній родині щось було. І це посилювало мій жах. Значить, нормальних сімей практично не існує. Але ж я була згідна витримувати будь-які матеріальні нестатки, я могла змиритися з недоліками в характері чоловіка, я лише не могла терпіти зраду. Не могла – і все.

Подзвонила моя колишня вчителька Генрієтта Юхимівна.

– Таня, я даже боюсь спрашивать… Неужели это правда?

– Да, Генриетта Ефимовна, это правда.

– Но о вас рассказывали легенды. Все за вас радовались: вот что такое первая любовь.

– Значит, зря радовались.

– Люди не любят, когда разбиваются легенды.

– Ничем не могу помочь ни легендам, ни людям.

– Ты всё-таки подумай.

– Уже подумала.

– А ты не боишься, что дети тебе осудят?

– За что? Я же их не оставляю.

– Ну, они могли бы жить лучше. Вот Феликс защитится. Вы были бы материально обеспечены. А ты обрекаешь своих детей на трудности, на бедность.

– Ну, это ещё неизвестно, что лучше для формирования личности. А впрочем, если они вырастут и найдут нужным считать, что я достойна осуждения, – пусть осуждают. А я считаю, что поступаю правильно. И никто меня не переубедит.

Подруги також хвилювалися. Вони не знали, як краще. А я знала, що найкраще – скорше завершити ті брудні справи. А далі – що вже буде. Мене хвилювало лише одне: квартира. А що, коли свекруха не захоче розмінювати? Звичайно, ніхто мене з хати не вижене. Але ж як мені буде, коли Фелікс з новою дружиною до матері в гості приїжджатиме? Оце мене по-справжньому лякало.

Нарешті восьме червня. Сьогодні суд, котрий мусить нас розлучити. Піде тільки Фелікс. Розлучать, звичайно. Але сидіти вдома і чекати я не могла. Їду на Торф’яну до Олі Бодьо. Одягаю маску веселощів і їду. Хоча тут можна і без маски – Оля своя, вона все знає і не раз бачила мої сльози. Маска – для мене. Оля живе в гуртожитку.

Прийшли ще дівчата. За п’ять дванадцята…

– Дівчата, через п’ять хвилин я буду дівкою.

– Як це? – дивуються дівчата. А хтось докидає:

– Захотіла стара баба молодою бути.

– По-перше: я не стара, а по-друге: я справді стану дівкою.

Оля сумно:

– Не слухайте її, дівчата, це зовсім не весело. Просто о дванадцятій має бути суд, що їх з Феліксом розлучить…

Всім стає ніяково.

– А я хочу шампанського! Я хочу випити за те, що я знову вільна. Які дурниці – пити тільки на весіллі! На розводинах теж треба пити. Ну, де взяти шампанського?..

Я була на зламі. Оля це розуміла найкраще. Вона знала, що як тільки я покину блазнювати, почнеться істерика. А це гірше. Я вже не пам’ятаю, звідкіля взялося шампанське. Випили… Мої любі дівчата. Вони були зі мною. І що б я без них робила? Я була не сама – і це було головне, найголовніше зараз для мене.