Ніхто не вийде з маминої хати
І не покличе у теплінь затишну.
Понахилялись явори крислаті,
І виросли мого дитинства вишні.
Йду по селу, чужа і всім далека,
Мене з лиця не впізнають знайомі,
І дивиться услід сумний лелека
Й запрошує до батьківського дому.
Ось річечка мала жбурляє воду,
Над нею верби заплелися віттям…
Як добре, не питаючися броду,
В дитинство мандрувать з багатоліттям.
Сховалась ніч в зарошеній пшениці,
Несе мені дрімота колисанку,
І кида сон у втомлені зіниці
Мені дитинство босе до світанку.
Свята закінчуються. Ми повертаємося до Львова. Там – будні: робота, навчання. Але зі мною буде спогад про мою Білозірку, про землю, по котрій я зробила перші кроки.
Ось і ще один спогад написався. Мені чомусь жаль тих спогадів, котрі з якоїсь причини не потрапили в мою книжку. Хай би і вони жили. Та це неможливо, бо життя неможе вміститися на сторінках книжки, навіть, якщо вона дуже об’ємна, об’ємніша, ніж моя. І це добре, і це правильно, бо життя – таки життя…
«ЖИВЕ НА ЗЕМЛІ ЛЮДИНА…»
Жінка я ще й ніби не стара, та шостий десяток вже почала. Як подумаю, то страшно стає. А найгірше те, що діти вже відходять і… Ні, це прекрасно, що в дітей свої гніздечка, свої родини, але… Почуваю себе іноді зовсім самотньою і нікому не потрібною. Правда, у мене ще є Сашко. Поки що є. Він зі мною скрізь, саму мене ні на крок не пускає. Але я розумію, що і Сашко з часом відійде, і тоді вже я залишуся зовсім сама. Що не кажіть, а це все-таки сумно. І як би ми, самотні жінки, не бадьорилися, як би ми не запевняли всіх знайомих, а найперше самих себе, що нам так добре, не вірте нам: нам дуже зле, геть-таки кепсько. А що поробиш? Не будеш же і справді звертатися до служби знайомств: «вага, зріст…» наче на ринку. Тьху! Тільки параметри душі ніяк не обрахуєш. Їх не можна ні зважити, ні виміряти. Ні, я не осуджую тих, кому це прийнятно. Але це підходить далеко не всім. Скажімо, для мене – категорично не годиться. А що все-таки робити? Не виходити ж і справді за першого-ліпшого п’яничку. Ні, ради на те нема: самота – це шматочок не з солодких…
Самотність пахне полином…
Гірким-гірким… Як бабська доля…
І не зап’єш його вином,
Й не затамуєш навіть болем…
В віконце стукав не один,
Та ти не вийшла: де б пак! Сором!
Гіркий-гіркий отой полин…
А дехто все-таки з докором:
Не може бути, щоб ні з ким!..
Не може бути, щоб нікого…
І часто поглядом брудним
Тебе обмацують, небого.
Ти все навчилася сама:
Латати чоботи й косити…
Лиш не навчилась крадькома
Собі у Господа просити
Краплину втіхи: уночі
Щоки небритої торкнутись
Й на чоловічому плечі
Умиротворено заснути…
А може б краще не сама?
А може б краще ти згрішила?
Та де там! Й говорить дарма!
Не пройнялась, не поспішила…
Тебе, безгрішну і сумну,
Так легко можна оббрехати…
І терпкий запах полину
В твоїй маленькій чистій хаті.
Ще якби не ансамбль та не робота, то й не знаю, що б я робила. Ні, конче треба себе чимось займати, щоб дурне в голову не лізло, а то з глузду з’їхати можна. Писати вірші? Ет, дурне заняття. Кому вони зараз потрібні? Поетів і без мене вистачає. Та все ж іноді пишу. Бо це ж – як хвороба. Або ще кажуть «спосіб життя». Прочитаю своїм друзям – та й закину кудись на полицю – нехай лежать. Люди ж їх сприймають, то, може, вони не такі вже й непотрібні.
– Може, колись хоч внуки тебе оцінять, – каже моя Оля Николин.
– Та які там внуки! Закрию очі – то діти все гамузом на смітник викинуть.
– Та ти що! – жахається моя товаришка.
– А як же інакше? Вони ж Брайля не знають… Та якби й знали…
– Це жахливо. Давай хоч потрохи якось їх переписувати. Щоб не пропали. Треба рятувати твої вірші.
– Та…
Я зітхнула, бо розуміла, як це нелегко – рятувати вірші.
Ну, кого ти шукатимеш? Та ще й безкоштовно. А грошей у мене, звичайно, катма…
– Ти принось вірші, – каже Оля, – а ми вже щось придумаємо. Може, яких дівчаток залучу.
Я була вдячна Олі за її щире бажання допомогти мені хоч таким чином зробити мої вірші доступними для моїх дітей та внуків.
Оля і справді взялася за цю невдячну справу: залучала своїх та чужих дітей. Правда й те, що часу чомусь всім дуже бракувало, але робота потрохи просувалася. Повільно, але просувалася. І це було добре. Це мене тішило. Хоч перспектив для тих своїх віршів я не бачила ніяких. Та все ж…
Віталій Завадський був наш давній знайомий, ще з тих часів, як жили ми з Феліксом. Тоді він працював у статистичному управлінні і допомагав Феліксу матеріалами для його кандидатської дисертації. За вдачею цей чоловік був цікавий і комунікабельний: і чарку любив випити, і поговорити, і в пісні знав толк, і вірші мої любив. Чомусь припали вони йому до душі. Оскільки тоді я не мала їх віддрукованими, то Віталій Павлович власноруч переписував їх для себе. Не багато, але дещо з моїх давніх віршів в нього було: «Перехожим», «Яблуко», «Виклик долі», дещо з моєї лірики. Аж плакав часом Віталій Павлович, згадуючи, як ті вірші любила і переписувала його 90-літня мама. І коли Фелікса вже у Львові не було, Віталій Павлович мені іноді за давньою звичкою все ще телефонував, і ми з ним згадували минуле. Він все ще шкодував, що у нас з Феліксом так все склалося. Постарів Віталій Павлович, як і ми всі. Роки, роки… Був на пенсії і не міг змиритися, що з активного діяльного працівника став ніби зайвим у цьому житті.
Якось він мені зателефонував і сказав:
– Знаєш, я твої вірші заніс на радіо.
– Які вірші, Віталію Павловичу? На яке радіо?
Я не повірила. Мабуть тому, що був добряче-таки під чаркою.
– На яке! На яке! На Львівське радіо. На яке ж ще!
Аж розсердився чомусь, певно, вловив мою недовіру.
«Що це він вигадує?» – думала я собі, але вже нічого не питала.
– Знаєш, я заніс «Яблуко», «Перехожим»… Там ще дещо. Юлія Бірюкова аж розплакалася. Ну, ти знаєш, радіожурналістка.
– Я не розумію… А чому раптом ви їх занесли? Для чого?
– Для чого! Для чого! Та подумав собі: чого ті вірші в мене лежать і про них ніхто не знає? Ти ж їх не занесеш на радіо?
– Не занесу, – зізналася я.
– А я заніс. Юлія Бірюкова тобі подзвонить. Обіцяла підготувати радіопередачу.
Отакої! Чи можна в таке повірити? Але ж Віталій Завадський – людина на загал серйозна. Навіщо б мав вигадувати? А небавом і справді зателефонувала Юлія Бірюкова. Домовились про запис. Так це правда! Мої вірші звучатимуть по Львівському радіо! І їх всі почують. Цу-цу, дурна! Така вже стара і така ще дурна! Це я так сама себе припам’ятовувала, але не могла зупинити шалену радість. Я літала і ніяк не могла опуститися на грішну землю.
– То й що? – намагалася заспокоїти сама себе.
– Ну вийде передача. І що? І нічого. І знову буде все, як було. Але ці думки не могли затьмарити мою радість.
На запис йшла з Сашком. Дуже хвилювалася. Тут у студії зустріла Марту Кінасевич. Боже мій, так близько, зовсім поруч. Тут десь і Романна Панчак, і Георгій Щербина, в котрого я була майже закохана, і Олександр Пестов…
Передача вдалася. Її визнали кращою передачею тижня. Називалася вона «Живе на землі людина». Мене вітали. Телефон не замовкав. Я приймала привітання від своїх друзів і була щаслива. Гордо подзвонив і Віталій Павлович.
– Ну? А ти не вірила. З тебе пляшка. Жартую, жартую. Я радий. Вітаю.
– Дякую вам.
– Богу дякуй, що наділив тебе таким талантом. Гріх його ховати. Якби то я міг… Та що я можу?..
Та найцікавішим для мене було те, що саме на той час у Львові був Фелікс. Він слухав передачу і, не знаю чому, був якийсь не в настрої, сердитий чи що… Чого б це? Я ніби нічого поганого про нього не сказала. А що ми розлучилися – це вже і так всі знали.
Скільки років минуло… Все ж Фелікс мені зателефонував:
– А для чого це тобі було потрібно?
Я розгубилася:
– Та ні для чого. Просто так… Віталій Павлович заніс на радіо мої вірші…
– Для чого заніс?
Я аж розсердилася:
– Як це «для чого»? Щоб люди почули. Я не розумію: ти маєш щось проти цієї передачі?
– Та ні… Але навіщо це? Там майже не було нових віршів. Всі давні. Я майже всі знаю.
Я засміялася.
– Ну, дещо все-таки було й з нових. А те, що знаєш ти, почули й інші.
– А тобі що з того?
– Та нічого. Радість з того, що прозвучали мої вірші.
– Та… – скептично.
– Ну, Феліксе, – засміялася я, – ти ні крапельки не змінився.