ПІСНЯ ДО КОСИ

Прийшла Ганнуся з села,

Прийшла Ганнуся з села,

Сумная, невесела.

По подвіреньку ходить,

По подвіреньку ходить,

До явора говорить.

– Яворе-явороньку,

Яворе-явороньку,

Розвесели, голубоньку.

Відколи заручена,

Відколи заручена,

То й ходжу засмучена.

Відколи засватана,

Відколи засватана,

То й ходжу заплакана.

Таку пісню у нас в Білозірці співали на весіллі молодій до коси, коли розплітали та розчісували її дівочу косу, а молода плакала, бо на тому й закінчувалося її дівування. Коли я була молодша, то завжди дивувалася, чому це молода плаче на своєму весіллі. Ну, звісно, коли за нелюба видають, тоді зрозуміло, а коли виходиш по своїй волі, за того, хто тобі любий… І чого плакати? Все це я зрозуміла значно пізніше, коли подорослішала, а надто, коли сама вийшла заміж.

Косу молодій годилося розплітати братам. Тоді співали:

Прошу, браття, до хати –

Час косу розплітати.

Добре, коли братів було принаймні два. Колись це не було великою проблемою: родини у нас на Україні були багатодітні, і коса в молодої, як водилося, була густа та пишна, було їй за чим плакати. Після весілля жінці вже не годилося заплітати косу, вона могла собі волосся тільки закручувати. Тому й співалося на весіллі:

Ой, гиля, білі гуси,

Ой, гиля на Дунай.

Розпустила косу русу –

Тепер сиди та й думай.

Ой, гиля, білі гуси,

Ой, гиля на ріки.

Розпустила косу русу,

Розпустила навіки.

Тепер і на селі весільна обрядовість змінилася, а не те, що в місті. І брати не завжди є, щоб молодій косу розплітати, і коси в молодої все рідше трапляються, і зачіску на весілля переважно робить собі молода в перукарні за великі гроші – спробуй розчеши.

Отак і молода мого Гени. Була маленька, під його зріст і гарненька. Була схожа чомусь на мене – всі так казали, навіть її рідна мама. Волосся мала гарне, то зробила, звичайно, весільну зачіску. Родом була таки з Тернопілля, хоча не з моїх країв. Знайшов її мій Гена відразу після армії у студентському гуртожитку, що неподалік від нас.

Не довго й тягнули. Тут-таки у студентській їдальні і весілля робили, в тій самій їдальні, де не так давно відшуміло весілля мого Льоні. Відшуміло та й забрало мого старшого сина разом з його молодою дружиною та маленькою донечкою Діаною у далекі холодні світи Мурманської області. Так що навіть на Генине весілля не зміг приїхати. А всі інші гості були майже ті самі. Додалася лише родина молодої. Та ще, правда, Білозірка цього разу спасувала: часи змінилися. Автобуса не було, тому гостей з Білозірки приїхало мало. Ми все розуміли. Що поробиш, світ не близький. А все інше – весілля як весілля: гості пили, музики грали, кричали «гірко»… І чомусь хотілося плакати не молодій, а мені… От і другий мій син випурхнув із гнізда. Перед весіллям ми з Сашком бігали значно менше: все ладнали обоє молоді. Але й у нас проблем вистачало. Весілля! Це тільки виглядає гарно та весело. І тепер я сиділа втомлена і виснажена. І мені чомусь хотілося плакати. От і залишився в мене лише Сашко. Як же добре, що він в мене є. А то була б я відтепер вже зовсім сама, а так… Я розуміла, що і Сашко з часом відійде, і самота мене таки не обмине. Може й тому плакала.

Пливе човен по росі,

Плаче дівчина по косі:

– Косо ж моя,

Ой, косо ж моя,

Ти ж мене красила.

Як я тебе розпущу,

Свого милого засмучу.

Як я тебе розстелю,

Свого милого звеселю.

Не співали пісень до коси моїй молодій невістці Світлані, зате я власноруч пов’язала їй хустку, поклавши під неї якісь гроші. Я тих обрядів панічно боялася, бо мені, сліпій, було дуже нелегко привселюдно щось там робити: не хотілося виглядати дуже незграбною. Та як вже було…

По весіллі молодята мали жити в тому ж таки студентському гуртожитку: вдалося владнати з окремою кімнатою. Совість мене не мучила, бо такою була моя умова від самого початку. Я не хотіла жити з невісткою, хоча особисто проти Світлани нічого не мала. Можна було мене за те осуджувати, але це було мені надсилу. Досить з мене і того, що я десять років сама невісткувала. Та й для молодих так буде краще: нехай звикають одне до одного та й до своїх обов’язків у тому житті. Самі посваряться – самі помиряться.

Хоча не скажу, що мені було легко: моя ж дитина. Та поки що вони жили зовсім недалечко: якщо треба, то й прибіжать. Так і було. Жили, здається, дружно. Світалана вчилася в університеті, Гена працював. Наша тьотя Міла твердо вирішила, що залишить Гені у спадок свою квартиру. З часом, коли почалася приватизація квартир, це спокійно можна було зробити. То була невеличка квартира, без окремих вигод, та зате в самому центрі міста. Навіть на цю невеличку квартиру було багато претендентів, аж незручно було перед тьотею Мілою, а вона, вже зовсім старенька, але при світлому розумі, дивилася на все реально, як звикли дивитися на такі речі старші люди. Мій Гена, сам того не відаючи, покорив тьотю Мілу тим, що часто писав їй з армії листи. Вона сприймала їх по-особливому. Не маючи власних дітей, дивувалася і казала:

– Ти тільки подумай: хочеться йому, молодому хлопцеві, писати мені, чужій старій бабі, листи.

– Е, тьотю Міло, не кажіть такого. Яка ж ви чужа? Мої хлопці до вас змалечку звикли. Вони люблять вас.

– Ой, Таня, зараз і від своїх дітей важко чогось сподіватися, а то, щоб чужі…

– Ви ж їх на руках носили, – нагадала я їй. Бо й справді, почавши наше знайомство з роботи моєю секретаркою, тьотя Міла з часом стала своєю близькою людиною, незамінимою, котра могла прийти на допомогу у всіх випадках життя. Отже, ми перед нею також мали свої обов’язки, не залежно від того, чи залишить вона у спадок Гені квартиру, чи ні. Це була наша тьотя Міла і наш святий обов’язок був подбати про неї. До того я завжди привчала своїх хлопців, бо сама я так вирішила для себе вже давно, бо тьотя Міла любила нашу родину, і ми любили її. Вона вже перестала виходити на вулицю, та в неї було багато друзів, і не тільки серед людей похилого віку, а й серед молодших. Така вона вже була, Людмила Йосипівна, або, як ми її називали, тьотя Міла. За своє життя скарбів собі не надбала, бо завжди мала мінімальну зарплату, а потім – мінімальну пенсію. Жила чесно і скромно, ніколи не скаржилась на життя і не нарікала ні на кого. Шукала завжди собі якусь роботу, і переважно це була робота безоплатна, бо тьотя Міла любила комусь допомагати, робити людям добро.

– Таня, принеси мені свої речі, котрі треба привести в порядок: щось підшити, зацерувати. Тобі це складно, а я з задоволенням зроблю.

– Тьотю Міло, чи ви ще не напрацювалися в своєму житті? Відпочивайте.

– Ти ж розумна жінка. Як ти того не можеш збагнути? Я мушу знати, що я комусь потрібна. Бо інакше для чого тоді жити? Ви ж мені близькі і рідні. Своїх дітей Бог мені не дав, але ти для мене як донька.

Ця жінка мала сильний характер, була владна і безкомпромісна. З недобрими людьми не хотіла спілкуватися, не хотіла підтримувати ніяких стосунків з тими, в кому зневірилася. А нас вона просто любила, жертовно і самовіддано, як рідних.

 

Відлунало весілля. Щасливі молодята тішилися одне одним, але й про мене не забували. Ось і тепер прибігли.

– Дивися, мамо, що ми купили.

Я розглядаю покупки: одяг, всякі дрібнички і… Шафку. Для ванної кімнати, з дзеркалом, поличками та шухлядками.

– Гарна шафка, – схвалила я покупку, – але ж… У вас ще немає ванної кімнати.

– Це нічого, – не засмучується Гена. – Ми її просто над умивальником прилаштуємо. Зате буде куди туалетні дрібнички покласти.

– Звичайно. Вона дуже зручна.

– А ще дивись, светр мені купили, теплий, як куртка. І Світлані…

Я раділа разом з ними. Все у них буде. Колись. І ванна кімната також буде. А зараз… А зараз вони щасливі і навіть не підозрюють, скільки у них попереду всяких проблем і складнощів. То й добре, що не підозрюють. Ті проблеми нікуди від них не втечуть. А зараз нехай побудуть у своєму щасливому сьогодні, хоч часинку, хоч мить, одне для другого. Аби так назавжди. І нехай їм довіку звучать весільні музики і пісня, пісня, яку співають молодій до коси.

Пливе човен по росі,

Плаче дівчина по косі…

Я майже чую ту пісню. А крізь неї долітають слова мого Гени:

– Мамо… Мамо… Та ти мене не слухаєш.

– Слухаю, Гена, слухаю.

Я вигулькую наче з якогось примарного світу.

– Я кажу… Давай ми тобі повернемо частину грошей. Ну, з наших весільних. Я ж знаю, що ти боргів набрала.

– Ні, сину. Це вже я якось сама. Я б собі такого не дозволила, щоб з весільних. Якось я вже дам собі раду.

Знала б я, що нас всіх вдарить така страшна інфляція, що ті борги ой, як тяжко буде мені віддавати. Якби знала, то може б і погодилася на Генину пропозицію. Але не хотілося. Бо ж скільки втіхи мають молодята від своїх перших спільних покупок. Я й сама все це добре пам’ятала ще з свого, здавалося, не такого й далекого заміжжя.

Пливе човен по росі…

Будьте щасливі, діти.

– Ну, ми пішли. А то Світлана ще вареники збирається варити. Ми потім ще забіжимо.

В купочці собі, як голуб’ята. Аби то так і було…