Я була емоційна, може навіть трішки більше, ніж це було потрібно. З якимось побожним трепетом заходила я в університет. Це ж тільки подумати: тими коридорами, по тих сходах колись ходив Іван Франко. І тепер ходжу я! Іду собі, ніби справжня студентка, несу під рукою дешеву цератову папку і думаю, що мені належить цей світ. Насправді ж він не належить нікому, навіть тим, що носять дорогі папки і з справжньої шкіри або ж навіть великі шкіряні портфелі, куди зібрано весь їхній розум – розум можновладців. Світ не належав нікому. Він просто був собі – великий, широкий, білий, прагматичний, жорстокий і добрий водночас. І була я в тому світі. І була Люся, і був Коля Заваляєв, і були всі мої дівчата. І як же добре, що ми були!..

 

Я дуже хотіла піти на Новорічний бал до своєї школи. І таки пішла. Тільки ким же мені одягнутися? Всі ж будуть у костюмах. І вирішила я одягнутися ученицею. А що? Це для мене теж Новорічний маскарадний костюм. І без проблем. Взяла у дівчинки шкільну форму, заплела коси, вплела банти, і – справжня тобі учениця! Ще ж і року не минуло, як я носила з повним правом шкільну форму.

Коли всі танцювали, Марія Василівна довго видивлялася: хто це з дівчат не переодягнувся і прийшов на Новорічне свято у шкільній формі. А це була я! Весело крутилася у вальсі, брала участь у шкільній лотереї, брала участь у всьому, в чому тільки можна було. І скаржився Наум Ейнахович:

– Ой, закрутила ти мене!

І жалівся Семен Маркович:

– Хіба за тобою встигнеш?

І було свято, і було весело, але свято закінчилося і треба було скидати шкільну форму і йти додому у свої будні. Бо не було вже для мене канікул – буде колись відпустка. Коли то ще вона буде…

 

ДИМ БЕЗ ВОГНЮ

Життя – як те море: розкидає людей у всі кінці, змінює їх, кидає у вир, когось підіймає на своїх хвилях на самісінький гребінь, когось накриває з головою: борсайся, випливай. І хтось випливає, а дехто у розпачі згортає руки та й іде на дно – забракло сил… Отаке воно, життя. Я борсалась, пручалася і поки що трималася на плаву. Але іноді здавалося, що не втримаюсь, що не можу вже більше, що сил більше нема… Так було і цього разу.

І звідки взялася ця плітка чи виплітка – не знаю. Кажуть, що диму без вогню не буває. Не правда, буває, особливо ж у нас, в УТОСі. Люди тут собі жили, як хто міг, як і скрізь. Та була тут все ж якась особливість… А може воно кругом було так… Як тільки з’являлася людина, котрій вдавалося хоч трішки піднятися на хвилі, обов’язково знаходилися люди, що ладні були силоміць запхати сміливця у вершу, щоб не виплив, щоб на дно, на самісіньке… І чого воно так?.. Не знаю… Я не психолог. Я була дівчина – отака собі беззахисна істота, котра, хоч уже й навчилася трохи огризатися, але котру можна було легко скривдити, образити, довести до сліз.

Працював у нас такий собі Женя Мартинюк. Власне, був він не зовсім Женя, а Зеник, тобто Зеновій, і не Мартинюк зовсім, а Мартиник, але чомусь всі його називали саме так. Хай би собі був той Женя чи Зеник. Але був він жонатий на моїй однокласниці Олі Хомко. Ще в той час ця сім’я вважалася досить вдалою: обоє ходили у вечірню школу, жили з Олиними батьками, мали донечку. Про Женю говорили, що він іноді жебракував. Зараз жебраків, в тому числі і сліпих, можна побачити багато – і цим вже нікого не здивуєш. А в ті часи цього соромились, люди жебрацтво засуджували. Та й і справді, робота сяка-така у нас була, вижити можна було. А от Женя хотів собі щось «приробити» – ото й практикував. Тоді він ще не пив, гарно співав – мав сильний високий тенор. Іноді любив приходити до нас в гуртожиток і грав з хлопцями в доміно. Одного разу Женя зайшов до нас в кімнату і сказав, що має до мене розмову. Дикункою я не була, але мені не подобалося, коли жонаті чоловіки чіплялися із своїми «розмовами». Та Женя поводив себе пристойно, ніяких натяків на якісь непевні стосунки.

– Я слухаю тебе, – трохи офіційно сказала я. І Женя, і Оля працювали зі мною в одному цеху, тому така офіційність була невиправданою.

– Ти знаєш, що про нас з тобою хтось розпустив плітки?

– Про нас з тобою? Які плітки?

Я була вкрай здивована, бо, окрім того, що ми кожного дня зустрічалися в цеху, наші шляхи ніколи і ніде не перетиналися, ну, зовсім-зовсім ніде!

– Так, – запевнив Женя. – Розповідають, що ми з тобою були в ресторані, навіть називають страви, що були на нашому столі.

– Але ж коли? І в якому ресторані?

– І число називають, і ресторан.

– Але ж хто це вигадав?

– Я ще не знаю. Але я обов’язково дізнаюся.

Я була розгублена. Такого в моєму житті ще не було. І навіщо комусь треба було на мене вигадувати якусь гидоту? Боже мій! Я ж, здається, не мала ворогів. Я ж нікому нічого не зробила поганого. Навіщо? За що? Я була вражена, знівечена. А головне, я не знала, як я мала себе захистити.

– Та ж того дня я ходила з Ірою Боцуль до міста. Ми ходили по магазинах, а потім я пішла на хор.

Женя посміхнувся:

– Для чого ти мені все це пояснюєш? Я ж знаю, що ми з тобою не були в тому проклятому ресторані. Але того не знає моя Оля. І вона вірить.

– Боже мій! Що ж мені робити? Може, поговорити з Олею? Я скажу їй…

– Вона тобі не повірить. Її переконали. Але ти не переживай, вона тебе не зачепить. Я їй сказав, що, коли вона тебе займе, то я поїду зі Львова.

Другого дня я заходила в цех з якимсь острахом. А головне ж, було так образливо, що і вини моєї тут не було ніякої. Мені здавалося, що всі на мене дивляться. Певно, так воно і було. Боже, це ж і Юрко Данилів… Що він подумає? За роботою, як завжди, точилися розмови.

– Чи ви чули? Тепер молоді дівки самі на шиї жонатим вішаються.

– А чому б і ні, коли ті їх по ресторанах водять?

– То ще хто його знає, хто кого водить. Може, дівки хлопів водять, щоб силу мали…

– Га-га-га!

Я червоніла, я ледве не плакала, я ладна була кричати і рвати на собі волосся. Але знала, що це не допоможе, і мовчала.

Тепер робота стала для мене каторгою. Найбільше мене хвилювало, що і Юра Данилів слухав ті розмови і, певно, знав, що йдеться про мене. Від того я ще більше червоніла, якщо можна було ще більше червоніти.

Минали дні. Пльоткувати про одне і те ж також набридає. І мене облишили. Та мені від того легше не стало. Але якось, коли ми мили руки, до мене підійшла Оля  Мартинючка і запропонувала:

– Таню, у мене є лакові босоніжки, зовсім нові, малі на мене, недорогі. Ти не хочеш?

– Принеси, я подивлюся.

Я була ошелешена. Що ж сталося? Чому вона зі мною раптом так лагідно заговорила?

І у Жені спитати ніяк… Але все-таки така нагода випала, і я в нього запитала:

– Чому Оля зі мною розмовляє так, ніби нічого не трапилося?

– Бо все вияснилося. Це Л… хотіла мені помститися – була одна справа – і розпустила про мене таку плітку.

– А я ж тут до чого?

– А ти просто для прикладки.

– Нічого собі! Та я їй…

– Не треба. Ми вже розібралися. Оля знає, що це неправда.

– А цех? Скільки бруду на мене було вилито…

– Ну, тут уже нічого не поробиш.

Потім увечері я довго плакала на кухні, коли там нікого не було. Плакала від свого безсилля. Зайшла одна старша жінка. Вона підійшла до мене, поклала мені руку на плече і спитала:

– Ти чого? Що трапилось?

І я розповіла їй, хоч ми з нею ніколи не були близькими. Жінка сказала:

– То все – дурниці. Поки про тебе говорять, то все добре. Радій. Треба плакати тоді, коли говорити перестануть.

Дуже часто тепер пригадую я слова тієї жінки. Здається мені, вона була права.

 

ЕКЗАМЕНИ

Літо видалося спекотне. Вітер не дихав. А сонце показувало всім свою силу. Після роботи я сідала за книжки – готувалася до вступу в університет. З літературою ще сяк-так я могла впоратися. А от з історією – ну просто біда: окрім того, що я не любила і не вміла запам’ятовувати всякі дати, ще й підручників всіх не було. На що я надіялася – не знаю. Була ж постанова, щоб не приймати до вузу тих, хто не має двох років стажу. Почала збирати документи. Зрештою виявилось, що та постанова таки в силі. Отже, ніяких надій. Шляхи до вузу поки що для мене закриті. Я трохи засумувала, але, сумуй чи не сумуй – нічого не вдієш. Закинула я книжки і документи, взяла відпустку та й поїхала додому.

Відпочивала з насолодою, не думаючи ні про який вступ. А чого вже думати? Повернулася вкінці липня. І тут, вже й не пригадую, хто саме сказав мені, що можна вступити на вечірнє відділення. Тут стаж мати не обов’язково. Звичайно, це не те, що на денному, – важче, і стипендії не буде, значить, треба буде працювати, а після роботи – в університет. Але зараз я про це не думала. Аби тільки прийняли. І як це я не знала про вечірнє відділення? Побігла з документами. Встигла. Останній день. Через кілька днів екзамени. Оце так! Вчилася. Часу було мало. Добре, що хоч на підготовчі курси ходила. Щось в голові все-таки залишилося.

Тоді незрячих абітурієнтів звільняли від письмових екзаменів, бо роботи, написані шрифтом Брайля, мовляв, нікому перевіряти. Замінювали на усні. А література і так була усно. От і виходило, що я здавала на один екзамен менше. Мені пояснили, що на кількість балів це не вплине, бо за письмовий екзамен з літератури, котрий я не здавала, мені зараховується п’ять балів. От добре. Я думаю, що все це тільки тому, що я пішла на вечірній. Якби на денний, то зі мною так би не панькалися. Екзамен з літератури, уявіть собі, приймав Скоць А.І. Це ж треба, щоб так повезло. Він же у нас на підготовчих літературу вів. Та й попалася мені «Енеїда» Котляревського. Екзамен я здала на «відмінно». Окрилена, я поверталася додому.

Всім цехом відмовляли мене від тієї затії (маю на увазі вступ до університету).

– Ну для чого це тобі? І так сліпі вчителі роботи не мають.

– То й що! Я ж працюю.

– Від того, що ти будеш мати вищу освіту, щітки краще робитися не будуть.

– То хоч іди на історичний, – радили інші. – Сліпому історику є хоч якийсь шанс знайти роботу.

– Ні вже, – відбивалася я. – Літературу я люблю. Якщо й не знайду роботу, то матиму й так задоволення від свого навчання. А історія… Всі ті з’їзди, п’ятирічки… Ні, не піду.

– От дурна дівчинисько! Краще б думала, як заміж вийти.

В обідню перерву підійшов Юрко Григорович і тихо сказав:

– Ти, Танічка, нікого не слухай. Хочеш вчитися – то вчися. Але важко тобі буде. Хоч би мама близько була, щоб хоч їсти зварила. Але ти молодець.

Я була йому вдячна за таку підтримку. Попереду був диктант з російської мови. Отут вже справа була кепська. Ні, російську мову я знала непогано. Але написати диктант для мене було простіше, ніж здавати усно.

Підійшла до екзаменатора. Пояснила.

– Сідайте. Посидьте, поки група напише диктант. А потім ми з вами поговоримо.

– А можна, я теж писатиму диктант? Так, для себе…

– Ну звичайно можна.

І я сіла писати разом з усіма. Диктант був доволі-таки легкий, як для мене. Написали. Здали. До мене підійшла екзаменатор.

– Ви писали диктант?

– Так.

– Все встигли?

– Звичайно.

– То читайте, як ви написали.

Я читала. Кожен знак, майже кожне слово пояснювала, як я написала. Група не розходилася. Всім було цікаво. Кожен шукав свої помилки. Я одержала п’ятірку. Лише потім я довідалася, що це була єдина п’ятірка в групі.

За німецьку мову я не дуже переживала. Німецьку я знала добре. Дуже вже ми мали добру вчительку в школі. Але, як на гріх, чи то від хвилювання, чи ще від чогось, я раптом забула слабку відміну іменників. От забула зовсім! Підійшов екзаменатор. Це знову був той самий, що вів німецьку мову на підготовчих курсах.

– Ви чому так розхвилювалися? – запитав викладач.

– Та…

– Ви ж прекрасно знаєте мову. Візьміть себе в руки.

Чи то впевненість викладача так на мене вплинула, чи я сама заспокоїлася, але іноземну я здала. Правда, на чотири. Але це було добре.

А далі було найстрашніше – історія. Підручників по Брайлю в мене не було, а по-зрячому читати було нікому. Доводилося надіятися вже й не знаю на що. Ото образливо буде, якщо провалюся на останньому екзамені. А соромно ж як! Уявляю собі ті розмови в цеху, глузливі усмішки.

Беру білет. Назрівання революційної кризи. Ну, це ще нічого. Щось можна сказати. А от… Біографія Ломоносова… Боже ти мій! Мені і в голову не прийшло, що таке питання може бути на екзамені з історії. А ми ж у школі на німецькій мали саме такий текст. Саме біографію Ломоносова. А я тоді проспала весь урок. Перед тим якусь книжку читала всю ніч. От коли пожалкувала. Зараз мені пригодилося б. От тобі і маєш! Та щось треба казати. Я знала лише, що М.В.Ломоносов – син помора і що народився він в 1711 році. А далі перейшла до того, який він був великий вчений. І почала виловлювати, що знала, з фізики, з хімії, з літератури. Головне – не зупинятися – так я собі думала. Ні, дурниць я не верзла. Я говорила все правильно. Просто це не була біографія. Або, скажімо так: не зовсім біографія.

– Підходить, – тихо сказав, посміхаючись, один з екзаменаторів. І мені поставили чотири. Ура! Я здала!

Всі мої дівчата щиро за мене раділи. Та дехто все ж казав:

– Ото дурна! Вчися чи не вчися – від УТОСу не втечеш.

– А я й не збираюся тікати, – сміялася я і ні на кого не сердилася, бо я була щаслива. А де ви таке бачили, щоб щасливі сердилися?