МІСЯЧНА ДОРОГА

Все ж іноді Льоня дзвонив. Ми розмовляли так, ніби нічого  не сталося. Він питав за Сашка, розповідав про свою роботу. Про Оксану – ні слова. Одного разу, наче між іншим, сказав, що хоче кинути школу.

– Ти що, здурів?

Я жахнулася, і не вдавано, а насправді.

– Мати таку роботу, стаж, авторитет – і кинути? Пробач мені, але це безглуздя.

– Ну чого ви всі, наче змовилися! Мати плаче…

– А ти тішишся?

– Я піду на заступника директора на підприємство. На наше, на УТОСівське. Я там зможу багато чого зробити. А то сидять там жуліки і шахраї.

– І нічого ти там не зробиш. І люди тебе не підтримають, навіть ті, для кого ти захочеш щось зробити.

– Та я ж тих всіх людей знаю. Всі їхні діти в мене вчилися.

– Випити чарку – це ще не означає знати. Ти забуваєш, що всі ті люди, про котрих ти говориш, запобігали перед тобою, бо ти був учитель, а вони хотіли для своїх дітей гарних оцінок. А тепер ти будеш для них ніхто.

– Бути того не може.

– А ти побачиш. Тільки, на жаль, буде вже пізно. А потім…  Ти зовсім не знаєш підприємства. Ти все життя був вчителем. І як тобі таке могло прийти до голови? Я благаю тебе, облиш цю дурну затію.

– А, подумаєш, одною дурницею більше – одною менше… Хіба це так важливо?

– Не блазнюй.

– Я не блазнюю. Я так вирішив. Мене ще нікому не вдавалося відговорити від того, що я надумав.

– Ти робиш дурницю, непоправну дурницю.

– Ну, що ж, поживемо – то й побачимо.

Ми іноді з ним зустрічалися. Тепер Леонід Олександович мав свій кабінет і секретарку. Ми з Сашком якось ішли до директора, то Сашко і до батька в кабінет зайшов.

– У тебе є цукерка? – запитав Сашко з дитячою безпосередністю.

– Нема, – знітився заступник директора Леонід Олександович.

– Тоді я тебе своєю цукеркою пригощу, – і дістав з кишеньки цукерку. Льоня потім часто згадував цей випадок і посміхався.

До мене про Льоню доходили всілякі чутки:  то він з Оксаною порвав, то у нього роман з одною секретаркою, то з другою… На це я ніяк не реагувала. А що мені? Це справа його. А ще тих секретарок. Льоні не можна було працювати на підприємстві. Він ніколи не був дипломатом. Він був безкомпромісний. Злодію у вічі казав, що він – злодій, жуліку – що він – жулік. А коли приходила проста людина і про щось просила,  Льоня ніколи не обіцяв того, чого не міг зробити. І тоді відверто казав:

– Ви не одержите цю квартиру.

Або:

– Я не зможу вам допомогти.

Таких не любили. Прихильників у нього було мало: він заривався з усіма. Льоні здавалося, що він зможе у всьому навести лад. Він не вірив чи не усвідомлював, що вся та система прогнила вже зверху донизу. Не вірив чи не розумів. Йому робили всякі дрібні пакості, всякі хуліганські штуки. Зусібіч обкладали його плітками. Ходила плітка, що Льоня бере хабарі. Не вірю я в таке і не повірю ніколи, бо знаю його ставлення до таких справ. Хіба що хтось брав ті хабарі за його плечима. Єдиний беззаперечний недолік Леоніда Олександровича – це те, що він був ласий до жіноцтва, і жінки не позбаляли його своєї уваги. Тут все було правда.

Якось подзвонив мені Льоня.

– Слухай, а що, коли я женюсь?

Закололо, запекло.

– Правильно зробиш. Давно пора. Досить жінок баламутити.

– Але я женитися не хочу.

– То не женись.

– А що, коли я мушу, коли мости спалено?

– Не морочи мені голову. Мусиш – то женись. Як я можу зрозуміти твої недомовки?

 

І Льоня женився. Взяв собі молоду жінку, що була на кілька років старша від його доньки. Навколо тієї женячки було багато пліток. Пов’язували це якось із зникненням його партквитка. Та я не хотіла і не хочу копирсатися в чужому болоті. Він женився – і це його справа. Чекав сина, та народилася донька – прегарна дівчинка Ліда, на честь бабусі. Я привітала його. Сміючись, побажала і внучок, і правнучок. Він сердився, бо все життя мріяв про хлопців: синів та онуків…

Росте його донька Ліда. Ще залишилася молода вдова-дружина. А його нема… Пішов з життя рано. Було йому трохи більше п’ятдесяти. Не хочу і не буду писати, як воно було. Нехай це буде на совісті тих, хто мав до того відношення. Спершу Льоню затравили, змусили чи попросили перейти на іншу роботу. А на тій іншій роботі його не затвердили. Отже, спершу затравили, а потім вдарили по самолюбству, якого у Льоні було аж забагато. Він опинився за бортом, принижений, обпльований, без роботи, практично без друзів. Боляче мені, але і я у найважчу хвилину не підтримала його.

А що я могла? У нього була жінка. Тепер я й дзвонити зайвий раз не хотіла: ще не так зрозуміє… Почалися хвороби. І от Льоні нестало. Аж страшно було собі уявити. Тоді Сашко був уже школяр, десь, здається, у третьому класі. На похорон я не пішла, пішов Сашко із своєю хресною. Не хотіла, щоб нас, жінок і коханок, на пальцях лічили. Думаю, Льоня мені простить. Ще коли лежав, приснився мені. Зринають його слова, сказані чомусь російською мовою:

– Ты там скажы Сашке, что я боролся с этими…

Хто такі «эти», я знала: шахраї, жуліки, злодії. Боровся, Льоня, але як же я була права, що ти один не зможеш змінити світ, повернути землю. Та що тепер?.. Хіба що вірш, котрий написався значно пізніше. Тоді я писати не могла нічого. Пам’ятаєте, всі ті, хто знав його? Він співав «Місячну дорогу», гарно співав… А ми з ним так ніколи в дуеті і не заспівали. Він завжди казав:

– Наш найкращий дует – то Сашко…

Місячна дорога… Отже, вірш…

 

ВЕСНА БЕЗ ТЕБЕ

(З сумних мелодій)

Весна підвісила до місяця колиску

І виколисувала клекіт журавлиний.

А хтось злякався зоряного блиску

І заховавсь у нетрі в самотині.

Дзвонили зорі в місячні літаври –

І линув, линув срібний передзвін.

Вже снились геніям майбутні пишні лаври.

Мені ж вбачався у безсонні він…

Стояв він мовчки край мого порога –

І в мене з вій скотилася сльоза.

За ним стелилась місячна дорога,

І він пішов по ній у небеса.

Лежала я, заплющуючи очі,

Сповита жахом, як мале дитя.

І я благала небо опівночі,

Щоб Бог в ту мить забрав моє життя.

Цвіла весна – єдина у столітті,

І струмувало від землі тепло.

І духм’яніли, і п’янили квіти.

Була весна. Тебе ж в ній не було…

 

ЧАС РІКОЮ ПЛИВЕ

Життя тривало, і я продовжувала жити. Приходила тьотя Міла, іноді забігала Клавдія Іванівна. У всіх були проблеми, а я їм докидала ще й своїх. Росли діти, і в них також були свої проблеми, слава Богу, ще дитячі.

Зітхала ночами. Бо була ще молода і вже така самотня. Вже ніким серйозно не захоплювалась, хоч і не була безгрішною. А таки не була. Чоловіки все ще намагалися шукати моєї прихильності. Мене це здебільшого сердило, а іноді смішило, бо когось такого, щоб мені подобався хоча б для тимчасових зустрічей, між ними не було, а просто так, лиш би – я не могла. Іноді сама себе картала: чи це я стала вже така перебірлива, чи так постаріла, чи ще що. А іноді і йшла на якісь дурні стосунки і потім знову себе картала, бо залишався неприємний присмак в душі, ніби в неї плюнули. І вже потім ніяка сила не заставила б мене подумати про щось грішне. Всяко було. А назагал – порожнеча в душі, божевільне бажання когось мати поруч – і знову порожнеча. Чимось постійним були лише діти – моя найбільша втіха і найщиріші сльози.

Іноді приїжджав Фелікс. Поводив себе спокійно, як давній знайомий. Ми пригощали його, коли було чим, розповідали про своє життя-буття. Спершу Фелікс хвалився, як йому добре живеться у Києві, як добре працюється на новій роботі (працював тепер у Київському медичному інституті). Спершу в його оповідях фігурувала його теперішня дружина Алла, тобто «кроха». А потім чомусь про неї він згадувати перестав. А ще пізніше виявилось, що в них не зладилося, і Фелікс пішов від неї на квартиру.

А в чому причина їхнього розладу, я не питала, а сам Фелікс не розказував. Ні, я не раділа з такого повороту в його житті. Я навіть співчувала йому, як доброму товаришеві, в котрого щось не так. Знайомі продовжували плекати надію, що ми ще помиримося – мовляв, у житті всяко буває. Та я знала, що того ніколи не буде. Сама собі дивувалася, як спокійно я сприймала його відвідини: ніщо в мені навіть не здригнулось. Ніби й не прожила я з ним десять років, ніби й не прижили ми з ним двох синів. Іноді ставало якось моторошно від тієї байдужості. Як же воно так? Я ж його таки любила… Мабуть, виболіло все, випалила всі мої почуття зрада, подвійна зрада. А головне – і злості не було, ні жалю за втраченим минулим – сама тільки байдужість. Не бажала йому зла ніколи, навіть у найважчі хвилини, а радше співчувала, коли в нього щось не ладилося.

Розповідав, як його «кроха» накатала на партком заяву на Фелікса обсягом на чотири сторінки (кому ж, як не їй, було знати, чого Фелікс найдужче боявся). В тій заяві, між іншим, згадувалась і я, що лишив мене Фелікс з двома дітьми. А про те, що із-за неї лишив, в заяві, звичайно, не згадувалося. Умора і тільки. Я щиро сміялася, слухаючи Феліксову розповідь.

– Ти смієшся, а мені не до сміху було, – казав Фелікс.

– Це добре, що вона тебе трохи провчила. Щоб не думав, що все тобі безкарно має сходити.

– Та  вже не думаю, – зітхнув.

А я продовжувала сміятися:

– Давай проведемо в Києві зустріч Фролових за круглим столом. Уявляєш, як тобі буде весело, коли ми втрьох зберемося?

– Ні, краще не треба. Або принаймні без третьої Фролової.

І тут я також не позлословила. Я просто гірко так собі подумала: кому в жертву було принесено нашу сім’ю, наших дітей та й, зрештою, нас самих?

Привозив дітям якісь дрібнички: платівки, футболки, а Гені постійно привозив солдатиків: то таких, то інакших… То розбірних…

Пригадую, якось Гена мене спитав:

– Мамо, а що таке «символічно»?

Я довго йому пояснювала значення того слова, аж нарешті мій син сказав:

– Ага, зрозумів. Це – як мій тато: символічно – він в мене є: приїде, привезе мені солдатика… А насправді – нема…

Боже мій, як же мені стало нестерпно кепсько від тих дитячих слів.

Аж нарешті я Феліксу сказала:

– Послухай, Фелікс, перестань вже привозити Гені солдатиків – твій син вже виріс.

– Хіба? – наївно запитав Фелікс. – А я думав…

І не доказав. Але солдатиків привозити перестав.

Я ніколи перед дітьми не обливала батька брудом. Я залишала все на їхній розсуд. Коли виростуть, звичайно. Іноді дехто казав:

– А виростуть – то й тебе судити почнуть.

– То й нехай судять… Якщо вважатимуть, що є за що…

Гена був непідкупний. Його не можна було задобрити якоюсь іграшкою. Ще малим, коли приходив батько і брав його на коліна, Гена сидів, прямий і серйозний. Фелікс пестив його, щось йому казав, та Гена не пригорнувся, не посміхнувся. І я пригадувала собі часи, коли ми жили всі разом, і те, як бешкетували вони обидва з Феліксом.

– Чому він такий? – питав у мене Фелікс.

– Не знаю, – зітхала я. – Мабуть, не може простити тобі…

– Ти так думаєш?

– Так думаю. І так, мабуть, і є…

О, психологія дитини – то річ тонка і складна. Думаю, що й зараз сучасні психологи до кінця її не розгадали і не вивчили. А такого, як мій Гена… Ого! Другого такого не знайти. Пам’ятаю, коли Гена не слухався, я завжди лякала його інтернатом.

– От віддам я тебе в інтернат. Якщо тобі вдома зле, то, може, там буде краще.

Гена трохи затихав, та якоїсь особливої реакції на мої слова я не помічала. Але якось, коли я особливо настирливо наголосила, що вже завтра я таки Гену віддам в інтернат, відбулося щось незвичайне.

– Я вже домовилась, – сказала я, щоб хоч чимось вплинути на свого неслуха.

Коли я повернулася з роботи, Льоня сказав:

– Мамо, не лякай вже Гену тим інтернатом. Ти знаєш, що він сьогодні мені сказав? «Льоня, краще ти мене вбий, ніж я маю йти в той інтернат».

Мій вразливий хлопчик, мій такий скритний син… Я ж тебе тільки лякала. Звідки ж я знала, що мої слова так глибоко ранять його дитячу душу? Звідки ж я знала! Більше я ніколи не заводила мови про інтернат.

 

Час минав. Росли мої діти. Вони не тільки смутили, але й тішили. У Льоні в школі все було гаразд. Був міцним ударником. Продовжував ходити на фехтування. Став ходити у нашу художню самодіяльність на 17-го вересня. І це мене особливо тішило. Грав у нашому естрадному оркестрі на гітарі. І якось на святі – про таке я і мріяти не могла – я співала в супроводі того оркестру, в котрому грав мій син! А в залі сиділи Гена і Сашко, і навіть моя свекруха прийшла нас послухати. І подругу свою Любов Орестівну з собою привела. Я була дуже горда з того. Почувала себе молодою і гарною жінкою, у котрої в житті було все гаразд. А хіба ж ні? Мені щойно тільки після сорока. І чого мені бракує? Грошей? Так їх, по-моєму, ніколи не буває вдосталь. Головне – це діти. От якби мені вдалося виростити їх нормальними людьми. І це вже не було так важливо, яка у них буде професія. Господи, допоможи їм і мені.

Після концерту моя свекруха запросила нас на обід. В тому відчувалася рука Любові Орестівни. І ми пішли. Сашка Зоя Василівна також приймала за свого онука. А що до мене, то я була у неї, здається, єдиною і найкращою невісткою. І я собі подумала:

– А свекруха у мене все-таки дуже нормальна.

Щоб прийти до такого висновку, треба було розлучитися з чоловіком і розміняти квартиру. Парадокс. А скільки тих парадоксів у нашому житті.