Поклонюся землі. Кожній стежці і кожній дорозі, кожній травині і деревині. Бо від них я народилася, з ними я росла, вони додавали мені сил, коли я знемагала, навіювали мені поетичне сприймання краси. Поклонюся тому широкому світові, що прийняв мене в свої обійми, посилав мені добру долю, а коли доброї поблизу не було, тоді відводив від мене лиху.

Поклонюся всім добрим людям, котрі живуть у тому широкому світі, і світлій пам’яті тих, котрих вже з нами нема… Вони не дали мені впасти у зневіру, їх добре слово і дужі руки підтримували мене у скрутну годину, а в моєму житті таких скрутних годин було немало.

 

Перед вами посивіла жінка – і це не так вже й важливо, письменниця вона чи поетеса – жінка, що на схилі своїх літ повертається в своє минуле. Це я, Тетяна Кноль, Фролова, Молнар, – он скільки прізвищ назбирала. А серце одне. І душа також одна.

Ця книжка – сповідь без каяття. А в чому каятися? А якщо без каяття, тоді це і не сповідь зовсім. Ну, як хочете. Тоді нехай це буде  просто розповідь, без скарг, без нарікань. А молитви свої я зверну до Бога. Вірую, що без Твоєї, Боже, сили я б не здолала своїх злигоднів і не мала б своїх здобутків. Ні, не звеличуюсь над світом, але щаслива, що маю свої книжки, своїх синів та внуків, що не втратила на схилі своїх літ здатність розмовляти з сонцем, дощем і вітром, з квітами, деревами і птахами. Ні, я не язичниця, не божевільна. Я – поетеса, письменниця і казкарка. Дякую, Боже, Тобі, що наділив мене всіма тими скарбами, і не віднімай їх у мене до кінця моїх днів.

 

 

 

 

 

 

 

 

ЗАМІСТЬ  ПЕРЕДМОВИ

Я давно мріяла написати книжку про себе – про життя незрячої людини, та, чесно кажучи, не відважувалась братися за прозу, бо до сих пір писала поезію. Спонукав мене взятися за прозу академік Микола Мушинка. Він переконав мене, що мені це вдасться – і я повірила йому і засіла за книжку.

Назва цієї книжки – «Поклонюся землі». Частина перша – «Стежка від воріт», частина друга – «Під каштанами», частина третя – «В той широкий світ». Дві перших частини вже написані і пішли в світ. Читачі їх прийняли, я одержала безліч добрих відгуків. А що для автора може бути кращим?

Про вигаданих героїв писати легше: пиши собі, що на душу ляже. Писати ж про живих людей, тих, що є, що живуть, що читатимуть про себе у твоїй книжці, – справа серйозна і відповідальна. Мусиш добре зважувати, чи хоче людина, щоб про неї написали, маєш продумати, як написати так, щоб не вразити когось, – адже багато з тих, про кого йдеться у моїй книжці, і досі живуть і чекають, коли ця книжка нарешті вийде у світ. Намагаюся писати все так, як насправді було. Якщо про когось написала щось негативне, то ніхто не зможе мені дорікнути, бо так було, і нічого тут не поробиш. Але більше намагаюся писати про людей добрих, бо їх на світі таки більше.

Не люблю довгих і нудних передмов. А для чого вони? Книжка сама скаже про себе і про автора. Нарешті прийшла пора написати третю частину моєї книжки. Якщо когось з читачів зацікавили перші дві частини, то вони прочитають і третю, а якщо ні… То нехай книжка сама собі шукає читачів. Для тих, хто зустрінеться зі мною вперше, скажу, що я – цілком незряча жінка. Я скорше поетеса, аніж письменниця, а втім… Може й не поетеса зовсім. Я – жінка, що пише вірші, а тепер от взялася за прозу. Хочу почати свою розповідь з того часу, коли я закінчила Львівську школу для сліпих дітей і пішла в життя, самостійне і нелегке, в той широкий світ, шукаючи в ньому собі місця, долаючи труднощі, що випали на мою долю. Нічого особливого ніби й не було в моєму житті. А може й було? А певно, що було, як і в кожної людини. Бо кожна людина – це диво. А я? Певно, і я також. І ви, дорогий читачу, ви також диво. Я б і про вас написала, якби знала ваше життя. А може й не написала б… Бо я пишу тільки тоді, коли слово не може всидіти в мені і проситься на папір. Журюся лишень, щоб хтось не дорікнув мені, щоб не сказав:

– А що ж в твоєму житті було особливого? Що все-таки було таке, що змусило тебе писати книжку? Працювала? То й що? Тоді всі або майже всі незрячі працювали на своїх підприємствах в системі УТОС. Тисячі незрячих!.. Вчилася? Це теж не дивина…

Правда ваша. І все-таки такі книжки писати треба, щоб зрячі люди, що живуть у тому широкому світі, знали про нас. Щоб знали, що ми не десь там, а тут, поряд, що нам так часто потрібна допомога. Ми – частина суспільства. Не відвертайтеся від нас, не робіть вигляд, що нас нема. Переведіть сліпого через дорогу. І дітей ваших тому навчіть – тоді і до вас вони будуть добріші. А ще ця книжка пишеться для тих, хто хоче знати психологію незрячої людини, те, як виживає вона у тому широкому світі, – можливо, з цікавості, а може, щоб допомагати таким людям. А ще для тих, хто працює з інвалідами, можливо навіть займається їх реабілітацією, спілкується з інвалідами і хотів би збагнути їх душу і полегшити своє спілкування з ними. А ще… А ще для тих, надіюсь, небагатьох, хто потрапив з вини своєї долі у скрутне становище і сам став інвалідом. Хочеться сказати:

– Це важко. Це дуже важко. Але не опускайте крила: не все втрачається із втратою зору, не все.

А ще ця книжка написана просто для людей, написана про життя звичайної пересічної людини, тобто про мене, про людину, котрій все дається трошки важче, ніж іншим, бо вона сліпа. Можливо хтось із вас читав мої поетичні збірки: «Виклик долі», «Повінь», «Солоспів», «Зачерпніть води в долоні», «У вітру на крилі», «Любові не зречусь», «Зачароване коло» та «Щоб не згасла свічка». А може хтось читав або просто гортав сторінки моїх казок. Це мій особливий потаємний світ. До нього увійшли книжки: «Казка за казкою», «Зимова казка», «Ходімо зі мною у казку», «Казки з моря», «По землі ходила казка» і «Бабусина скриня».

З моєї прози можна було б згадати упорядковані мною спогади про Юрія Даниліва – засновника капели бандуристів «Карпати» – «Слід Сінгалевича». А ще збірочку новел «Тернова доля», книжечку дитячих оповідань «Коли ти навчився читати». І, здається мені, не можна обминути «Думу про час» – книжку про нашого львівського бандуриста Михайла Барана.

Тільки підтримка знаного академіка Миколи Мушинки окрилила мене, змусила повірити в себе і взятися за прозу. Так виник задум написати трилогію «Поклонюся землі». Може хтось перегортав сторінки книжки про моє дитинство «Стежка від воріт», яку безкорисливо видав академік Микола Мушинка, залучивши до того свою родину і цілий ряд спонсорів. А можливо, хтось натрапить на книжку про шкільні мої роки «Під каштанами»… Це і є дві перші частини моєї трилогії. А третя частина – «В той широкий світ», запропонована читачам. Довго лежала вже написана книжка, чекаючи коштів. Банально, але такі реалії.

Всіх, хто хоч що-небудь з тих книжок читав, і тих, хто візьме до рук запропоновану вам книжку «В той широкий світ», прошу звернути увагу на спонсорів. Це люди, без участі котрих жодна моя книжка не вийшла б у світ. Про це пам’ятаю я і хочу, щоб пам’ятали мої читачі. А ще треба вам знати, що до кожної моєї книжки причетний мій чоловік Лайош Молнар. Кожний рядочок дбайливо переписаний його руками, майже кожен спонсор знає його особисто. А скільки переживань і хвилювань його і моїх вкладено в кожну книжку.

А тепер – з Богом! І хай моїй книжці поталанить знайти свого читача.

 

ПЕРШІ КРОКИ В ТОМУ ШИРОКОМУ СВІТІ

Пишу про своє життя. Пишу і думаю: невже його можна вмістити на сторінках книжки? Звичайно ж, ні. І не лише моє життя. Кожна людина має щось таке, про що можна було б писати. Просто не кожен це може і не кожен хоче. А я спробую. А що з того вийде – побачимо. Читачі – це найоб’єктивніші судді, їх не підкупиш, не одуриш.