В той широкий світ

За короткий час у нас тут утворився свій мікросвіт, цікавий і різноманітний. Встаємо о 4-ій. Будить нас своїм хрипким голосом Мартинович:

– Дівчата, на море.

Ніхто не знає до ладу, скільки йому років. Він астматик, йому важко дихати, тому і ходить на море зранку. Ми набилися до нього у спільники. Збирається нас добрий десяток. Виходимо тихенько, як змовники, бо санаторій ще спить, і – на море. А там, недивлячись на ранній час, вже багато людей. Виявляється, є любителі вранішнього моря. Вода тепла, а коли з води вилізеш, прохолодно. Одні купаються, другі обтираються мокрим рушником, інші просто роблять зарядку. Я сиджу на лавочці біля самої води – і мені так добре, ніби на світі не існує ніяких проблем, окрім одної: щоб цю нашу улюблену лавочку ніхто не зайняв. Але у нас є тьотя Шура, котру ми прозвали сторожем. Як би рано ми не прийшли, вона вже тут, пильнує нашу лавочку.

– Тьотю Шуро, чи ви тут ночуєте?

Сміється:

– Мушу ж я лавочку стерегти, а то ще хтось займе.

Починаю сумувати за Льоньчиком: як він там без мене? Чи не плаче? Фелікс його догляне, а у випадку чого, то й мати допоможе. Та все-таки… От, якби можна, щоб і вони з Феліксом були тут. Та не можна. В санаторій з дітьми не пускають. Навіть просто так не пускають. І з пляжу женуть. І хто такі порядки придумав? Дехто має з собою дітей. Вони живуть тут поблизу на квартирах. Та це вже більші діти. Мій Льоня ще замалий…

До сніданку повертаємося в санаторій. Сонце таки вже добряче припікає в спину – от що значить Крим… Поснідаємо – і на процедури: набрала їх, як дурень у торбу. Ванни, електрофорез, інгаляції, якісь уколи – тьху! Марія каже, що все – дурниці, що найкращий лік – то море. Йде на пляж, там шквариться цілий день на сонці. Ні, я так не можу. Хоча тут я почуваю себе досить добре, і голова майже не болить.

Після вечері сидимо біля телефону. Чекаємо довго і нудно. Це можуть тільки найвитриваліші. Тут сидять ті, що замовили телефонні розмови. Тоді з автомата не скрізь можна було додзвонитись. Марія сердиться:

– Ходімо вже співати. Ти ж вчора дзвонила.

– Чекай. Може ж таки дадуть.

Хтось свариться з телефоністкою:

– Та ви що там, поснули? Скільки ж можна чекати!

Комусь таланить – з’єднують. Нарешті щастить і мені – і я чую рідні голоси, чую свого Льоню. І всі принади Криму раптом блякнуть. Я хочу додому, шалено, нестримно, вже, зараз же, сьогодні.

У Сімферополь нас відвозять на машині головного лікаря. Йому дуже сподобалося, як ми співаємо. Додому ми полетимо літаком. Я везу Льоні цікавого коня на колесах. Льоня зможе на нього сісти. А ще той кінь ірже. Він досить громіздкий і його незручно нести. Та я уявляю собі, як буде тішитися мій Льоня.

Зустрічає мене Фелікс. Він з машиною – замовив таксі. Розвозимо всіх і їдемо додому. Я страшенно голодна. В Євпаторії в мене зовсім не було апетиту, ні море на мене не впливало, ні ліки. Мені ще можна було трохи поправитися, не те, що зараз… Тільки літак приземлився, я шалено захотіла їсти: от що значить рідний клімат. А ще нестерпно захотілося взяти на руки Льоню. Фелікс ніжний і уважний – теж, певно, скучив. Ні, не хочу нікуди – тільки додому. Ніякого моря, ніяких курортів. Додому…

 

ТЕ, ЧОГО МИ НЕ МОЖЕМО ЗБАГНУТИ

Сергія Івановича в моїй сільській родині поважали, не дивлячись на його суворий характер. Він мав підхід до людей і вмів з ними контактувати. Не раз їздив у моє село за картоплею на зиму. Іноді хто-небудь з моєї рідні приїжджав до нас. Бувало й так, що декотрі дівчата з Білозірки з нашої далекої родини, поступивши у Львів на навчання, жили у нас довший час, бо тоді у львівських технікумах і професійно-технічних училищах було дуже сутужно з місцями в гуртожитку. Треба визнати, що ні свекор, ні свекруха не мали нічого проти моїх квартирантів. Так що не можу я вже дуже на них нарікати. Отак би й жили… Та підкралося лихо: захворів свекор. Почалося з того, що на оці у нього стали лопатися судини, потім утворився тромб, і свекор на це око перестав бачити. Це було страшно і незвично. Сергій Іванович продовжував працювати: йому залишалося ще два роки до пенсії. А тепер-от, взимку, був отой надривний кашель… Спершу ми не дуже й тривожилися: ну, простудився чоловік – пішов на лікарняний. Буває. Та лікарняні почастішали – і це вже було зле. Обстеження нічого не давало: лікарі нічого не знаходили – і це вже було зовсім кепсько. Коли лікарі нічого не знаходять – чекай біди. І біда не забарилася. Коли Сергій Іванович вже зовсім розхворівся, йому таки поставили діагноз: рак легенів. І пізно щось робити. Хіба що опромінювання. А що воно дає? Не знаю, як кому, а Сергія Івановича те опромінювання доконало дорешти. Починав процедури – то ще сам здому їздив на них, а закінчував їх уже в лікарні, бо не мав сил ходити. Таки до кінця й не прийняв – відмовився. Потім лікарі зсилалися на те, що в лікарнях бракує відповідних спеціалістів та й технологія не та. Словом, і лікарі того не заперечували, все це прискорило сумну розв’язку.

 

Сергій Іванович бадьорився. Чи і справді не знав, що в нього, чи робив вигляд, що нічого не знає. Хотів було кинути палити, але почав кашляти ще дужче. І лікар сказав, що тепер вже нехай палить: організм, мовляв, вже звик, і кидати не можна. Тепер Сергій Іванович все більше був вдома. Ми з ним багато розмовляли. Потеплішало його ставлення до Льоні. Хоча він Льоньчика і так дуже любив. Одна фотографія, де він був з Льонею, так і знайшлася потім в нього на роботі серед його паперів та документів. Тепер, коли Льоня вже підріс і порозумнішав, дід Сергій, поки ще міг, ходив з ним в парк покатати внука на машинках, щось йому купував і якось дивно розпогоджувався, умиротворено посміхався і казав:

– Вот посмотрите, он не буде гражданским, он будет военным. Сапог!

Та тепер Сергій Іванович зовсім розхворівся. Дитина того не розуміла. Льоня кликав його бавитись.

– Эх, Лёня, рассыпался твой дед, совсем рассыпался… Иди лучше вон там  бабе порядки наведи.

І дозволяв Льоні приставити стілець і залізти на бабин комод. А там у неї стояло багато чого: всякі фігурки, шкатулки з усякими дрібничками, листівки – словом, все те, що Льоні зачіпати не дозволялося. Льоня тішився з такого дідового дозволу. Зате потім сердилася баба Зоя. Сергію Івановичу то нічого, а нам з Льоньчиком діставалося. Іноді я пробувала рятувати бабині скарби, просила Сергія Івановича:

– Не треба, а то мама буде сердитися.

– Ничего. Пускай. Всьо это давно пора повыбрасывать. Всякий хлам  собирает… Играй, играй, Лёня.

А ще казав, та з таким смутком і болем:

– Меня сгубила цивилизация. Мне бы в тайгу – там бы я не заболел. Человечество изнежило себя цивилизацией. От этого и все болезни.

Іноді раптом випивав. П’янів швидко. Тоді жвавішав, починав навіть будувати якісь плани. Одного разу під такий настрій спитав:

– Послушай, Таня, у тебя нет бутылки?

– Нема… А що?

– Да ничего. Просто выпить охота. Тут у старой есть бутылка. Я, наверное, возьму, а в бутылку налью воды. Выпьешь со мной?

Я почувала себе геть кепсько. Ще пробувала його якось зупинити. Та де там! Не випити з ним? Залишити його пити на самоті? В таких випадках він робився замкнутий і думав, думав… Ні, краще я вже буду змовницею. І ми удвох сіли за стіл. Я б розповіла свекрусі, та знала, що вона не втримається і почне сваритися. То я вирішила за краще не розповідати. Феліксу розповіла, а їй – ні.

Минуло скількись часу – і до нас прийшли несподівані гості. Зібрали на стіл. Свекруха принесла пляшку. У мене перехопило подих. Що ж буде? Там же вода! Ось зараз… Наповнили чарки, проголосили тост. Я, мабуть, зблідла. Пробую – горілка. Відлягло. Потім, коли всі розійшлися, запитала у Сергія Івановича:

– Це та сама пляшка?

– Конечно.

– А я думала, що там вода.

– Да ты что! Что я дурак, что ли? Я купил и положил на место.

Та це ще було, коли він був здоровіший. А тепер він вже зовсім підупав. Схуд, їв вкрай мало і кашляв, кашляв…

Настало літо. Ми збиралися з Льоньчиком в Білозірку. Свекруха бідкалася, що їй буде важко з хворим самій. Правда, зараз його клали в лікарню. А потім…

– Потім ти подзвониш у село на пошту – і я приїду, – заспокоював матір Фелікс.

Перед від’їздом ми пішли в лікарню провідати хворого. Сергій Іванович лежав, розгублений і пригнічений.

– Не опускайте крила, – сказала я його улюблену фразу. Та він на те якось не зреагував. Я сиділа поруч з хворим і тримала його за руку. Було сумно і гнітюче, просто-таки нестерпно. Поряд – свекруха, що ладна була ось-ось розплакатися, і Фелікс, неговіркий і понурий.

– Я чувствую твое тепло, – сказав тихо Сергій Іванович. І я не знала, чи мала розуміти це буквально, чи…

Лікарі пророкували йому ще кілька місяців нестерпних мук. Це ще була, по-їхньому, не та остання стадія.

 

І ми поїхали. Треба було, щоб дитина трохи відпочила на селі.

– Ти подзвони, коли його випишуть, – просив Фелікс матір.

Був у зеніті липень, сухий і палючий. Ми відпочивали. Приїхав Сашко з Теофіполя, і ми з Феліксом поїхали в гості скуштувати смачнющого коропа, якого Сашко зловив в колгоспному ставу, що був поблизу його хати. На цей раз це був короп, що тягнув на два з половиною кілограми, а бувало, що й до шести кілограм ловилося. І це не з рибальських побрехеньок. Сашко нам влаштував чудовий відпочинок. Ми раненько вставали і йшли до ставу на рибу. Сиділи у прохолоді і набиралися рибальського терпіння. І це пусте, що ми так нічого і не зловили, хоча у мене щось там навіть клювало. Потім каталися на човні. Я страшенно боялася, а Фелікс стрибав з човна у воду і плавав. Після обіду ми човном таки попливли у село Михнівку, де ще жила родина моєї мами, з котрою ми чомусь майже не спілкувалися. Жаль тільки, що наш відпочинок не міг довго тривати, бо Льоню ми залишили з моєю мамою, а вона була не дуже здорова, тому через кілька днів Сашко на возі привіз нас у Білозірку, купивши по дорозі у сторожа колгоспного ставу відро карасів і окунів.

 

Якось ми прокинулися вранці, і Фелікс розповів мені сон.

– Мені батько снився. Лежав на ліжку, тільки не знаю, чи вдома, чи в лікарні, і все мене приспішував.

– Ты знаешь, что мне часов пять-шесть жить осталось? Сейчас приедет врач, зделает мне укол…

Отаке наснилося. Я заспокоювала розхвильованого Фелікса:

– Думаєш – то й сниться.

Та найдивніше те, що так воно і було. Свекруха забрала його з лікарні. А наступного дня йому стало зовсім зле. Приїхала «швидка», зробили йому укол, і десь об 11-ій дня Сергій Іванович помер. Як і снилося…

Ми з Феліксом їхали додому. Їхали на похорон. Льоню залишили у моєї мами. Льоні щойно виповнилося три роки. Як йому пояснити? Вирішили його не брати. Нехай діда живим пам’ятає, якщо пам’ятатиме… Ще малий.

 

Поховали Сергія Івановича на Личаківському кладовищі. Людей і вінків було багато. Та що йому вже з того? На поминках було 140 чоловік. Отут вперше я подумала, що поминки – це щось дике і варварське. Дорога людина померла, а рідні мають журитися, скільки чого купити треба до столу. Але що поробиш, такий звичай.

Ми мали повертатися на село. Там був Льоня. А що робити  матері? Вона ж тут збожеволіє у порожній трикімнатній квартирі. Та ще зі своїм тиском… На родинній нараді вирішили, що мати поїде до старшого сина Володі. І тут зовсім несподівано виникла суперечка. Родина Сергія Івановича, що жила тут-таки у Львові, вкрай обурилася. Особливо Віра Олександрівна – його племінниця.

– Зоя нікуди не може їхати. Помер її чоловік, і вона має бути тут, принаймні до сорока днів.

– Але ж, Віро Олександрівно, – вступилася я за свекруху, – не можемо ми матір одну тут лишити. Вона ж до сина їде, а не на гульки.

– Вона мусить бути тут, зі своїм чоловіком. Ходити на могилу, носити жалобу.

– А її гіпертонія?

Мене брала злість.

– Трапилося лихо, ми всі це тяжко пережили. Але ж не можемо ми і матір заодно поховати. Ми мусимо її якось оберегти від самоти і переживань. По можливості.

– Вона належить йому, і вона мусить бути з ним.

– І навіть ціною здоров’я?

– Так. Навіть, якщо вона також помре.

Ми серйозно посварилися, і Зоя Василівна таки поїхала до Володі. А ми з Феліксом поїхали в село до свого Льоні. Вирішили, що йому поки що говорити нічого не будемо, доки хлопчик наш ще трохи підросте і порозумнішає. Він знає, що дід Сергій лежить в лікарні – то й нехай так і залишається. Поки що…

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

7 + one =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.