Я з жахом думала, що ми будемо робити, якщо Сальда приведе кошенят. Сашко, виявляється, теж придивлявся до кицьки. По якімсь часі він сказав:
– Мамо, а наша Сальда, здається, трошки вагітна.
– Так не буває, щоб трошки. Або вагітна, або ні. Але про кицьок не кажуть вагітна, а кітна.
– А вона може бути кітна?
– Ой, Сашко, не знаю. Це було б жахливо.
– А чому жахливо?
– А ти собі уявляєш, що ми будемо робити з кошенятами? Я їх топити не буду. І ти не будеш.
– Ні, мамо, не будемо топити. Це ж так страшно і жорстоко.
– Тоді котячу ферму заведем. Ти просто собі того не уявляєш.
Але, виявляється, мій Сашко вже про все подумав. Він вже мав цілий список бажаючих придбати Сальдиних дітей. Та кошенят у Сальди не було. Видно, добряче-таки з неї познущалися ті песиголовці, і це далося взнаки. Отже, проблема з кошенятами відпала сама собою. Нехай вже живе так наша Сальда.
Про мою кицьку можна писати до безконечності. Мене може зрозуміти лише той, хто сам має або просто любить котів. Найулюбленішою розвагою Сальди було ходіння по балконному оперенчу та по дерев’яних патиках, до яких кріпилися мотузки для розвішування білизни. Це було щось жахливе! На неї було страшно дивитися. Сяде, на самісінькому крайчику, вся тремтить, теж, мабуть, боїться, а не йде звідти.
– Мурсальда, Мурсальда, – кликав її Гена. Лячно було її ловити, аби вона інстинктивно вниз не шурнула. Коли Сальда нарешті поверталася до хати, Гена спересердя зачиняв балкон. Я сварила її, та це не допомагало. Іноді Сальда дозволяла собі з того ж таки балконного оперенча заскочити у відчинене кухняне вікно, особливо, коли я на кухні робила щось з м’ясом. Знаючи її слабкі ніжки, я дуже боялася таких її трюків.
Іноді я називала свою кицьку Мурсальда Олександрівна, натякаючи на те, що її приніс Сашко. Тоді кицька ставала дуже поважна і манірно ходила по кімнаті туди-сюди. Часом Сальда ставала зовсім нахабною. Коли я їла канапку, особливо з рибою, Сальда намагалася куснути її з другого боку. Я соромила Сальду, але їй, здається, соромно не було. Мовляв, а що ж тут такого?
Це був мій вірний сторож. Спробував би хтось, окрім моїх дітей, мене обняти чи поцілувати. Кицька наїжачувалася, видавала звуки джунглів, застерігаючи, що вона готова до нападу. Тоді навіть я не могла її заспокоїти.
Купатися для Сальди – це була справжня трагедія. Але часом я таки мусила її купати, бо блохи заїдали. Це вже тепер маємо всякі засоби, а тоді, окрім дустового мила, нічого такого не було. Принаймні, я не знала чогось суттєвого. Заварювала полин і таки купала свою Сальду, хоча вона ніяк не хотіла терпіти над собою жодного насилля.
Маленьке віддане створіння. Воно знало, що його всі тут люблять, і платило вдячністю і відданістю. Жила собі Сальда у нас і пустувала, доводячи нас до відчаю і до сміху. Та ми любили її і багато чого їй вибачали. Я навіть вибачила Сальді свою улюблену вазу, котру вона розбила, бо у вазі стояв сухий букет з колосків і вівса. А Сальді захотілося того вівса поїсти і… Пам’ятаю, тоді кицька сховалася і довго не виходила зі своєї схованки: боялася, бідолашна, щоб не сварили, бо бити її ніхто б не зважився. Та й сварити… А чого сварити? Ах, ваза! А що робити, коли киці так захотілося поїсти вівса?
Або взяти хоча б той глобус. Ну, той, що тьотя Марина подарувала Сашкові. Хіба ж винна Сальда, що він тоді впав зі столика? Вона й не дуже сильно штовхнула його, а він впав та й розбився. Ну, не зовсім розбився, а розколовся. Тоді Сальда із-за того глобуса теж довго у схованці сиділа. Сашко, правда, нічого їй не казав. Він на неї і не розсердився, бо розумів, що Сальда зробила це ненароком. Він хотів було трохи її насварити, та очі у Сальди були такі невинні, що нібито зовсім не вона, а хтось інший зробив таку шкоду. Ні, Сальда собі таки забагато дозволяла. Пора було за неї взятися. Та ми чомусь все відкладали ту невдячну справу на потім. Отак і жили.
Коли свистів Гена чи Сашко до своїх хлопців, йдучи додому, Сальда безпомилково впізнавала їхній свист і вже сиділа на вікні, чекаючи, а потім притьмом кидалася до дверей. Жаль, що відчинити не могла. Коли мій Гена пішов до армії, у нас з Сашком виникла проблема: що робити з Сальдою, коли нам доводилося куди-небудь їхати? Ненадовго, звичайно. Надовго ми тепер нікуди не їздили. Мали путівку в Брюховичі, то через день ночували вдома, щоб Сальда не здичіла, бо її треба було не тільки погодувати, а й порозмовляти з нею.
Іноді я залишала ключ сусідці Марині. Тоді я за Сальду могла бути спокійна. Марина її і до себе в гості могла взяти, щоб киця трохи розважилася. Та іноді бувало й так, що нам таки доводилося залишати Сальду зовсім саму. Бувало, що й на цілих три дні. Це вже була трагедія не тільки для Сальди, а й для нас з Сашком. Та це були найкрайніші випадки, коли не було ніякого виходу. Пісок у кицьки був, я включала радіо, щоб чутно було людські голоси, ставила їй каструльку з водою і тарілку з котлетами. Коли ми поверталися, тарілка була порожня.
– А може вона всі котлети відразу з’їла? – сміялися наші знайомі.
– Не може такого бути, – сердилася я, – котлет багато.
Добре їм сміятися. Нам з Сашком та Сальдою зовсім не до сміху було.
Сальда страшенно не любила, коли ми кудись їхали. Вона знала, вона відчувала, коли ми збиралися в дорогу. А надто та валіза… О, Сальда її добре знала. Коли я діставала ту валізу з комірчини і починала складати наші речі, Сальда накидалася на неї, як на свого найлютішого ворога, і починала її немилосердно дряпати. І ніякі погрози чи моє заспокійливе слово не могло зупинити мою бідну кицю. Просто вона була у відчаї.
Зате, коли ми поверталися додому, радості її не було меж. Вона ганяла по хаті, як навіжена, з розбігу вистрибуючи на Сашка чи на мене, залишаючи часом сліди від своїх гострих пазурчиків. Та ми вже не мали сили її сварити. Іноді ми заставали в хаті гармидер. Це Сальда, розважаючись чи пустуючи без нас, що-небудь перекинула чи порозкидала. Ми й за те її не сварили. А що сварити? А якби нас так зачинити в хаті на кілька днів?
Сальда прожила у нас майже чотирнадцять років. А потім пішла і вже більше не повернулася. Ми дуже за нею сумували. Мені вона навіть вчувалася: то нібито воду хлепче, то наче стрибне звідкись…
– А може її фонтом продовжує жити у вас, – казали мені.
– Може, – сумно зітхала я. Це мене втішало мало: краще б не фонтом, а сама Сальда жила з нами, щоб я могла її погладити, порозмовляти з нею. Та що поробиш! Таке життя. Мені радили:
– Заведи собі кошеня.
– Не можу. Це зрада. Я не зможу любити інше кошеня так, як любила Сальду.
– Зможеш. Потрохи звикнеш і забудеш її.
– А навіщо забувати? – дивувалася я, і мені ставало ще сумніше. Ото вже ті люди! Все б тільки хотіли забути! І я не заводила іншої кішки. Зі своїм смутком я забігла далеко наперед. Все це буде колись. А поки що Сальда живе у нас, живе і пустує.
НА ВІДСТАНІ
Тепер у мене постійно боліло серце: як там моя дитина, мій Льоня? Знала, що скаржитися не буде: це не в його характері. Таких вже Бог дав мені синів. Мав таку цікаву вдачу: все погане якось відмітав від себе, наче його й не було: ні поганих людей, ні їхніх недобрих вчинків. Зате все добре підносив, як кажуть, на щит, захоплювався, міг розповідати довго і цікаво про тих людей, котрі йому імпонували. Легко йому не було, бо вчився не за мамині гроші. Ніхто не платив ні за його науку, ні за добрі оцінки, ні за заліки, ні за екзамени, як це тепер модно. Всього досягнув сам, своєю працею, своїм розумом. Велику роль зіграло добре підгрунтя: добрі знання, набуті в школі. Всі дивувалися, як вони з Сергієм володіли англійською мовою. Обидва хлопці трималися разом, і як же я була вдячна долі, що Льоня був не сам. Дім був далеко, і я не могла потішити свою дитину ласощами або хоча б добре нагодувати домашньою стравою. Лише один раз до нього їздила баба Зоя разом з Геною. Дорога була далека, то ми й не вибиралися. До Сергія батьки також не вчащали. Так що виживали хлопці самі, на казенних харчах, чекаючи з нетерпінням канікул, коли вже нарешті приїдуть додому. Сумували за Львовом. Якось на відстані хлопці ще більше зрозуміли і оцінили переваги нашого європейського міста. Їдучи на канікули, Льоня іноді привозив когось з хлопців:
– Нехай подивляться, як люди живуть.
Їдучи в Саратов, хлопці брали з собою спагетті, що вже тоді в нас були, і наш львівський чорний хліб:
– Нехай покуштують.
Якось в своєму училищі хлопці побачили, що валялася коробка від львівських цукерок, а на ній, тільки подумати, центр Львова. Кинулися до тієї коробки, вирізали малюнок. Любили Львів, любили все, що з ним було зв’язано, своїх друзів, свою школу. Тут у Львові чекав на Льоню паперовий лебідь, котрого забрав хлопець, йдучи додому з шкільного випускного вечора. Лебідь погойдувався від руху повітря, ніби хотів злетіти за Льонею, та його не відпускала нитка. Може, отак і мого сина тримала якась ниточка, що в’язала його з минулим, з сучасним, з рідним містом, з рідним домом.
Не палив. І казав, що його не тягне. Це мене тішило, бо про Гену я того сказати не могла: палив, шибеник, як не сварила його, як не картала.
Дорослішав мій Льоня. Доростав до віку десь там, без мене, в далекому Саратові, в суворій військовій дисципліні, може, іноді й голодний, без материної ласки. Чи заболить що – ніхто не спитає. Я розуміла, що він вже дорослий, з нього має сформуватися мужній чоловік, військовий вертольотчик. І до чого тут мамині пестощі? Та все-таки… Це була моя дитина, мій син, мій первісток. Оскільки Льоня був у тісному контакті з батьком і свекрухою, то баба Зоя вважала і всім про те говорила, що, мовляв, це їхня заслуга, що Льоня у нас такий хороший. Я посміхалася: Господи, нехай буде чия-завгодно заслуга, лиш би мій син виріс нормальною людиною і щоб у нього все було гаразд. В училищі, у тому далекому Саратові, де було таки чимало хлопців з України, раптом виявилося, що мій Льоня любить і знає багато українських народних і композиторських пісень. Він і сам дивувався:
– Я ж тих пісень ніколи не співав. Та коли хлопці починали співати, то раптом виявлялося, що я звідкись їх знаю. Звідки б це?
Я посміхалася:
– Вдома чув. Хіба ж ти не пам’ятаєш, скільки тих пісень співалося у нашій хаті? Особливо тоді, коли збиралися на якусь забаву? У мене ж всі друзі співучі.
– Та пам’ятаю, пам’ятаю, – казав мій син і пригадував Юрія Даниліва, Нестора Калиняка, Льоню Мітянського і моїх дівчат. Коли отак всі разом збиралися в мене з якоїсь нагоди, тоді пісня виповнювала нашу хату, не вміщалася в ній, вихлюпувалася на вулицю, і вже слухали її всі, хто хотів, хто любив пісню так, як любили її ті, що співали.
– А скільки тих пісень наспівала тобі я біля твоєї колиски.
– Ну, біля моєї колиски – того я, звичайно, не пам’ятаю. Але коли ти співала Гені і Сашкові, це вже я пам’ятаю. Я завжди дивувався, звідки ти знаєш так багато тих пісень. Мені тоді здавалося, що їх більше ніхто не знає, тільки ти.
– Буває й таке… Особливо тоді, коли співаю свої пісні. Їх і справді, окрім мене, ніхто більше не співає. І то нічого, сину, що не пам’ятаєш, як мама співала тобі, маленькому, біля твоєї колиски. Ті пісні проникають в дитячу душу і живуть там, творячи з нею дива. Тому й знаєш ти ті пісні…
– Може й так, – раптом посерйознішав мій син і став ще більше схожий на мене. І здалось на мить, що він значно старший від своїх літ.
Коли хлопці приїжджали у Львів, то неодмінно йшли в оперний театр. Збиралися гуртом і йшли, в костюмах, в білих сорочках, з краватками. Це був ніби ритуал. І я тішилася тим, бо сучасність якось поглинала наших дітей, робила їх черствими та байдужими. І як же добре, що Льоня з Сергієм зберегли в собі щось високе і гідне, святе і велике. Якби тільки надовго. А краще б назавжди.
В моїй комірчині на верхній поличці зберігалася коробка, а в ній – улюблені Льонині дрібнички, його поробки, випалені картинки. Льоня любив занурюватись у спогади. Кожна призабута дрібничка викликала в нього вигук захоплення, і я дуже шкодувала, що не могла побачити в ту мить вираз обличчя свого сина. В ту хвилину він був схожий на мене. Я пригадувала малу себе, коли приїжджала влітку з Львівської школи додому в Білозірку і діставала все, що склала до схову перед вересневим від’їздом до школи. Гена ж в тому плані був зовсім інший: більше тяжів до Фелікса. Гена не любив спогадів, здається, ні добрих, ні поганих. Фелікс також не любив. Я часто казала Гені і Сашкові:
– Бачите, який ваш брат: і вчиться, і не ледачий, і порядок у всьому любить.
Хлопці навіть трішки сердилися за те на мене: їм здавалося, що я Льоню більше люблю. Дурненькі мої, я їх всіх любила. Просто Льоня був дуже мало зі мною. Я все згадувала, як казала моя мама, коли її питали, кого з дітей вона більше любить:
– Котрий палець вріжеш, однаково болить.
Отак і в мене.
А ще Льоня і Сергій намагалися організовувати зустрічі своїх однокласників, що були на той час у Львові. Вони зустрічалися і не забували на ті зустрічі кликати свою класну керівничку Ірину Ярославівну. І я тішилася з того: не зачерствіли, не збайдужіли. Діти, діти, мої пагінці, як же добре, що ви на світі є. Нехай благословить вас Бог, як я, мати ваша, благословляю. І завжди поряд із своїми дітьми згадувалися і чужі, що десь там росли без прихистку, без маминої колисанки. І так хотілося, щоб і їм було добре в тому широкому світі, на нашій прекрасній землі.
Хочу, щоб кожна дитина,
І навіть та, що не знає
Маминих слів і казок,
Мала свою колисанку –
І подобрішає світ…
«Привіт вам, мої дорогі, мама, баба Зоя, Гена і Саня!
Зараз іде групове заняття з конструкції і міцності вертольотів. Нудно. От і вирішив написати. В мене все нормально. Життя пішло на покращення. Нарядів в їдальню більше нема. Минулої неділі ходив у звільнення, але подзвонити не вдалося, бо Львів був закритий.
А тепер я звертаюся до мами з Геною. Мама! Якщо Генка заслуговує, хоч трішки виправився або обіцяє виправитися, то я йому можу тут купити захоплюючу штуку. Коштує вона дорого – 24 крб. Це гра. Можна грати до безконечності. Страшенно цікаво. В неї грають всі, від 13-ти і старші. Шляхом натискання на чотири кнопки ти керуєш рухом маленького вовка, котрий кошиком ловить яйця, що сипляться з чотирьох полиць. Якщо яйце не зловиш, воно «розбивається», тріскається і звідти вискакує курча і тікає. Яєць максимально можна зловити 999 штук. Але це ще нікому не вдавалося. Може тобі, Гена, вдасться. Я зловив найбільше – 575 штук. А один хлопець – 901 штуку. Це гра електронна. Окрім того на ній є будильник, годинник. Працює на двох батарейках, як електронний годинник. Розміри маленького мікрокалькулятора. В неї можна грати цілий день. Таких ти ще не бачив. Новинка техніки. Малюю. Яйця знімаються все швидше і швидше. Ловити можна. Розвивається реакція. Словом, мамо, якщо Генич заслуговує, можна купити. Вони рідко бувають. Окрім всього, мені ще треба, щоб Ви в найкоротший термін вислали підтяжки бандероллю. Як з годинником? Без нього складно. Якщо гроші вишлете не швидко, тоді в конверт покладіть три крб. Гаразд? Вишліть посилку, смачну!
Цілую всіх. Льоньчик. 19.09.1988 р».