Мене інколи питають:

– Як вдалося так виховати своїх дітей, що вони скрізь з вами ходять і не стидаються своєї сліпої матері? Буває ж і по-іншому… На жаль…

– Буває. Знаю, що буває…

Як тільки моя дитина спиналася на ніжки, я починала скрізь з нею ходити. Дитина поступово звикала, вчилася попереджати маму про якусь перешкоду чи калюжу. Я так мусила, бо у мене не було виходу: ні з ким мені було ходити, ні з ким і дитину лишати. Це був єдиний варіант. Діти до того звикали і вже сприймали все як належне.

Отак і Сашко. Відколи він навчився самостійно ходити, я скрізь брала його з собою. Спершу з нами йшов Гена, та поступово я могла іти вже з самим Сашком, тільки мусила бути дуже уважною, бо він був ще зовсім малий. І дорогу я мусила добре знати, і з транспортом зважати треба було. Але так було потрібно, щоб Сашко звикав. Брала його іноді вже з собою й на роботу. Сидів тихенько на уроках, щось там собі малював, а коли вже йому дуже набридало, йшов до когось з учителів, у кого «вікно» було, і бавився або слухав якусь книжку, що йому читали. Як всі діти, Сашко любив казки, та найбільше йому подобалися ті, що розповідала для нього я, тобто мої власні. Іноді він загадував мені певну тему.

– Мамо, розкажи мені казку, – просив Сашко.

– Ну… Про що ж тобі розказати, – замислювалася я.

– Про принцесу!

Або:

– Про доброго чарівника.

І я виплітала моєму синові казку з химерним сюжетом, аж старші діти не раз бувало заслухаються.

А час плив собі, біг, летів, не обминаючи нас. І ми в тому часі: хтось ріс, набирався розуму і сил, а хтось старів потихеньку, як-от, скажімо, я… Та тут вже нічого не вдієш. На те він і час, щоб вершити свою безповоротну справу. На те він і час…

 

ГОСПОДАРНИК

Гена ріс невеличким на зріст хлопчиком, але був міцний, що називається, жилавий. Він по-господарськи любив все додому купувати, але страх як не подобалося йому прибирати ні в хаті, ні в комірчині на своїй величезній полиці. Із-за того ми з ним часто сварилися, а було й таке, що я не пускала Гену на прогулянку, аж доки він не прибере в себе на полиці. Тоді Гена і на прогулянку не йшов, і на полиці не прибирав. І так могло тривати два тижні. Важко було з ним, іноді був впертим неслухом, іноді лагідною і турботливою дитиною. Його впертість можна було здолати тільки по-доброму, спокійно, без крику. Але того спокою мені якраз часто бракувало.

Зате, коли мені треба було робити якісь серйозні закупи – чи то для зими, чи для якоїсь гостини, – то кращого заготівельника і шукати не варта було. Гена спершу складав список, а вже потім йшов на закупи, поступово викреслюючи зі списка все, що вже встиг придбати. Тягнув величезні торби і страх не любив, коли його жаліли. Тоді Гена дуже сердився:

– Що я, маленький чи що?

Звичайно, маленький для таких торбів, але того я своєму синові сказати не могла, бо такими словами я б його вкрай скривдила. Отак ріс мій Гена.

Одного разу він ледве приволік кілька величезних кавунів і був гордий такий. Він пам’ятав, що я мала проблеми з нирками і що мені треба було їсти кавуни.

– Тримай, – гордо сказав мій маленький господарник, – це я для тебе приніс.

– Боже мій, де ж ти взяв?

Я знала, що грошей у нього не було, отже, купити він їх не міг. Я найбільше боялася, аби мій син не влип в якусь історію.

– Заробив, – поважно сказав хлопчик.

Я, звісно, не повірила. Бо де ж така дитина могла заробити стільки кавунів? Де ж він їх взяв? Я розхвилювалася.

– Гена, скажи мені, сину, де ти їх взяв?

– Чесне слово, заробив. Тут недалечко є овочева база. Там треба було кавуни розвантажувати, то ми з хлопцями й пішли.

– Боже мій, розвантажувати! Боже тебе борони! Ще надірвешся, тоді будемо мати. Не смій мені більше.

– Та, мамо, це не важко. Ми ланцюжком. Стаємо в рядочок і передаємо кавуни один одному. І так  можемо розвантажити цілий вагон. А нам за те дають стільки кавунів, скільки хто може нести. То я завтра ще одну сітку візьму. Аби тільки з території винести, а там я одну сітку в лісі сховаю, а потім за нею другий раз піду. Зате кавунів у нас буде – ого скільки. І в тебе вже ніколи нирки не будуть боліти.

Тепер я вже повірила моєму хлопчику, не могла не повірити. І зупинити його я також не могла. Я тільки про всяк випадок застерегла ще раз:

– Ти дивись, сину, щоб без дозволу нічого не брав.

– Ні, мамо, не бійся. Чесне слово, нам дають.

І кавунів у нас на балконі тепер було багато, можна було їсти досхочу. А мій Гена був дуже гордий, бо кавуни ті були не куповані, а Гена сам їх чесно заробив. А я журилася, що після такої праці в моєї дитини мав боліти кожен м’язик, але знала, що Гена про те не скаже нікому, і навіть мені.

А якось він приніс цілий ящик великого зеленого винограду, котрий хлопчик дуже полюбляв. Та й хто б від такого добра відмовився?

– Ти, мамо, закрути його в банки, – сказав мій маленький господар. – Трохи поїмо, а решту ти закрути – буде нам на зиму.

– Це ти також заробив?

– Так, ми сьогодні виноград розвантажували.

– Боже мій, Гена! Це ж важко.

– Нічого не важко. Що я, маленький?

Я не мала спокою. Хоч не вірити своїй дитині у мене підстав не було, та все ж таки на контролі мусила тримати, аби не потрапив мій хлопчик у якусь халепу. Почала перепитувати. Залучила й Льоню. Виявляється, це була правда. Овочева база залучала до розвантажувальних робіт отаких хлопчисьок, розраховуючись з ними тим, що вони розвантажували, економлячи, очевидно, таким чином гроші. Тепер я спокійно могла їсти кавуни, ласувати смачним виноградом, бо їх моя дитина чесно заробила.

Тільки гризла мене тривога: аби мій Гена не надірвався, бо тоді будемо мати проблеми. Та Гену спинити не можна було: вважав себе вже дорослим і міцним. І я мала це визнати, бо мій син вже щось приносив додому – значить, дорослий.

 

Я подумки переношуся у ті далекі роки, трудні і часом незатишні, в роки становлення моїх дітей. Може, я не була такою вже доброю матір’ю: чогось не вміла, чогось не розуміла, чогось не знала, а чогось і не могла. Та я завжди, навіть у найтяжчі свої хвилини, тішилася, що у мене є діти, що у мене їх троє. І коли вони солодко спали, коли всі вони були отут, біля мене, коли я чула їхнє рівне дихання, тоді я була щаслива, тільки тоді я була спокійна, бо знала: в цю хвилину з ними нічого поганого не може трапитися, бо вони зі мною.

 

Надходила весна – пора березового соку. Тут вже мій Гена не лінувався:  знав, де і як треба ставити банки на сік, як потім закласти «ранку» у берези. Знав він, з якої берези сік смачніший. І звідки він це знав? І тепер я могла пити справжній березовий сік, без домішків, без консервантів. П’єш – ніби ж як вода, а потім на губах залишається солодкий присмак.

Весна у нас на Майорівці була і справді якась особлива. Це тому, що у нас район не промисловий і ліс близько. На світанку з того лісу такий пташиний хор долинав, що хотілося встати, все покинути, про все забути і гайнути до лісу у те пташине царство. Тепер до Гени долучився ще й Маринин Андрій. Вони обидва ходили за березовим соком. Увечері ставили банки, а потім треба було ранесенько вставати і йти за соком, щоб ніхто не покрав, бо іноді знаходяться ласі на дармове. Може й лячнувато було їм, ще малим хлоп’ятам йти так зраненька в той ліс, та йшли, бо ж соку шкода. А то й мене з собою брали. І я мала від того величезне задоволення, бо почувала себе причетною і до того березового соку, і до пташиного щебету, і до весни. Гена був майорівським хлопцем, ріс собі на волі, на просторі, раював у тому лісі, робив з хлопцями потайні «штаби», був вільний і невгамовний, як навколишня природа. Гукай, мамо, свого сина – не догукаєшся, хоч і голос маєш не тихий, та дарма: десь пече твій син картоплю, чи сало, чи ще щось фантазує у своєму лісовому царстві. І хто зна, чи й розкаже тобі, що він там робив. Може, про щось і розкаже, а про щось і ні. Не розкаже, скажімо, про те, як закурив він першу свою цигарку. Звісно, що не розкаже, бо ти, мамо, битимеш, ще й як битимеш. Ой, діти, діти, материнський клопіт і материнська втіха. Тяжко без вас, тяжко і з вами. Та все-таки з вами краще.

 

ХВОРОБА

Найбільше лихо для матері, коли діти хворіють. І як же добре, коли вони веселі і здорові. Звісно, не дурний сказав: «У дитини заболить пучка, а в матері – серце». Істинна правда. Так воно і є.

Цього разу захворів мій Гена. І ця хвороба була ні на що не схожа. Це не була ні простуда, ні отруєння, як я було спершу подумала. Викликали лікаря. Запідозрили жовтуху, хоча зовнішніх ознак не було: Гена жовтий не був. Аналізи підтвердили цю підозру. Треба було Гену негайно класти в лікарню. Це була справжня трагедія і для Гени, і для мене, бо дотепер ніхто з моїх дітей ще в лікарні не лежав. Гена навіть плакав – і це було нечувано, бо плакав він вкрай рідко, і то десь насамоті. У мене в очах також стояли сльози, але я мусила заспокоювати свого сина.

– Генусю, сину, мусимо. Це така хвороба, яку лікують тільки в лікарні.

– А вдома ніяк не можна?

– Не можна, сину.

– Я буду пити всі ліки, котрі скаже лікар. І уколи нехай роблять, якщо треба.

– Ні, моя дитино, треба в лікарню. Та й Сашко може захворіти, а він ще маленький.

– А ти не захворієш?

Я обнімала свого сина, пестила і цілувала його, і мені і в голову не приходило, що я можу захворіти.

– Думаю, що я не захворію, – запевнила я переполоханого Гену.

– До тебе приходитиме Льоня. Правда, його в палату не пустять, але він тобі щось смачне приноситиме і записки писатиме.

Гена був невтішний. Та класти його було конче треба, бо це ж таки жовтуха – хвороба підступна і небезпечна. Якби можна було, то я б нізащо не поклала, вдома доглянула б.

Довго ми чекали машину. Нарешті вона таки приїхала – і мій Гена поїхав у лікарню. Хлопчик він був дуже мужній, він би нізащо не показав перед чужими людьми, що йому прикро чи лячно. Поїхав мій Гена. А що вже в мене душа боліла, то й не сказати. Не дурний же видумав, що у дитини заболить пучка, а в матері – серце.

Прийшов зі школи Льоня і став збиратися в лікарню. Я знала, що найперше треба нести мінеральну воду. От Льоня і пішов. Написали Гені підбадьорюючу записку. Як же він там? З нетерпінням я чекала повернення Льоні. Нарешті він повернувся і став сміятися з моїх переживань.

– Чого ти переживаєш? О, ще заплач. Та вони там ганяють, як коні. Грають в карти, пустують. Як там з ними витримують. Їх там десятеро в палаті. Ти собі уявляєш, як вони там лежать?

– Так вони ж хворі.

– Ага, бачив, які вони хворі.

– А як же ти бачив? Туди ж не пускають.

– Я теж так думав. Ти ж мені так сказала. Дивлюся – декотрі дають швейцару гроші – і проходять. Я грошей не мав, стою, чекаю. Швейцар кудись відійшов, то я й пройшов собі. Ніхто мене не зупиняв. Хотів спитати за палату – дивлюся – Гена стоїть.

– І як він? Веселий?

– А чого йому сумувати?

– А як себе почуває?

– Нормально. Щось же їм там роблять.

У Гени була легка форма. Він так і не пожовтів, та все-таки хвороба – є хвороба.

– Льоньчику, але ти краще не заходь туди. Щоб часом ще й ти не захворів.

– Ти що, мамо, я не захворію. Я – спортсмен, а спортсмени, мамо, сама знаєш…

– Воно, звичайно, так, але краще поберегтися. Передай передачу – та й іди.

– Ну да! Знаєш, як Гені буде образливо: до всіх будуть приходити, а до нього – ні.

Так ходив Льоня до Гени в лікарню, аж доки його не виписали. І нічого, слава Богу, не захворів. І ми з Сашком якось уціліли. Правда, прийшли нам колоти гамоглобулін, аби нас захистити від хвороби, то мене вкололи, а Сашка я не дала, бо від його батька знала, що гамоглобулін в їхньому роду погано переноситься, а ризикувати я не хотіла. Та якось обійшлося.

Нарешті Гену виписали. Не довго він там і пробув в тій лікарні. Тепер Гена був уже вдома. Йому треба було трохи поберегтися. Та дотримуватися якогось бережливого режиму було вкрай важко. Спробуй втримати такого непосидька, щоб не бігав, не стрибав. Ото й було трохи сяк, а трохи так.

 

В ЗИМОВУ КАЗКУ

Були у мого Гени санчата, гарні такі і не зовсім звичайні. Такі на той час були далеко не в кожного. Це була мрія кожного хлопчика. Вже зараз і не згадаю, чи подарував йому хто, чи сам на засіяні гроші купив. Санки називалися «Чук і Гек». Стояли вони ніби на трьох лижах. До середньої лижі кермо кріпилося, так що тими санками і керувати можна було. Високі та зручні, були оббиті м’яким поролоном та дермантином. Словом – мрія, а не санки. А в Гени вони були, і він ходив з ними кататися на нашу Погулянку.

О, це було гарне місце: і красиве, і для всякого спорту придатне. І для спорту, і просто для відпочинку. Хочеш – бігай собі, хочеш – на лижах катайся, хочеш – на санчатах. Тут тобі і гірки, і горбочки, і великі, і менші, із трамплінами, – вибирай, що тобі любо. А хочеш, то можеш просто взяти горіхів і почастувати ними білочок, вони до того охочі.

Якось Гена і каже мені:

– Ходімо, мамо, зі мною на «Чуку і Геку» кататися.

– Ти що, Гена! Твоя мама вже завелика, щоб на санках кататися.

– Нічого не завелика! Там дідусі і бабусі зі своїми онуками катаються.

– То вони, дитино, зрячі.

– То й що! Я тебе буду катати. Це так класно! Ти собі навіть не уявляєш, як це класно. Ходімо.

– А Сашко з ким буде?

– А ми й Сашка візьмемо. Я буду раз їхати з тобою, а раз з Сашком.

– Ура! – радісно застрибав Сашко, – ходімо.

Я довго відбивалася від Гениної задумки. Але ж тепер до Гени долучився ще й Сашко. Того дня ми так і не пішли. Але наступного дня Гена про свій задум не забув і наполягав, аби я збиралася і таки пішла з ним. І я наважилася звершити такий подвиг, тим паче, що вже й саму розбирала цікавість: як же ж воно там на тій Погулянці буде на тих цікавих санках.

– А сміятися з мене не будуть? – про всяк випадок я ще раз перепитала у Гени.

– Та що ти! Ти побачиш, скільки там людей. І дорослі так самісінько радіють, як і діти.

І справді, на Погулянці людей було багато. Лунав сміх дорослих і дітей. Це було справжнє зимове царство, засніжене і казкове. Величезні дерева поважно стояли в своїх снігових шатах і, здається, заздрили нам, людям, що маємо ми собі таку розвагу. Дерева собі стояли, а ми каталися, і нам було весело, всім трьом. Це і справді було чудово. Я була вдячна своєму синові, що витягнув мене з теплої хати від кухні і каструль, від сірих буднів у ці святкові сніги, у цю зимову казку. І зовсім ніхто з мене не сміявся, кожен сміявся сам з себе, бо тут і справді було багато дорослих, що зі своїми дітьми та онуками хотіли нагадати собі дитинство, забути на часинку про свої дорослі проблеми та негаразди, що, безумовно, були у кожного.

Довгенько ми так каталися. Сніг співав під нашими санчатами, а я сміялася і тішилася разом зі своїми дітьми, немов і сама стала маленькою, ну, принаймні, школяркою. Але раптом мій Сашко якось зм’як, почав вередувати. Це було на нього не схоже. Ніякі умовляння не допомагали. Треба було йти додому. З жалем я розлучалася з тим зимовим світом, щоб повернутися до своїх звичайних хатніх справ, до буднів.

Прийшли додому. Сашкові було зле. Спершу я не зрозуміла, що з ним, але коли вже пороздягалися та оговталися, доторкнулася губами до Сашкового лоба – а він горить. Я губами могла безпомилково визначити температуру у дитини з точністю до 0,2 градуса, перевіряли з термометром.

– Що? Захворів? – стурбовано спитав Гена. – Це тому, що катався?

– Та ні, сину. Очевидно, це в нього ще вчора починалося. Він скаржився, що у нього очі болять, та я не надала тому значення. Думала – пройде.

– У Сашка грип?

– Боюсь, що ні.

– А що?

– Треба викликати лікаря.

– Ой-ой-ой! Я вже тікаю.

– А ти що, лікарів боїшся?

– Ні, вони мені просто набридли, коли я в лікарні лежав.

– Не можна так казати: «набридли». Вони лікують.

– Я знаю. Це я так… І що, Сашка покладуть в лікарню?

– Не хочу в лікарню, – заплакав Сашко.

– Та ніхто тебе не кладе, не плач. Навіщо ти, Гена, його лякаєш?

Виявилось, що у Сашка звичайнісінький кір.

– Ой, Гена, тобі треба берегтися. Старші діти таку хворобу переносять значно важче.

– Ой-ой-ой! Я тікаю до баби.

Але до баби Гена не втік, а замість того, коли я повернулася з кухні в кімнату, Гена спокійнісінько доїдав Сашкову кашу.

– Гена, що ти робиш! Сашко ж хворий.

– Ой, я забув.

І продовжував їсти кашу. Але Бог милував. Гена на кір так і не захворів, а незабаром полегшало і Сашкові. Та кататися ми більше так і не пішли. Доки Сашко одужував, сніг розтанув, зимова казка скінчилася. Але я довго згадувала те ні з чим не порівнюване відчуття, коли комфортабельні санки мчали нас вниз, аж серце в грудях заходилося, і здавалося, що за спиною виростають крила. І сніг сміявся, і ми сміялися в тому зимовому диві. Дякую тобі, мій сину, за зимову казку. Я нестиму її крізь своє життя, згадуючи твоє дитинство і свої кращі, хоч і нелегкі роки. Ти виростеш, а та зимова казка залишиться зі мною. Назавжди залишиться.

 

ЖИТТЯ   І  КАЗКА

Мій Льоня часом любив згадувати той час, коли Сашко був ще зовсім малий. Йому подобалося, коли іноді, як Сашко не хотів спати, я брала його на руки, підходила з ним до вікна, відхиляла штору і казала Сашкові:

– Бачиш? Надворі нічка. Всі сплять. Льоня спить, Гена спить, всі дітки сплять. Тільки ти не спиш.

Говорила тихенько, майже пошепки. Проїхала якась машина, і Сашко казав:

– О, машинка поїхала – машинка ще не спить.

– Машинка поїхала в свій гараж спати, – казала я.

Десь загавкав собака. І Сашко миттю зреагував:

– О, собака гавкає – собака ще не спить.

– То собака свариться, що ти ще досі не спиш. Ходімо спати.

Ми розмовляли зовсім тихенько, і Сашко, вже зовсім сонний, казав:

– Спочатку ми поспем, а потім поїсем, а тоді вже підем гуляти.

– Сашуню, треба казати не поспем, а поспимо, – поправляю я свого невмілого балакуна. І він покірно повторює:

– Спочатку ми поспимо, а потім поїсемо…

І засинає. А вранці прокидається і, якщо я пораюся на кухні, гукає:

– Мамо, вставай мене.

Це означало, що я маю витягнути його з ліжечка. Він і сам це вміє прекрасно робити – вилізти із своєї загороди, та краще, коли його візьме на руки мама. Прилітала ворона і сідала на дерево навпроти нашого вікна. Вона починала голосно каркати.

– Бачиш, – кажу я Сашкові, – твоя ворона прилетіла тебе будити. Вона каже тобі: «Доброго ранку!»

– Доброго ранку, – каже Сашко вороні. – Ой, мамо, а вона у наше вікно дивиться.

– Лети собі, вороно, – кажу я їй, – Сашко вже встав.

І ворона летіла собі геть. А іноді Сашко казав:

– Ні, це не моя ворона. Моя не така. Це якась чужа.