ЯБЛУКО СПОКУСИ
А через місяць приїхав Фелікс. Назовсім приїхав у Львів. Так говорили, але я не йняла тому віри. Його ж самого я ще не бачила. Певно, з тиждень він вже був у Львові, а до мене все ще не заходив. А я… Чекала його, як остання дурепа. Ненавиділа себе і те своє чекання. І чекала, і хотіла, Боже, як же я хотіла, щоб він прийшов… І одного ранку він таки переступив поріг моєї кімнати. Привіталися стримано, немов просто знайомі. Говорили про се, про те. Нарешті-таки він не витримав:
– Скажи, це правда, що ти виходиш заміж?
У мене серце забилося швидко-швидко.
– Правда.
– За Валентина?
– Так.
– Я його майже не знаю.
– Він вчився у нас пізніше.
– Скажи, – Фелікс запнувся, – а коли я залишуся у Львові, ти все одно вийдеш заміж?
– Звичайно. Яке це має значення, чи залишишся ти, чи ні? Це твоя справа.
– Не виходь заміж. Ми будемо разом.
Голос у нього здригнувся, став ніби з надривом. Я все ще намагалася вдавати з себе спокійну, та вже чітко розуміла, що нікуди я зі Львова не поїду і заміж за Валентина не вийду. І ні за кого не вийду, навіть тоді, коли з Феліксом не буду. Аби він тільки був у Львові. Бідний Валентин! Виходить так, що я його одурила. Але, напевно, так порядніше. Я ж не люблю його. І як це я могла собі уявити, що можу вийти заміж за когось, окрім Фелікса? Боже, яка дурна!
– Але я ще поки не розлучений. І казала Алла, що розлучення не дасть. То дивись, щоб потім не жалкувала. Але я люблю тебе і завжди тебе любив. Тільки тебе. Розумієш?..
Я не знаю, чи я щось взагалі розуміла, але знала, що знову поринаю в полон кохання, свого шаленого і такого нетривкого щастя. І мені було байдуже, чи буде Фелікс хоч коли-небудь розлучений, чи візьме він мене врешті-решт за дружину, чи так і буду я вічною коханкою, – мені було байдуже. Тільки муляло щось… Ах, це думка про Валентина. Як я скажу йому? Що він про мене подумає? Ай, нехай думає, що собі хоче. А як же ж Феліксова дружина? У неї ж тепер син…
І раптом мене взяла злість, і я стала на мить жорстокою, аж самій лячно стало. А хто про мене коли-небудь думав? Хто мене коли-небудь жалів? Я ж любила Фелікса з своїх чотирнадцяти років! А скільки ж я натерпілася і наплакалася! І цілому світу це було байдуже… Окрім моїх дівчат. Я такою себе ще не знала, і не любила цю страшну і жорстоку жінку, але вона вперто сиділа в мені і не хотіла вступитися. І від того я була розгублена і збентежена. А зробити нічого з собою не могла.
Розводили скрушно руками мої дівчата: що, мовляв, з нею поробиш – дурна! Соромно було перед Валентином. Я все ще не могла йому сказати правду, ніяк не могла. Знала, що треба, а от… Не могла. Та йому і без мене сказали. УТОС – це ніби одне велике село: всім і все про всіх відомо. Ото й сказали добрі люди Валентину, і мені було прикро, що мене таки випередили. Ну чому я не зробила того скорше від пльоткарів? Тягнула. А Валентин тепер…
Та він все зрозумів, як розумів мене завжди, і я була йому вдячна. Його дніпропетровські друзі написали мені прикрого докірливого листа. Я мусила це пережити: вони були праві. Я винна. Винна перед Валентином, перед Феліксовою дружиною, перед їхнім сином, перед всім білим світом. Винна, грішна, може й проклята, але щаслива, безмежно щаслива.
Ми ходили по місту. Особливо добре нам було на вечірніх вулицях Львова, коли меншало машин. У нас були свої чарівні куточки, де ми особливо любили бувати: в Стрийському парку, в шкільному саду. Зараз було літо, були канікули, школа пустувала, сад також…
Якось ми прийшли сюди пізно увечері. Незабаром вже мав початися навчальний рік. Ось-ось поз’їжджаються учні. Але поки що тут тиша, така яскрава передосіння тиша.
– Чекай, – сказав Фелікс, – десь тут має бути яблуня.
– Хочу яблука! Хочу яблука! Хочу яблука! – застрибала я, наче маленька вередлива дівчинка.
І ми почали шукати ту яблуню. Вона була тут не одна, але на цій яблука були найсмачніші, кисло-солодкі, такі, яких я хотіла.
– Знайшов, – загукав Фелікс, – ось вона!
А яблуня, ніби зумисне нахиляла до нас своє гілля, щоб ми скуштували її смачного плоду. І ми почали рвати яблука. А потім смакували ними, сидячи під яблунею на Феліксовому піджаку. І це були найкращі яблука, котрі я їла в своєму житті – смачні, солодкі, як яблука спокуси.
«НЕ ЦУРАЙМОСЯ, ПРИЗНАВАЙМОСЯ»
До своєї родини я тепер навідувалась нечасто: кожен рік у відпустку. Та й скільки там тієї відпустки. Тоді за свій рахунок важко було взяти, хіба що з поважних причин. Але, коли вже я приїжджала, всі збиралися, як колись. Тільки збиралися лише ті, що жили в селі. Ніну я не завжди заставала: десь носила її доля по світах. І доньку Надю з собою забрала. Та щось не складалося у Ніни життя, ні у неї, ні у її доньки. Приїжджала у село кожного разу з іншим чоловіком, а потім всі «зяті» до нашої мами листи писали, кожен мамою називав, а наша бідна мама вже й заплуталася в них і не знала, котрий саме їй пише. Казала Ніні:
– Ти вже мені їх хоч в село не вези – од людей сором.
Аж тут раптом новина: моя Ніна зійшлася з своїм найпершим чоловіком Степаном.
– Та як же це? – дивувалися. Дехто не вірив:
– Та у нього ж жінка та двоє дітей.
– Е, це друга жінка. А Ніна ж таки перша.
– Так він же ж з другою розписаний.
– То й що! А з Ніною він і не розлучався. От і виходить, що Ніна – його справжня жінка. І шлюб він з нею брав.
– Чудеса! А діти?
– Ну… І тут же дитина. І внуки вже є.
Що б там хто не казав, а зійшлися вони обоє, повернулися в Білозірку, в ту саму стареньку хату, де жила Степанова мати, та й осіли тут. Та життя їх добряче-таки понівечило, а Донбас зробив свою злу справу: обоє пристрастилися до пляшки. І жаль брав за них, а рятунку не було. Боліло в мене серце за мою сестричку, моторну, співучу, на вигадки всякі витівницю. А що зробиш? І говорили вже з нею, і умовляли, і сварили, і соромили, – не допомагало. А що вже рукодільниця була! А що вже витівниця, то тільки ну! У нас в селі не звично було, щоб заміжні жінки, особливо старші, брали участь в молодечих розвагах. Але ці прописи були не для Ніни. Вона вміла переодягнутися, замаскуватися, що й не впізнаєш. І вже тоді і колядувала попід вікна, і маланкувала, і на весіллях людей тішила. А що вже пісню яку почує – то вже та пісня і її: в мить запам’ятає – і слова, і мелодію. От коли б тільки не горілка…
Брат Степан шахтарював десь у Кривому Розі. Мав жінку і двоє дітей. Іноді наші відпустки співпадали, тоді ми зустрічалися в маминій хаті. Але якось вже так склалося, що ми з Степаном віддалилися одне від одного, наче й ріднею не були. Часом мені від того робилося сумно. З іншими сестрами та племінниками він був близький, чимось допомагав, а я ніби і сестрою не була. І тоді я пригадувала народну мудрість: «Чоловік жінку любить здорову, а брат сестру – багату». Чи так воно було, чи не так, а зі Степаном ми зустрічалися рідко, а листів і не думали надсилати одне одному.
Гриша, отой мій брат-феномен, про котрого я вже писала у своїх попередніх книжках, жив у Збаражі, аж поки не зустрів свою Оксану. А як зустрів, то закохався і одружився. Тьотя Нюся, у котрої він жив, йому ніби мати була, бо вирятувала його з пазурів смерті – вилікувала від туберкульозу. На цей час то була страшна хвороба, що забирала з життя багато людей. Тьотя Нюся чомусь незлюбила Оксану. Думаю, це були звичайні ревнощі. А ви думаєте, чому бувають злі свекрухи. Найчастіше не тому, що вони такі вже злі від природи. Просто мати любить свого сина і не хоче ділити його любов з невісткою. Не кожна свекруха здатна усвідомити, що любов до жінки – це щось зовсім інше, і не може вона зашкодити любові до матері. Особливо скрутно буває, коли інтереси свекрухи і невістки десь перетинаються, – тоді вже просто-таки катастрофа. Я десь і сама через це перейшла. І не тільки, коли вже мої сини виросли, а й коли женився Гриша. Я думала собі:
– Це вже він тепер буде любити тільки свою Оксану. Що йому тепер я?
І я ладна була зненавидіти ту Оксану, ні разу її не бачивши. Дурне дівчисько! Але, коли ми з тою Оксаною зустрілися, то так вона мені до душі припала, що проговорили ми з нею до пізньої ночі і порозказували одна одній все, аж до найпотаємнішого.
А от тьотя Нюся чомусь її незлюбила. І забрав Гриша свою Оксану, і не знаю вже, яким чином, опинився у Чортківському районі в селі Колендяни на дріжджовому заводі. За роботу Гриша міг не переживати: не було такого, чого б він не зумів зробити. А якщо вже чогось і не вмів, то хутенько навчився і вже робив якнайкраще. Досить того, що мій унікальний брат міг працювати і фотографом, і годинникарем, і наладником швейних машин, і бляхарем, і ще безліч всяких професій було у нього про запас. А якщо якої й не було, то він легко міг її здобути. Здібний був дуже. Пам’ятаю, приїхала я якось додому у відпустку, а тут і Гриша з Оксаною. Я тоді сітки в’язала. Відпустка відпусткою, а сітки я з собою привезла. Робота у мене така тоді була – сітки в’язати, оті, з котрими тоді жінки на ринок ходили. Сіла та й в’яжу.
– Ану, повільніше, – сказав Гриша, приглядаючись до моєї роботи.
Подивився він, подивився, потім сів і зв’язав сітку. І письмо моє крапкове він вивчив, так що листівки мені по Брайлю підписував. У своїй хаті дещо з меблів сам собі поробив. Словом… Незабаром на дріжджовому заводі мій Гриша став незамінимою людиною. Тільки щось вийде з ладу – Гришу кличуть. Іноді навіть серед ночі. А бувало, що й з відпустки відкликали.
Але таємниця була у Гриші від заводчан: не признавався він нікому, що туберкульозом хворів: боявся, що не дозволять на харчопромі працювати. Хоч він знав, що вилікувався, що його хвороба вже в минулому і небезпеки ні для кого не несе, але все ж боявся, що не зрозуміють, що цуратимуться, тому й не признавався. А може б треба було в санаторій який поїхати, підлікуватися та й взагалі бути під лікарським наглядом. Не знаю. Але сталося непоправне: Гриша захворів. Цього разу – нирки. Не признавався навіть Оксані, не хотів, щоб переживала. Це вже потім вона його записи знайшла: коли і які ліки він почав приймати. У них з Оксаною довго не було дітей. Гриша не хотів. Певно, боявся, щоб по спадковості хвороба не передалася. А потім-таки, очевидно, хтось його переконав, що дитині нічого не загрожує. І народила Оксана прегарного хлопчика, Анатолієм назвали. Недовго тішився мій Гриша сином. Хвороба прогресувала, набрала серйозного розмаху, і його поклали в лікарню. Відмовляли нирки. Коли йому стало зовсім зле, заборонив, щоб приходила Оксана: не хотів, щоб бачила його безпомічним і жалюгідним. Тримався до останнього. Коли зрозумів, що вмирає, таки попросив зателефонувати, щоб прийшла Оксана. І сам сказав:
– Не встигне.
Я читала книжку, якийсь французький роман. Власне, не читала, а слухала. У нас на цей час при бібліотеці була чимала фонотека: бери книжки, записані на касетах, та й слухай собі, скільки хочеш. Читають диктори, артисти – любо слухати. Ото й я слухала. Марійки не було – поїхала додому на час відпустки. Був пізній вечір. Раптом хтось постукав у двері моєї кімнати. Відчинила – дядько Семен, батьків брат, що вже давно жив у Львові. Він до мене іноді заходив – провідував. Але ж чому так пізно?..
– Ти тільки не лякайся…
І мені від тих слів стало зовсім кепсько.
– Що? Що трапилося?
– Гриша… Помер… Завтра похорон. Зранку їдемо. Дорога далека. Коли б тільки встигнути.
Я не плакала. До мене ще не дійшло. Я ніяк не могла зрозуміти, як це могло статися. Закам’яніла і мовчала.
– Я телеграму одержав…
Мій брат, добрий і розумний, мій Гриша! За що? За що, Боже? Він же ж такий добрий був: нікого не скривдив, допомагав всім, чим міг. Боже, за що?.. Відповіді не було, нема й досі. Йому було тридцять три роки, а синові – чотири місяці. Я ще ніколи так близько не стикалася зі смертю. Бувала на похоронах, боялася покійників, а тут… Рідний брат… Я думала, що не переживу. Я не могла зрозуміти, як далі може існувати світ. А виявляється, може, цілком спокійно, як існував до нас і буде існувати після нас. І тоді батько мій сказав:
– Е, коли я буду вмирати, то скажу, щоб тобі навіть телеграми не давали. Хіба ж так можна?
Можна, все можна. Яке це тепер мало значення? Гриші не було.