«Доброго дня, моя мила мамочко!

Користуючись вільною хвилиною, яких тепер все менше, хочу привітати тебе з Днем народження. Я пишу цього листа за одинадцять днів, але думаю, що він не спізниться. Вибач, звичайно, що не на листівці вітання, а просто на листку. Просто листівок тут нема. Щось я багато пояснюю. І все-таки.

Люба моя мамочко! Хочу привітати Тебе з найщасливішим днем, Днем, коли ти народилася. Бажаю тобі всього найтеплішого і життєрадісного. Будь завжди весела, не нервуйся із-за дрібниць, адже у тебе ще два шкети залишилися. А про мене вже не турбуйся. У мене все нормально.

Мамочко, ти прекрасна людина. Тебе люблять всі твої друзі. Тільки от ми, твої діти, починаємо розуміти це, коли трохи дорослішаємо. Ти на нас не ображайся. Ми і так знаємо, що ти – людина героїчна. Це без сумніву.

Ну, тепер про себе. Вчора я відіслав листа бабі Зої. Там все розписано. А так взагалі жити можна. Влітку буде важко, і нас до того готують. Годують прекрасно. На сніданок, обід і вечерю постійно м’ясне. Незабаром почнуть нас годувати за льотною пайкою. Тоді взагалі об’їмося. Тут є магазини. Вони навіть кращі, ніж в Саратові. Довкола містечка навіть паркану нема. Кругом степ. Сьогодні одержали все льотне спорядження: льотний костюм, шльомофон, окуляри, рукавиці, льотні черевики. Завтра почнемо запускати двигуни, тренуватися на аеродромі. Ну, тримайтеся. Цілую всіх.

Льоньчик.

11 квітня 1986 року».

 

«Привіт вам, мої рідні, мама, Генка і Саня.

Зовсім ви про мене забули чи закрутились. А може, Генці написати кілька рядків лінь. А? Він, певно, знову на голову сідає і не слухається тебе, мамо?  Передавай йому від мене великий-великий «привіт». Санька, напевно, вже великий став, незабаром Генку дожене. Хай більше їсть, справжнім хлопцем буде.

Мамо! Відпустку свою ти все-таки постарайся взяти на початок серпня. В Євпаторію. Якщо вдасться, може, ми з Надею, а ще і Сєрий також туди поїдемо. Було б добре. Правда? Ти спробуй. А якщо вже не вдасться, то ми самі куди-небудь поїдемо. Може навіть в Севастополь, у Сергія там бабуся. Все має бути нормально. Питання грошей для нас завжди одне з головних. Ми з татом про нього вже говорили. Якщо тобі складно, то попросту не купуйте мені з батьком гітару на День народження. Ті гроші важливіші будуть під час відпустки.

Мамо, я дуже хочу подзвонити, але у звільнення нікого з роти ось уже цілий місяць не пускають. Може тієї неділі або в суботу – тоді обов’язково дзенькну, адже у тебе День народження.

Колись у нас йшла мова про джинси і кросівки. Як там? А? Без них не обійтись, адже цілий місяць гуляти треба. Я так прикинув все в голові – і у мене майже нічого не залишилося. Все мале. От тільки брюки, котрі має тьотя Марина звузити. А чи звузила вона їх? Якщо ні, то хай обов’язково зробить. Потім закрутиться і все пропаде.

А зараз я в караулі. Вже ніч відстояли. Спав сьогодні півтори години, і то з перервою. Словом, служба іде. Скоріше б усіх вас побачити. Цілую всіх.

Льошка».

 

 

 

«Вітаю вас всіх із Саратова!

А зокрема: мою дорогу мамочку, неслухняного Генича і великого Санича! Листів від вас нема. З тим я вже змирився. Прийшов лист від баби Зої. У неї там все добре. Мамочко! Я дуже хотів тебе потішити і подзвонити 21 квітня до твого Дня народження. Але, як ти уже зрозуміла, нічого не вийшло. Я знову в прольоті. Був в наряді з суботи на неділю, тобто автоматично звільнення пролетіло.

Зараз нічого особливого не відбувається. Весна іде само собою. На вулиці тепло, часом жарко. Зараз наша рота задіяна в підготовці до демонстрації на 1-ше Травня, тобто майже кожен день ходимо на репетиції.

Кафедра іноземної мови разом з такою ж кафедрою педагогічного інституту зібралися влаштувати вечір, присвячений Дню Перемоги. Оскільки на кафедрі англійської мови я вважаюся зіркою, тому я буду на вечорі виголошувати промову, тобто привітання, англійською мовою. Я, звичайно, радий, що в училищі найкраще знаю англійську мову, але виступати перед аудиторією, що знає мову, сама розумієш, справа не проста. Нібито планується разом з усіма дискотека. А це рідкість. Танцював останній раз у Львові.

Є одна новина, котра не дуже мене тішить: моя красуня Надя їде в НДР по путівці від політехнічного інституту. Вона (путівка) співпадає з половиною моєї відпустки. Так що мені необхідно бути у Львові з 11-го – 13-го серпня. Але ж на море все-таки хочеться. Ми з Сєрим давно про це думаємо. Є думка: поїхати до його бабусі в Севастополь на 11-12 днів. Сама розумієш, затрати, гроші не ті, що дикуном. Та є одне «але». Щоб все встигнути, треба їхати просто з Саратова. Але ж треба всіх побачити у Львові, тому, мамо, якщо можливо, бери відпустку десь в липні, щоб в серпні ти була вдома. Я вже страшенно за всіма скучив. Якщо вирвусь у звільнення, то подзвоню. Вітаю всіх  з наступаючими святами. Бажаю всього чистого, світлого і прекрасного. А найголовніше –живіть дружно.

До побачення, мої рідні. Нехай Генич і Санич тебе слухаються, мамо, а то я з ними потім розберуся. Цілую всіх.

Льоньчик.

Підтяжки пропали. Тому пришліть або Генкині – сині, або мої старі. І фотоапарат  «Київ – 30». Він потрібний. Прошу пошвидше, бандероллю».

 

Та я вже змушена обірвати ту повість в листах, бо, доки мій Льоня долав труднощі на шляху майбутнього військового вертольотчика, наше життя  тривало. Ми жили, якось зводили кінці з кінцями і теж долали свої труднощі. Я ще повернуся до листів, та зараз хочеться трохи розповісти про нас. Про те, як ми продовжували жити уже самі, бо Льоня був далеко від нас. Особливо це відчула я, бо Льоня був моїм найбільшим помічником.

Він допомагав мені виховувати Гену і Сашка, допомагав мені у моїх господарчих справах. Але в Льоні тепер зовсім інші, чоловічі проблеми, а в мене залишилися свої, часто навіть дуже складні.

 

СЛЬОЗИ ЗА ЧУЖИМ ЧОЛОВІКОМ

Цього року мені вдалося дістати Гені путівку у табір в Розлучі Турківського району. Цей табір хвалили, але була одна біда: це було досить далеко, і я не могла провідувати Гену. Гена з тим мусив змиритися. Він і змирився. І вже, певно, нікого не чекав. Та тут нагодився Фелікс – приїхав саме до Львова. От я й попросила його, щоб поїхав у Розлуч провідати Гену. Він погодився, бо якось йому вдавалося не розгублюватись навіть у незнайомій місцевості, хоч і був на той час вже зовсім сліпий. Я знала, що автобус до Розлуча йшов тільки раз, а потім десь після обіду вже їхав на Львів. Я чекала повернення  Фелікса, щоб розпитати, як там Гена. Та Фелікса чомусь не було. До пізнього вечора я вперто набирала його телефон, та ніхто мені не відповідав – мати кудись поїхала, а Фелікс чомусь не повернувся. А може, заночував у таборі? Та ні… Чого б це?  І хто б йому дозволив? А може, автобус поламався? Таке у нас буває. Вже й картала себе: ото дурна! Послала сліпого у таку дорогу. Ну то й що, що Фелікс добре орієнтується! Але ж він не бачить!  Вранці я сіла на телефон: видзвонювала, куди тільки могла.

– Так, автобус з Розлуча учора був.

– Ні, ніяких дорожніх пригод не було.

– Ні, ніяких жертв на тій лінії не зафіксовано.

Господи, але ж щось мусило трапитися: Фелікса ж нема.

Я завжди була певна: телефон не просто собі дзвонить: він дзвонить то сумно, то весело, то безнадійно. Цього разу телефон у квартирі по вул.Чернишевського дзвонив тривожно. Вже й обідня пора, а Фелікса нема. Дзвоню у нашу організацію. В голосі сльози:

– Робіть щось, кудись дзвоніть, бо я вже не знаю, у кого питати.

Всі довкола були незворушно спокійні. Господи, які байдужі люди!

– Знайдеться твій Фелікс. Нікуди він не дінеться, – казали мені. А інші піджартовували:

– Може, до котроїсь із своїх коханок поїхав.

– Як вони так можуть? – обурювалась я, повна горя і розпачу. А один чоловік посміхнувся і сказав:

– Вибач мені, що так кажу, але ти таки дурна! Чого плачеш? Робити тобі нічого, тільки за чужими чоловіками плакати?

І я собі уявила, якою жалюгідною я мала виглядати в очах всіх тих людей.

І Фелікс знайшовся. Він зателефонував мені увечері, живісінький і здоровісінький, спокійний і веселий.

– Гена? Та все добре, відпочиває. Довго зі мною не був, бо там саме було якесь змагання… Переживала? За мене? А чого переживати? А я собі згадав, що Чикун зараз має бути вдома. Ну, Чикун, пам’ятаєш? Мій однокласник. Він на Самбірщині живе. То я й поїхав. Ми гарно забавилися.

Ото дурна! Аж соромно. Ще й перед людьми себе на глум виставила.

– Ти б хоч сказав, що збираєшся до Чикуна їхати.

– Та я не знав. Це вже я потім придумав. Я не розумію, чого ти переживала.

І справді: чого переживала?.. І чому він мав мені звітувати, куди збирається поїхати? Якби я була жінка – тоді інша річ, а так… Я сиділа мовчки, безсило опустивши руки. Була знівечена і спустошена. Потім почала приходити до тями. Чого я? Все ж добре: Фелікс повернувся – це головне. Все в порядку. А все інше… Що люди скажуть? Господи, скільки вже ті люди про мене говорили всякого. Ну, нехай ще трохи поговорять. То пусте.

 

ФАНАТИ

Лячно було мені залишатися без Льоні. Гена, хоч і дорослішав, хоч і багато допомагав мені, був непередбачуваний. З ним було важко. Його захоплення футболом переросло у фанатизм. Фанати ладні були їхати за своєю командою хоч на край світу. І Гена їздив на матчі. Їздив в Москву, в Вільнюс, у Ригу, в Брест, – скрізь, куди тільки вдавалося. Потім довго і захоплено розповідав мені, як Іван Гамалій з львівських «Карпат» кинув своїм вболівальникам цілий оберемок тюльпанів, як з Бреста їх, найменших, футболісти взяли у свій автобус, і хлопці їхали разом зі своїми кумирами, а ті пригощали їх фруктовою водою і ще всякими своїми припасами.

Іноді Гена одягав навіть у такі поїздки вишивану сорочку, щоб всі знали, хто вони… Десь, здається, у Литві, їх, львівських, запросило на свої збори Українське товариство, і тут мій Гена вперше почув про Рух, про українську символіку. Тепер у нас з ним було багато тем для розмов. Я не могла його спинити. Кого завгодно можна було спинити, тільки не мого Гену. Грошей на дорогу я йому не давала. Спершу не давала і ніякого харчу. Та він однаково їхав. Тоді мені жаль стало дитину, що десь голодне тиняється по світах, хоч я його й не посилала. І я стала давати харчі на дорогу. Але грошей таки не давала, бо не мала та й не хотіла заохочувати свого сина до таких мандрів.

Хлопці їхали без квитків. Ні, скількись там квитків вони брали, а решта… Набивалися, як оселедці. І який провідник міг з ними впоратися? А часто й самі провідники були вболівальниками футболу. Я знала, що після матчів бували і бійки.

Скільки я пережила, поки мій Гена нарешті повертався зі своїх мандрівок. На замовлення Гени я навіть пісню про наші «Карпати» написала. І Гена мене з нею записав на плівку. Та пісня так і не стала популярною, бо нікому було її  «розкрутити».

Вперед, у Вищу лігу –

Одні в нас задуми, одна у нас мета.

Хай прапор зелено-білий

Над стадіоном гордим вісником Зліта.

Хай буде дощ,

Хай вдарить грім, –

«Карпати» виграють, наперекір усім.

Команда наша

Завжди готова,

Ану ж бо, хлопці,

Докажіть, що ви зі Львова.

Дружніш, дружніш, фанати!

Ані сердець, ні горла не жалій!

На полі «Карпати»,

І серед них наш славний Ваня Гамалій.

Хай буде дощ,

Хай вдарить грім, –

«Карпати» виграють, наперекір усім.

Команда наша

Завжди готова,

Ану ж бо, хлопці,

Докажіть, що ви зі Львова.

 

В нашій спальні на вікні висіли зелено-білі штори, зелено-білу футболку і шапку хтось Гені пошив. От скільки то грошей можна було заробити на тій футбольній символіці. Та тоді ще наші проворні комерсанти не прокинулися, дрімали собі у затінку, а хлопці з ніг  збивалися, аби щось з того дістати. Зелено-білий прапор я сама попросила знайому пошити і для того принесла в жертву нове простирадло і ще якусь зелену тканину. А зелено-білий шалик – то була мрія мого Гени, бо нікому було такий зв’язати або пошити. Гена діставав програмки матчів, вів переписку з фанатами різних міст  Радянського Союзу, обмінювався з ними тими програмками. А на одній були навіть сфотографовані вони, львівські фанати «Карпат».

Директор кінотеатру «Україна» Алла Шалімовна була відомою серед футболістів фанаткою. По-моєму, у «Карпатах» грав її племінник. Вона найперша знала про результати матчів, коли «Карпати» грали на виїзді. Їй можна було спокійно зателефонувати – і вона щиро ділилася радістю перемоги чи смутком поразки. Я й сама не раз їй дзвонила. Було дивно, але ця жінка вже звикла, що їй всі телефонували, і, здається, це її  навіть тішило. Дзвонила я і на стадіони в інші міста, щоб тут-таки знати рахунок, а не чекати, поки про нього скажуть по радіо чи напишуть в газеті.

Страждала школа, страждала я. Все було принесено на вівтар футболу, на вівтар улюбленої команди – Львівські «Карпати». Бо мій Гена нічим не захоплювався наполовину. Він весь горів. Я собі уявляю, скільки Гена міг би зробити доброго і корисного, якби його енергію вдалося спрямувати в одне русло.

– Перешумує, – казали мені.

– Нехай шумує, але ж вчитися треба. Життя на місці не стоїть. Доки шумуватиме, то щоб пізно не було.

Та Гена вже чітко знав, що добрих оцінок йому в тій школі не поставлять, як би він не старався. І я не могла ту впевненість в ньому похитнути, бо, на жаль, в школі процвітало хабарництво, і те знали всі: і дорослі, і діти. Гена знав, що його дорога – в училище. А от в яке – того ще не знав. І я не знала. Марив машинами. Здалеку, ще не бачачи машину, вгадував її мотор. Та я не мала грошей ні на права, ні на машину. Та мої хлопці це знали і на мене, здається, не розраховували. Розраховувати мали тільки самі на себе. А я… Може й мама з мене була не найгірша, та можливостей і грошей – нуль.

Мусили з тим миритися. Льоня вже знайшов свою стежину в житті. Самостійно знайшов. А про Гену ще треба було подумати. Але, думай – не думай, а без грошей і зв’язків нічого путнього не придумаєш. Так було колись, так, на жаль, є і зараз.

Переживаючи з Геною за наші «Карпати», я непомітно стала і справді щирою вболівальницею футболу, і вже не заради Гени, а для себе слухала матчі між відомими командами, і нашими, і іноземними. Потім казала Гені рахунок, а Гена, здається, трохи з того гордий був: от, мовляв, яка в мене мама. Гена мріяв мене якось і на стадіон з собою взяти, аби я відчула ту атмосферу, аби я прониклася тією стадіонною аурою. Та цей задум здійснити так і не вдалося, бо Гена переважно на футбол йшов у гурті з хлопцями.

Мені здається, що Гені трішечки було жаль, що я не зможу побачити, коли вболівальники на стадіоні роблять «хвилю». Зелено-білі прапори Львівських «Карпат» виповнювали серця вболівальників небувалим піднесенням, а «Карпати» не могли не відчувати тієї жертовної любові своїх фанатів.

Пригадую, якось ми з Геною їхали в таксі.

– Мамо! Іван! – крикнув Гена, аж таксист пригальмував.

– Який Іван? – не зрозуміла я.

– Гамалій! Розумієш? Гамалій!

Я розуміла: по вулиці йшов Генин кумир. Йшов собі, як звичайна смертна людина. Але ж це був Гамалій – і мій Гена аж захлинався від щастя.

– Волосся в нього довге. А як він бігає! Найшвидше!

Забігаючи вперед, скажу, що і зараз, коли моєму Гені вже за тридцять, любов до футболу, до Львівських «Карпат» у нього не минула, а змужніла і зміцніла разом з ним.

Іноді він бере з собою на стадіон і сина свого Юрка, а інколи і дружина Світлана до них долучається – і тоді вони всі разом шаленіють від обурення чи захоплення, тоді над стадіоном і їхні голоси злітають у потужному: «Гол!» Тільки з мене вже з роками стала геть ніяка вболівальниця. Але, коли Гена якось мені розказав про матч збірної України, що проходив на львівському стадіоні, я загорілася, як колись.

– Знаєш, мамо, на кожному місці лежав жовто-синій прапор. І коли над стадіоном замаяли ті прапори, це, скажу тобі, було щось незвичайне, це було дивовижно.

– Добре, сину, добре, що зберіг ти те своє захоплення і проніс через роки вірність нашому футболу, а понад усе  – любов до Львівських «Карпат». Ні, це не дрібниця. Це, якщо хочете, також патріотизм. Але про те ще рано. Це я вже забігла трохи наперед. А поки що в моїй розповіді Гена ще вчиться і фанатіє, додаючи мені клопотів і переживань. А я сварюся з ним, бо треба таки трохи вчитися, а футбол – це діло десяте. Гена також свариться, бо він не поділяє моїх поглядів щодо футболу. Рости, мій сину, рости, моє трудне і добре дитя. Колись і з тебе будуть люди. Але ж то буде колись. А скільки ж то треба матері ще напереживатися: щоб не захворів, щоб не звихнувся, щоб не потрапив у яку халепу, щоб вчився, щоб… Та на те вони і матері, аби переживати. Рости, сину…