Нарешті тьотя Міла повернулася з лікарні. У неї була флегмона – і це набрало катастрофічних розмірів. Треба було терміново оперувати. Тьотя Міла була вражена, що ми її відшукали і що Фелікс до неї прийшов. Поступово мені відкрилася глибока душа тієї жінки. Вона вміла і хотіла комусь робити добро, бути комусь потрібною. Вона постійно мала якісь клопоти: то комусь відсилала якісь посилки, то шукала подарунки комусь на день народження. Сама вже не молода, вона постійно когось провідувала: хворих, немічних, самотніх – частіше тих, кого знала, а іноді зовсім випадкових знайомих. На диво, бо ж таки належала до старшого покоління, тьотя Міла не була релігійною, принаймі в такому розумінні, до якого ми звикли.  У неї релігія була якась своя, особлива. Вона визнавала, що над нами є якась вища сила, але не визнавала ніяких священиків і проповідників, котрі, як вважала тьотя Міла, самі не завжди вели правильний спосіб життя.

– Знаєш, – казала вона, – Бог має ж бути розумний. Ну, не вчили мене з дитинства молитися. Хай судить мене по моїх ділах. Зла я намагаюся не робити, а по можливості роблю добро. А який толк з тих, котрі моляться в церкві, ревно б’ють поклони, щоб Бог спас їхню шкуру чи душу? Часто вони журяться тільки про себе, а для когось і пальцем не ворухнуть.

Якось я сказала:

– Я вже б хотіла, щоб хоч раз хтось мені чаю налив…

– То в чому справа? Давай я тобі наллю.

І ми обидві засміялися. Та поступово у нас вже виробилась така традиція чи ритуал: коли приходила тьотя Міла, я сідала біля столу на кухні, а вона ставила на вогонь чайник і наливала мені чай. Я сиділа собі, пила чай і мені здавалося, що біля мене моя мама, – стільки в тій жінці було турботи і добра. Якось непомітно ми дуже зблизилися і вже були зовсім наче свої.

 

Якось ми читали. Раптом дзвінок у двері. Прийшла Клавдія Іванівна. Що ж робити? Не можу ж я справді відправити її додому, так і не порозмовлявши. А тьотя Міла? Вона ж на роботу прийшла, у неї погодинна оплата.

– Ви, тьотя Міла, посидьте, – сказала я. – Ви не хвилюйтеся, час вам рахується, бо ви ж на роботі.

Ми з Клавдією Іванівною сиділи, розмовляли досить довго. А коли вона пішла і я зайшла в кухню, то ахнула: вся білизна, що висіла в кухні попрана і сушилася на мотузках, була попрасована. Що було потрібно, було попідшивано, поцеровано.

– А що ж ти хотіла? Щоб я без роботи сиділа ще й за те гроші брала? Я, дорога моя, до такого не звикла.

Нам удвох було якось добре і затишно. Я відчувала в тій жінці рідну душу, а вона в мені… Не знаю, але, мабуть, що доньку.

– Ти знаєш, – сказала якось тьотя Міла, – я сьогодні вночі не спала і думала, що б таке приготувати, аби Льоня краще їв. Він дуже буряк любить. То давай буряком будемо зафарбовувати й іншу страву. Це ж не зашкодить.

Ми спілкувалися з тьотею Мілою довгі роки. Вже й університет я закінчила, вже і діти мої повиростали, а ми були собі, як рідні, і старенька тьотя Міла, що ніяк не хотіла, аби її називали бабусею, приходила до мене, і в хаті тоді ставало якось затишно, а я ставала молодша чи й маленька, бо про мене хтось дбав, думав, чим би мене смачним почастувати, бо тьотя Міла турбувалася не тільки про моїх дітей, а й про мене.

Тепер я відчуваю, що мушу, мушу записати всі ті спогади, щоб не пожер їх жорстокий час. Для чого? Просто мені здається, що таким чином рідні мені люди проживуть довше навіть тоді, коли їх вже нема на світі.

 

СУМУВАЛА ЛИПА

Незабаром у мій дім прийшло лихо: з села одержали лист, що захворів батько, лежить у Лановецькій лікарні, і йому там нічого не роблять. Треба було щось думати. Треба було його конче привезти до Львова. Тут же лікарі, це ж таки Львів. А мій Фелікс все може. Він вже якось влаштує батька в лікарню, неодмінно влаштує.

Дядько Семен поїхав у Ланівці і привіз батька у Львів. Тоді можна було взяти таксі в інше місто, оплата була посильна. Батька принесли до нашої хати – він сам не міг зовсім рухатись. Було страшно. Всього за кілька тижнів хвороба таке з ним зробила. Ми викликали «швидку», але, ясна річ, в лікарню його ніхто не забрав. Лікар тихо сказав:

– Це хвороба запущена…

– Але ж ще недавно він був цілком здоровий, – заплакала я.

– Це нам так здається, що ми здорові. А хвороба сидить десь в нашому тілі і точить, точить…

– Боже мій, що ж у нього?

– Ну… Ми так не можемо, – треба обстежити. Гірше, що він тут неприписаний.

«Швидка» поїхала, лікар говорив окремо з Феліксом. Значить… Я плакала, але все ще на щось надіялась.

Я стояла біля батька з Льоньчиком на руках.

– Тату, дивіться, як виріс Льоня.

– Бачу. Іди звідси з дитиною. Іди. Ти не знаєш, яка у мене хвороба. Може, щось заразне.

– Та ні, тату, нема у вас нічого заразного.

– Хто те знає. Іди з дитиною. Нема чого йому біля слабого бути.

Він злегка стогнав, хоч і казав, що в нього нічого не болить.

– Здається, якби музики заграли, танцювати пішов би – таку силу в собі чую, а встати не можу. Рятуй мене, Фельку, рятуй. Я згодний на операцію – нехай роблять. Не хочеться вмирати.

Йому було 69. Він завжди гордився, що міцніший від своїх однолітків, і от…

Фелікс таки поклав батька в лікарню. Його обстежили, підтримали трошки і сказали Феліксу, що рятунку нема: рак шлунка з переходом на печінку. Вони ще могли його потримати в лікарні, але радили все-таки скорше везти в село, поки йому не стало гірше.

Лікарі не знали, скільки йому ще залишилося. Думали, може, півроку. Не вгадали. Та як його вгадаєш? Ми з Феліксом приходили до нього, та він не хотів, щоб ми сиділи в палаті.

– Відвідали мене – і йдіть собі. Ідіть на повітря. Чого вам тут сидіти? Тут хвороби всякі.

– Тату, тут заразні не лежать.

– А ти думаєш, лікарі знають, що заразне, а що – ні? Не знають і лікарі, нічого вони не знають. Ото їм здається, що не заразне, а наука потім докаже, що заразне. Так що краще вам бути подалі від мене. Бо я вже буду вмирати.

– Ну що ви таке говорите? Ми ще з Льоньчиком до вас приїдемо. Візьмемо машину – та й приїдемо.

– Це вже без мене.

Та й замовк. Та потім заговорив знову:

– Ти, Фельку… Буду тебе щось просити… Ти на мій похорон Таньку не бери. Сам приїжджай, а її не бери. Я бачив, як вона страшно плакала у Гриші… Не можна так. Не бери її. Чуєш? Я тебе прошу.

– Та ви ще пожевете. Навіщо ви так?

– Ні вже, діти…

Ось тут лежав мій батько, безнадійно хворий. А десь там в Білозірці сумувала за ним липа, бо дерева – як люди: і радіють, і сумують…

А одного разу ми прийшли, а батько в одну душу:

– Везіть мене додому. Беріть машину і везіть.

– Хіба вам, тату, тут зле?

– Треба додому. Можна і завтра. Треба скорше.

Ми сиділи біля нього. Він задрімав. Здавалось, лише на коротку хвилю і прокинувся.

– І сон же мені приснився, – розказував. – Сниться, нібито сюди в палату заходить якась жінка і сипле кругом жито: і в умивальник, і скрізь. Повно того жита понасипала…

– Так то ж добре, тату, – перебила я, – жито – то життя.

– Ти слухай… Я взяв того жита у жменю – а воно тухле, геть усе – тухле…

Назавтра замовили машину – везли батька на село. Власне, віз Фелікс. А я мала бавити Льоню. Попрощалися в лікарні. Я вже знала, що назавжди. Я йшла додому. Мені було зле. Мені ще ніколи не було так зле. Я ніколи ще не втрачала свідомості, а тут відчула, що слабну. Світ став м’який, земля пливла. Я підійшла до огорожі, щоб не впасти. Не впала. Я йшла додому, бо на мене там чекав син…

 

Батька привезли в середу, а в ніч з суботи на неділю він помер. Помер у Великодню ніч, на саму Паску. До останнього розмовляв з матір’ю. Казав їй:

– Ти уявляєш, стара, скільки б я дітям клопоту завдав, якби помер у Львові? Як би вони мене везли? Ти собі тільки уяви, яка б то їм розтрата була. Таки живого легше везти. Просив Фелька, щоб не привозив Таньку на похорон. Він мені слово дав, що не візьме її. Бо вона буде дуже плакати. Хай сидить з дитиною. Шкода мені тебе, бабо, що зостанешся сама. Тяжко тобі буде. Але що зробиш?.. Тілько, чуєш, нічого не бійся. То всьо, що розказують, буцімто хтось приходить – дурне! Не вір в ті байки! Ніхто звідти не приходить. Будеш сама – лягай спати і нічого не бійся.

Помер мій тато, котрий мене любив. Може, якось по-своєму, не так, як інші, та любив… Я плакала. Просила Фелікса, щоб таки взяв мене на похорон. Тьотя Міла погоджувалася залишитися з Льонею.

– Ні, не можна тобі їхати, – твердо сказав Фелікс, – коли ми їхали на село, то по дорозі я батькові слово дав, що тебе не візьму. Не можна, раз батько не хотів.

Я плакала вдома, тужила і мліла. І вередував мій Льоня. Певно, продовжував діяти закон єдності наших організмів – ми все ще були одне ціле. А десь там в Білозірці сумувала липа, плакали, певно, всі ті дерева, що їх садив і плекав мій батько. А найбільше плакала моя мама, бо прожила з ним, хоч і трудне, та довге спільне життя, народила дітей, чекала з війни, а тепер от… Перед батьковою смертю мені приснилося, що він їде на возі і каже:

– Я тепер буду жити разом з Гришкою, через стіну.

Вже стільки років минуло, а болить. То так і має бути. Іноді сниться, нібито прийшов він з далекої дороги, але завжди веселий, усміхнений, яким був у житті. Лише один раз, коли я йшла на роботу, хтось підійшов до мене, мовчки взяв і повів… Прямісінько до моєї роботи… Батьків зріст, батькова хода, як у моряка, вперевалку, батьків вельветовий костюм… Фантастика якась! Містика! А все ж цікаво, яке обличчя було у тієї людини, що мене тоді проводила, що так нагадала мені батька… Та я була сліпа.

Життя пливе… Як би він радів, якби міг побачити хоча б одну мою книжку. Певно, ходив би з тією книжкою по селі і показував би її кожному зустрічному… Кланяюся тобі, моя земле, що даєш мені сили жити і вистояти у тому житті, у тому широкому світі. Кланяюся світлій пам’яті батьків, що виховали в мені велику любов до землі своєї, до людей, що живуть на ній. Кланяюся людям, добрим і простим, що все життя були біля мене, підтримували мене у добру й злу годину. Кланяюся Богу, в котрого щиро вірю, що дав мені мою долю. Кращої не прошу. Молю тільки Бога, щоб беріг він дітей моїх і чужих від всякої скверни.

 

ГОРШКИ І ПЕЛЮШКИ

Важко звикати до втрат близьких людей, та треба було якось жити. У мене ріс син. Він вимагав до себе уваги, йому неодмінно треба було посміхатися. Він вже колінкував по всій хаті, і в мене турбот побільшало. Йому було цікаво скрізь заглянути, все зачепити. То під шафу заліз, то попіл з пічки полізе вигортати, то Феліксові зошити його зацікавили. Я мусила постійно дослухатися, де він і що робить. Іноді він приносив мені картонну книжку-розкладачку і казав:

– А! А! А!

Це означало, що дитині треба було читати книжку. Книжок у Льоні було ще мало, так що ті віршики, що в них були, я вже знала напам’ять. Майже перестала бувати у своїх. Бабуся Зоя все менше хотіла залишатися з Льонею, бо тепер його не приколишеш – за ним треба було добре набігатися. Іноді ми брали Льоню з собою – і тоді вже могли йти на довше. Я несла його на руках, а Фелікс нас вів. Для двох сліпих це було дуже незручно. Часом ми викликали таксі. Це було зручно, але дорого. Та все ж ми користувалися тією послугою, бо були молоді і нам набридало сидіти вдома. Льоня вже починав ходити, треба було з ним весь час ходити за ручку. В мене вже боліла спина. А ще з мене не знімалася домашня робота. Допомога була в основному від Фелікса і від тьоті Міли. З тьотею Мілою ми вже зовсім поріднилися. Іноді вона пекла для нас свої улюблені тістечка, дуже оригінальні і смачні. Ми ласували ними, хвалили нашу кулінарку, а вона оживала, посміхалася, наче аж молодшала. Тьотя Міла вміла і любила приносити комусь радість, особливо тим, що були для неї дорогі і близькі. А ми належали до таких.

 

Я все ще вчилася. Заочне навчання не було таким цікавим, як навчання на вечірньому. Та й студенти між собою спілкувалися мало, а частіше майже зовсім не спілкувалися. Я шкодувала за своїми вечірниками. Все-таки це був хороший курс. Цікаво було лише те, що з нами вчився рідний брат Наталії Ужвій. Так, так тієї самої, прекрасної артистки, котру ми тоді так любили. Його відразу ж впізнавали, настільки він був схожий на свою талановиту сестру. Йому було 52 роки, але він вчився. І вчився непогано. Тримався спокійно і впевнено. Ніколи не вистоював з нами під дверима, а рішуче заходив в аудиторію і здавав свій залік чи екзамен.

– Для чого це йому? – дивувалися однокурсники. Я не дивувалася. Я захоплювалася. Не думаю, що це йому було потрібно для роботи.

Просто людина прагнула щось знати, і це було чудово. Я завжди цінувала таких людей і тепер ціную. Найгірше в заочному навчанні було те, що лекції начитувалися тоді, коли складалися заліки і екзамени. Кожен розумів, що пропускати лекції не годиться, бо це ж на майбутнє. Але складати заліки та екзамени треба було вже – сьогодні, завтра, післязавтра, треба було вчитися. І пропускалися лекції, такі дорогоцінні, бо викладач подавав все сконцентровано і доступно, і не треба потім ритися по підручниках, щось виловлювати, вишукувати. А ще ж кожен з авторів подає своє трактування, з котрим не завжди погоджується викладач. Матеріалу треба було читати море. Я не встигала.

Стояла перед дверима аудиторії, де складалися заліки чи екзамени, і тремтіла. Здається, що ось цей вже ніяк не здам. Та здавала. Оцінки, звісно, вже не були такі добрі – тепер траплялися і трійки. Не до оцінок, аби лиш скласти. Один наш викладач казав, що вчитися заочно – це однаково, що цілуватися через скло. Воно, звісно, не зовсім так, але  щось в тому є.

Час було думати про дипломну роботу. У нас саме тоді був вибір:  хто хотів, то міг складати державні екзамени, а хто хотів – писав дипломну роботу. Звичайно, я писала дипломну. О, писати я любила. Та ще й обрала тему, по якій ще ніхто нічого не встиг написати, щоб менше мені було монографій і всякого іншого матеріалу читати, оскільки я сама читати не могла і все це для мене коштувало чимало грошей. Отож, писала сама, списувати не збиралася. Йшлося про новелістику журналу «Дніпро» за якийсь-то рік. Отут я і спостерегла, що журнал «Дніпро» друкував тих, хто працював у журналі «Жовтень», а в журналі «Жовтень», навпаки, друкувалися ті, що працювали у журналі «Дніпро». Що ж, може воно було і не зле. Отака собі угода.

 

Суперечка з керівником моєї дипломної виникла несподівано. Я прийшла на консультацію і принесла чорновик своєї роботи. Там я «рознесла» так звану новелу вже на той час відомого письменника, що мав уже своїх кілька збірок і вважався талановитим. Я не знала, що він талановитий, і, оскільки новела була нікудишня, а вірніше, зовсім не була новелою, я написала про неї та й про автора свою думку, а мій керівник сказав тоді все, що він думає про мене. Я була в трансі. Ну, як мені бути? Я знала, що права. Але ж з доцентом, з керівником моєї дипломної суперечки кепські. А відступати я не збиралася. Потім таки хтось нарадив:

– Що ти собі голову морочиш? Та не буде він вдруге читати твою роботу. Залишай все, як є.

– А якщо буде?

– Робити йому нічого! Не буде.

І я залишила, як вважала за потрібне.

Ще мала мороку з бібліографією. Виявляється, до літератури, котрою я користувалася для написання своєї роботи, мали неодмінно входити праці В.І.Леніна, Маркса, Енгельса, а також матеріали з’їздів КПРС.

– Але ж я того не використовувала.

– То й що! Мусила використовувати.

– Та напиши вже, як там треба, – радила тьотя Міла.

– Не буду! Це ж смішно.

– Ну, такий стандарт, – переконували мене.

– Із-за такої дурниці ти не захищатимеш дипломну?

Переконали. Написала. Хай йому біс!

Працювали з тьотею Мілою, а на чистовик переписували з Клавдією Іванівною. Після неї і друкувати не треба було – мала гарний почерк. Рецензував мою дипломну давній знайомий, мій улюблений викладач, Скоць Андрій Іванович. У своїй рецензії він написав: «Це новела про новелу». На захисті був Фелікс і тьотя Міла. Захисту я не боялася. Чого вже там боятися? Розповіла, як працювала над дипломною. І все. Вичерпалась. Більше нічого не хотілося ні думати, ні говорити. А тут запитання від комісії:

– Скажіть, які ви знаєте віршові розміри?

Це один з моїх доброзичливців запитав, котрий знав, що я пишу вірші. Та ж знала я ті розміри, ще з шкільної парти знала. Та чомусь раптом на мене найшло таке відпруження, мене охопила така лінь і апатія. Все. Вже все. Вже не буде більше в мене ні заліків, ні екзаменів, лише горшки та пелюшки. І жаль стало і своїх хвилювань перед дверима в аудиторію, де складалися екзамени, і тих алярмових читань перед сесією, і лекцій. І яке це має значення, що я відповім на запитання члена комісії? Хіба не однаково?

– Не знаю, – байдуже сказала я.

– Як це не знаєте? Ви ж вірші пишете, – здивувався той, хто задавав питання.

– А я, коли пишу вірші, то не думаю, який це віршовий розмір.

Засміялися всі присутні, і члени комісії також. От і захистилася, вийшли. Фелікс з тьотею Мілою мене вітають, дарують квіти. А у мене на очах сльози.

– Ради Бога, не вітайте мене. Це найсумніший день у моєму житті.

А сама подумала: «Прощай, університет! Більше не буду блукати я по твоїх лабіринтах».

– То в чім річ? Для чого так сумувати? Берися за дисертацію, – це вже тьотя Міла.

– Ну да! Ще тільки того бракувало! – це Фелікс.

– А що, думаєш, не напише? Ще скорше за тебе написала б, – рвійно сказала тьотя Міла, що вірила в мої надзвичайні здібності.

– Та чому не напише! Але дві дисертації на одну сім’ю, – це вже забагато.

– А чого? Це думка! – ніби прокинулась я з якогось сну і втрутилась в розмову. – Треба і справді братися за дисертацію.

– А тема?

– Тем скільки завгодно. Скажімо: психологія незрячого учня вечірньої школи.

– Ну… Це тема не дисертабельна.

– Чому? Тема з тифлопедагогіки.

– Таку тему ніхто тобі не затвердить. Вечірні школи – явище тимчасове.

– А я думаю, що ні. Вечірні школи будуть завжди, бо неодмінно знайдуться люди, котрі не зможуть чи не захочуть закінчувати денну школу.

– Ну, добре, добре. Ти однак її не писатимеш.

Фелікс засміявся трохи поблажливо, ніби забавлявся з малою пустотливою дитиною. А я була якась задирикувата, аж агресивна:

– А чому, чому не писатиму? Ти думаєш, я дурніша від тебе?

– Та не дурніша, просто в тебе часу не буде.

Я якось зблякла, бо зрозуміла, що Фелікс правий: у мене не буде часу, мене задавить побут. А що ж тут вдієш? Моя дисертація десь там вдома плаче – мій син, мій Льоньчик. І я посміхнулася. Але однак святковий обід на честь захисту моєї дипломної якось не грів душу. Мабуть, я якась дивна, не така, як усі…