СОЛОДКЕ ЧЕКАННЯ

Я чекала дитину. І це чекання було, певно, найщемливішим і найсолодшим. Стала на облік в своїй теперішній поліклініці. Отут і виявилося, що ніхто моїми аналізами і не думав цікавитись. Виявляється, кров у мене була з від’ємним резусом, а я й не знала, що воно таке. Тільки тепер мені пояснили, що нічого доброго в тому нема, можуть бути всілякі неприємності. Я страшенно розхвилювалася. Та одна старша лікарка заспокоїла мене.

– Ти сир любиш? – спитала вона.

– Люблю, – невпевнено відповіла я.

– Ото їж його кожного дня у будь-якому вигляді і у будь-якій кількості. І нічого не бійся, ніяких антитіл – все буде добре.

Чи вона і справді так думала, чи мене хотіла заспокоїти, та я слухалася її, вірила їй, а потім і забула про свої переживання, була впевнена, що все має бути добре. Аналізи здавала ретельно. Антитіл не було. Та мене лякали, що вони можуть з’явитися в останню мить і тоді… Що буде тоді, мені не казали, та я розуміла, що тоді станеться якась біда. Але я не хотіла думати ні про яку біду. Я чекала свою донечку чи сина – і була щаслива. Я співала пісні, коли залишалася сама, щоб моя дитина була співучою. Я багато читала, і для себе, і для дитини, бо десь почула, що дитина в материнському лоні все чує, все сприймає і розуміє.

Трохи лякали пологи. І що воно таке? Щось загадкове і таємниче. Кажуть, це дуже боляче. Пригадую, колись моя товаришка Ліда принесла якусь книжечку для жінок з акушерства і гінекології. Нам, дівчатам-школяркам було дуже цікаво: що ж там про пологи? А в тій книжечці писалося, що радянська жінка родить безболісно, бо вона свідома, бо вона розуміє, що народжує громадянина своєї радянської батьківщини. От в капіталістичному суспільстві – там зовсім по-іншому, там і пологи тяжче проходять. Ми ще тоді зовсім дівчиська були, та й то сміялися з цієї бредні, бо вже дещо від жінок чули, що воно таке, оті пологи.

А тепер я себе готувала, що мушу все витримати, що б там не було, аби лише моя дитина побачила світ і щоб з нею все було гаразд. У подружньому житті все ніби було добре. У нас з Феліксом не виникало ніяких серйозних конфліктів. Та гнітило мене те, що чоловік мій був трохи скупуватий, а це для мене було страшне. Це було те, з чим я не могла змиритися, бо скупості не любила. Йдемо іноді на день народження, то вже так викручуємось, щоб купити щось найдешевше, що мені бувало аж соромно йти з таким подарунком. Звичайно, з грошима у нас не дуже, та все-таки… Але я не сміла суперечити. Фелікс для мене однак був найкращим. Мене просто це гнітило. Його сильний характер, безкомпромісність якось підпорядкували, підкорили собі мою волю, – і мене вже ніби не було, я була зломлена, мала жити за чужими принципами, чужими законами. Можливо, вони були непогані, але були не мої. Я ще того й не розуміла до ладу, та відчувала, що щось тут не так, чогось у моєму житті бракує, щось з мого життя зникло. Очевидно, я переставала бути особистістю, я стала просто дружиною свого чоловіка. Але я надто любила Фелікса, щоб надавати всьому тому великого значення. Я все ще була щаслива.

Я доходжувала останній місяць. Морально і фізично готувала себе до пологів. Чекала їх, хоч знала, що це буде боляче, але самозречено чекала, бо дитя все настирливіше нагадувало про себе, вовтузилося, товклося, будило мене серед ночі. Хто ж там такий? От, коли б знати. Та хтось уже буде, лиш би все добре було.

Напередодні ми були в Олі Николин, тепер вже була вона Потапчук, бо вийшла заміж за нашого Адама Потапчука, котрого чомусь прозивали Царем. Напевно, він і справді був схожий на царя: високий, могутня постава, голос низький, міцний, характер владний. Жодне весілля чи христини без нього не обходились. А вже за столом він неодмінно був безкоштовним томадою, як колись казали. Тепер дехто вважає, що це слово якесь дуже вже не наше, а от запозичилося і прижилося. Пропонується натомість називати соцький або староста. Та як би його не називали, а до голосу Адама Потапчука всі дослухалися. А що вже до жінок – то це було справжнє лихо. І чого вони за ним так мліли? І він нікого не ображав – всіх любив. Як заграє на бандурі та як заспіває – край, нема рятунку. Вибирай, Адаме, найкращу. То як би моя Оля могла встояти проти такого? Молода і гарненька, мала ніжну і лагідну вдачу, любила пісню і вміла цінувати красу слова та людської душі. І от ми з Феліксом йшли до Потапчуків святкувати день народження їхньої маленької доньки Оксани. Йдемо. Раптом я аж зупинилася.

– Що? – злякано питає Фелікс.

– Нічого, – усміхаюся я, – б’є в крижі, певно, на світ проситься.

– То може не підемо?

– Та ні, підемо. Кажуть, що перші роди не так швидко. Встигнемо.

Побули на забаві. Прийшли додому. Лягли. А десь о п’ятій я прокинулась від болю. Певно, почалось. Ще заснула. Через годину – знову. Перейми. Ось воно. Фелікс якийсь переляканий. Я на диво спокійна, збираюся. Хапає все частіше, але ще можна терпіти. Викликали «швидку», вона приїхала незабаром. І мене повезли в пологовий будинок.

 

В ПОЛОГОВОМУ БУДИНКУ

Отут я і пізнала, що таке пологи. Та це судилося майже кожній жінці, що хотіла стати матір’ю. І не мало значення, чи була вона з Радянського Союзу, чи з капіталістичного світу. Десь біля 11-ої вечора в мене народився син – ну, звичайно, Льоня. Своє ім’я він дістав відразу, ми з Феліксом зарання його придумали.

– Щасливий, – сказала акушерка, – в чепчику народився.

Ще б пак! Він мусив бути щасливий, бо він – мій син, наш з Феліксом.

Я тоді ще до ладу не знала, що треба комусь давати гроші. Я знала, що у нас радянська медицина безплатна – так говорилося і писалося скрізь. Та й де б я тих грошей взяла? І це я відразу відчула. Біля декотрих метушилися лікарі і сестри, а біля мене – одна стара акушерка, потім ще когось покликала. Та хай вона здорова і щаслива буде, як вона все біля мене добре зробила. А от з «платниками» не з усіма було все гаразд. Ну, та ми тепер знаємо, що так інколи буває. Але головне  було те, що у мене народився син, Леонід. Цікаво, чи знає Фелікс, чи він дзвонить. Певно, дзвонить. Певно, вже їм набрид.

В палаті нас буде десятеро. Всі потомлені, помучені, але ніхто не спав. Лежали, розмовляли.

– Ой, дівчата, та щоб я ще родила – та ніколи! – сказала одна.

– Досить і одної дитини, – докинула інша. А ще одна, що лежала вже з другою дитиною, сказала:

– Ой, дівчата, все це болюче, але швидко забудуче. Прийдете додому – і чоловікові не зможете розказати, як усе було. Так жінка створена, бо інакше б і людство вищезло.

Ми їй не повірили. А я, що здавна мріяла про велику багатодітну родину, мовчки попрощалася з тією мрією: ні вже, досить і одної дитини.

– Побачимо, котра перша знову сюди потрапить.

Сміялися. Розповідали всякі випадки та анекдоти. Всі страшенно хотіли їсти, та ні в кого нічого не було. У когось був сік. Та як його відкриєш? Та й вставати нікому не можна.

– Хоч би заглянув хто-небудь, як ми тут, – сумно сказала одна з жінок.

– А тут, певно, «платників» не поклали. Чого ж тоді заглядати?

Лежимо. Перед ранком заплакали діти. Їх було багато, плакали на різні голоси – найкращий у світі оркестр. Де ще таке почуєш?

– Це десь там і наші…

І кожна дослухалася, намагаючись вловити голос свого рідного малюка, котрого ще й не знала до ладу. Та хотілося вже мати його біля себе, прикласти до своїх грудей.

Настав ранок. Почалася метушня. Міряли температуру, давали якісь ліки. Діти затихли. Певно, їх порозносили матерям для годування. А наших, мабуть, із сосок підгодовують… Почали засинати потомлені мами, що виконали свою високу місію – народили дітей. Хто поцінує їх святий біль? Ніхто. Самі лише балачки і високі слова з трибун… І діти ніколи не поцінують. Та діти що? Їм своїх народжувати. А чоловіки? О, коли б чоловіки цінували, то, може, менше розлучень було б. Та ми тоді про все те не думали. Кожна думала про свою дитину, кожна чекала, коли вже до неї прийде її чоловік. Звісно, раді були всім відвідувачам, та найбільше чекали чоловіків. І вони не забарилися. Приходив швейцар з величезним кошиком, а в кошику тому – пакунки. Він називав прізвища і вручав щасливим ті пакунки, а інші жінки, до кого ще не прийшли, мовчки зітхали. Дехто вже і сплакнути встиг:

– Ну чому мого нема? Запив, певно, шляк би його трафив!

Заспокоювали:

– Прийде. Не нервуйся. Тобі дитину годувати.

І ці слова діяли, як магічна сила. Але дітей нам ще не приносили: ми ще не мали чим їх годувати. Прийшов і Фелікс. Всі дивилися, як я читала його записку, написану крапками.

Нарешті принесли дітей, щоб вперше прикласти до грудей. Всім принесли, а мені – ні: аналізи ще не готові, перевіряють, все з від’ємним резусом зв’язано. От і є привід для сліз. Та на третій день принесли і мені. Боже мій, яке ж воно маленьке! І як його на руки взяти? Лячно. Приклала до грудей – смокче! Син! Мій маленький син! Рости щасливий!

 

До мене, певно, приходило найбільше відвідувачів: і Фелікс, і дівчата, і Клавдія Іванівна, і навіть Валентин Супрунюк. Ото здивував! І як це йому в голову прийшло – відвідати мене в пологовому будинку? Як тільки нам дозволили вставати, відразу стало веселіше. Декотрі бігали до вікна, щоб зі своїми перемовитися, дехто бігав телефонувати. Телефонувала і я. Правда, черги тут великі були, та іноді все ж давалося достоятися.

Одного разу мені вдалося додзвонитися десь після 11-ої. Фелікс розмовляв притишено, явно був без настрою.

– Ти що, не задоволений, що я подзвонила?

– Та ні, задоволений.

– А чому без настрою? Щось трапилося?

– Та ні… Знаєш, Таньок, ти не дзвони так пізно, а то батько вже ліг.

– Але ж тут черги. Вже дітей годувати приносять. Поки погодуєш, а там, дивись, і нове кормлення. Кожні три години.

– Я розумію: але не треба так пізно: батько сердиться.

Більше я додому не дзвонила. Який сенс дзвонити вдень? Фелікс на роботі. А увечері особливо великі черги – всі дзвонять, так що додзвонитися можна тільки пізно. Після тієї розмови я тихенько поплакала. Кожна жінка після пологів чомусь неодмінно знаходила причину для сліз. Певно, це могли б пояснити медики. Тут явно щось було зв’язано з нашим психічним станом після пологів. Ми були дуже вразливі, ми були ніжні і розчулені. Кожна розмовляла із своєю дитиною, знаходила найлагідніші слова.

Плакала і жінка, що народила четверту дитину, четвертого хлопчика.

– Чого ви плачете, Маріє? – питаємо у жінки.

– А я хотіла назвати Ігорем, а чоловік хоче Тарасом.

І ну ще дужче плакати. І зовсім лагідно крізь сльози до дитини:

– Їж, Тарасику, їж. Скоро підеш додому, будеш з хлопцями у футбол грати.

Отакі ми жінки після пологів. Любіть нас, бо нам так потрібна ваша любов.