«Вітаю всіх!
Дорогі мамочко, баба Зоя, Гена, Саня і тьотя Марина!
Безмежно і щиро вдячний моєму молодшому брату Олександру за листа. Це приклад гідний наслідування. Відразу відповідаю на його запитання: вертольотів уже нема, але, якщо раптом я їх побачу, то неодмінно куплю. У мене все потихеньку іде. Входжу в нормальний ритм життя. З навчанням все в порядку. Особливих складнощів нема. Вивчаючи новий вертоліт, нових принципів, які б відрізнялися кардинально від раніше вивченого, нема. Все те саме. Тільки кількість обладнання більша, бо вертоліт більший в два рази, і назви вузлів, блоків інші.
Тепер про життя – казармене. Наші командири починають перебудовуватися. А саме: в тому аспекті, що перестали нас карати. Бо ми курсанти випускного курсу. Але вимоги не зменшились, а навпаки. Саня Якушев, котрий не приїхав на весілля, зараз збирається женитися. Всередині грудня розписка. Звичайно, мені знову бути за свідка. Женитися буде в формі. Ще один з нашого відділення женився в цю неділю. Ні його, ні її родичів не було. Одна молодь. Розписалися, вечір посиділи і розійшлися. Дешево і сердито. Але ти, мамо, на таку штуку не розраховуй!!! У мене буде все, як годиться. Одне тільки питання: коли? Ну, і звичайно – на травень?
Тепер про справи. Вчора приїжджав до нас товариш з Москви – набирати в прикордонні війська, тобто КДБ. Я пішов. Рапорт подав, написав автобіографію, був на співбесіді. Таких, як я, достатньо. Потім буде проходити чистка наших рядів, як у Москві (по особових справах), так і тут («отцами-командирами»). До переможного кінця дійде небагато.
До нас в казарму приходив фотограф. Мова йшла про випускний альбом. Штука відмінна. Це не халтура. Ціна – 24 крб. Вирішили вирахувати з зарплатні. Десь на Жовтневі свята випав сніг. Було дуже холодно. Зараз знову все розтануло, але вітер бешкетує. Потрохи займаюся самовдосконаленням. Прочитав книгу «Чингіз хан», читаю Андре Моруа «Надії і спогади». Прекрасні речі. Хочу привести цитату з останньої: «Кокетство було і є вражаюча могутня і небезпечна зброя. Цей набір майстерних уловок полягає в тому, щоб спочатку захопити, потім відштовхнути, зробити вигляд, ніби щось даруєш, і тут-таки відібрати. Результати тієї гри вражаючі. І навіть знаючи зарання про всі ті пастки, однак попадешся».Цілую всіх.
Привіт всім. Льоньчик
1988р».
«Привіт всім!
Щось Вас не видно і не чути. Ну, та вже добре. У мене зараз найнезрозуміліша пора. Ніби і випуск через три тижні, а в той же час дуже важко – державні екзамени. І до того, і до іншого треба готуватися. Поки що щодо державних екзаменів – все йде в нормі. Вже здав три екзамени. Льотна підготовка – «5», політичний екзамен з марксизму-ленінізму (входить: історичний матеріалізм, філософія, політекономія, науковий комунізм) – здав на «5», техніку – «5». Залишилося ще три екзамени, котрі треба здати на «відмінно». Раніше я думав, що «часы» малюють. Тобто кому скільки треба. І якщо чотири роки працював на «5», то і поставлять «5»? Але не так все просто: зараз всі перебудовуються. Боротьба іде серйозна. З 14-ти чоловік на червоний диплом тільки в нашій роті два вже зрізали на «часах». Образливо. Словом, ще треба попрацювати. Не знаю, що з того вийде, тому що, дивлячись у вікно на жовтий ліс, думається зовсім про інше.
Днями одержав офіцерське спорядження: дві шинелі (парадна і повсякденна), дві форми (парадна і повсякденна), сорочки, кашкети, черевики… Словом, багато всякої всячини. Всю форму шили на нас. Пошили дуже добре. Минулого тижня купив здоровенну валізу за 70 крб. (польську, шкіряну, сірого кольору). Тепер, думаю, все вкладу. Бо моя попередня валіза також не маленька.
Як я вже писав у попередньому листі, число випуску я достеменно ще не знаю. Десь приблизно 25-27 жовтня. Якийсь день ще тут з мужиками «погудим». До 30-го числа, напевно, не вирвусь.
Щойно одержав від Саньки листа. Дякую. Скільки ще мама пробуде в лікарні? З ким ви там? Як справи в школі і у Генки в бурсі? Мужики! Другої фотографії з Лєною у мене поки що нема. Та й я незабаром приїду – привезу. Спробую зараз зробити кольорові слайди. Подивитесь. Санька, якщо комусь щось треба, напиши. Якщо тут буде – привезу. Тільки попроси Генку підписати конверт, щоб лист не загубився. За всіма скучив. Генка, ти там Саньку не ображай. Будьте слухняними. Передавайте привіт бабі і тьоті Марині. В останній момент знайшов ще одну фотку у свого друга, у котрого ми з Лєною були за свідків. Тримайтесь.
Цілую. Льоньчик.
5 листопада 1988 року».
ВЕСІЛЛЯ
Закінчував мій Льоня військове училище. Мав диплом з відзнакою, отож мав право на вільний вибір. Міг навіть поїхати за кордон, що на цей час було дуже престижно. Міг попроситися у Львів, як це зробив Сергій. Правда, надії на те, що був би у Львові, не було, та все-таки був би десь поблизу. Про таке я і не мріяла, бо знала, що мій син щось, та утне. І утяв: взяв і попросився на Далекий Схід.
– Ну і для чого ти таке зробив? – докоряла я йому потім. – Адже мав право вибору! Ну чому б не попроситися у Львів? Адже ти так любиш своє місто.
– Львів я і справді люблю. Але я радився зі старшими. Розумієш, мамо, я міг би попроситися і в іншу країну. Трохи світа побачив би і щось заробив би. Але потім обов’язково треба буде їхати в якусь «Тьму-Таракань». То краще я, поки молодий, ту «Тьму-Таракань» відбуду, щоб, коли моя майбутня дитина до школи піде, жити в нормальних умовах.
Ніби все добре зміркував мій син. Та все-таки жаль, що не буде у Львові, дуже жаль. Але це вже в мені говорила мати. Вона завжди хотіла б, аби її діти були біля неї. Та я розуміла, що військового біля себе не втримаєш. Це неможливо. Добре, що хоч Афганістан закінчився… Та коли Льоня заговорив про весілля, серце впало: ось воно, те, чого я так боялася, і знала, що воно колись неодмінно прийде. Мій син став дорослий. І я не пробувала щось заперечувати. Що ж, нехай жениться, щоб там десь у тій «Тьму-Таракані» був доглянутий і ситий. Та й щоб в загул не кинувся. Хлопець він молодий, всяке може бути. Хоча я за Льоню чомусь була спокійна. Був наївний, запальний, але розумний і, як мені здавалося, не здатний на кепські вчинки. Він завжди дослухався до порад старших від себе, але не приймав їх огульно, а пропускав їх через свою призму.
Отже, треба було готуватися до весілля. Дівчина була з Саратова, молода і гарна. Спершу думка була: робити весілля в Саратові, але Льоня якось сказав:
– Я, мамо, хотів би, щоб у мене на весіллі були мої і твої друзі.
І закрутилося, завертілося все у підготовці до весілля. Дівчина була не тутешня, та й Льоня мав приїхати пізніше. Отже, всі турботи, всі клопоти лягли на мене, власне, на нас з Сашком. Замовляли їдальню, обмірковували меню. Все це для мене було зовсім нове і незвідане. На весілля просили всю родину з Білозірки, друзів і знайомих зі Львова. Дехто мав приїхати з Саратова. Треба було продумати все до дрібниць: про вишивані рушники, про букети для молодих, про машини для весільного кортежу, про те, чим їх прикрасити, – все. І спізнювався на уроки малий Сашко, бігаючи зі мною по залагодженню всіх справ, офіційних і не офіційних. За запізнення вчителька заставляла стояти цілий урок, а часом то й два уроки.
– Нічого, – казав мені мій десятилітній Сашко. – За рідного брата і постояти можна.
І жаль було мені мою дитину, та що я мала робити: більше нікому було мені допомагати.
Я так переживала, так хвилювалася, аби все було добре, що, здавалося, якщо я переживу те весілля, то ще довго буду жити. Грошей, звичайно, у мене не було. Пішла позичати. Весілля мало бути у студентській їдальні. Всі радили робити саме тут: було порівняно не дорого і смачно. Але для мене однак сума була надто велика. Радилася, питала, прикидала свої можливості. Ще ж треба було мати щось вдома, щоб і тут прийняти гостей. Білозірка обіцяла, що всі приїдуть автобусом і все привезуть. Але ж не могла я і справді на таке розраховувати. А що, коли з автобусом щось станеться або його просто не вдасться найняти. І мусила дбати про все сама. Замовила коровай. А мої дівчата то вже так мені допомагали, як найближча родина. Найбільша проблема була з печивом і тортами. Та дівчата все взяли на себе. Я знала, як це для них було нелегко. Та кожна за щось бралася. Якщо не могла сама, попросила знайомих. Напередодні весілля до моєї хати все зносили, звозили, що й не знала, куди все те дівати: і на балконі, і в Марини всього було повно, хоча найголовніше готувалося в їдальні.
Свій весільний костюм Льоня привіз собі з Москви. Але ж і Гена також мав бути прибраний. Він же на весіллі також мав бути не другорядною особою: рідний брат все-таки жениться. Отже, Гені також потрібний був костюм. І Гена поїхав в Ригу. Він вже бував у Ризі з футбольними фанатами. Та все ж я переживала: ще ж не зовсім дорослий, все може трапитися. Та от і Гена приїхав. Обидва мої соколи одягнули нові костюми і стали перед дзеркалом. Піджартовують, підколюють один одного, а я стою між ними, взявши обох за плечі, і не віриться мені, що це вже мої сини такі повиростали. Горло перехопило, на очі навернулися сльози, а хлопці дивуються: що це з їхньою мамою? А дещо пізніше народився вірш…
Два дорослих сини біля дзерала стали,
Приміряють обидва весільне вбрання.
А мені сорок п’ять… Сорок п’ять – це не старість,
Просто роки летять, без доріг, навмання.
Два дорослих сини виростали без тебе, –
Ти шукав собі легких спокійних доріг.
Я ні краплі образи не маю на тебе,
Просто я змогла те, те, чого ти не зміг.
Мав здобутки свої і свої перемоги,
Жив красиво і легко, неначе в кіно.
Обминули тебе і турботи, й тривоги,
Але й батьківське щастя тобі не дано.
Два дорослих сини – то моя нагорода
За недоспані ночі і сльози скупі.
Я між ними стою, непохитна і горда,
І десь там, в глибині, співчуваю тобі.
Ні, не було мені сорок п’ять, а майже сорок вісім, та все це не так важливо. Головне те, що сини в мене виросли, і виростила їх я, мати, сама, своїми силами, підливаючи часом і сльозами. Хай вам щастить, діти мої.
Весільним старостою, або як тоді було прийнято називати, томадою, у нас був Кудрявцев. Мені чомусь хотілося взяти саме його. Мене відмовляли, застерігали: мовляв, полюбляє зайву чарку. Але для мене головне було почати, «розкрутити» весілля. Я знала, що далі вже все піде само. Так воно й було.
Льоня захотів розписуватися урочисто, в українському стилі, з рушником щастя, як годиться, наскільки в цей час було можна. І все було хвилююче і гарно, як самі молодята. Був коровай, були доброзичливі гості, Льонині і мої друзі. Був Фелікс і баба Зоя, навіть тьотя Міла, котра знала Льоню з дев’ятимісячного віку, прийшла до Палацу щастя привітати молодих.
– Знаєш, – сказала вона мені напередодні, – я вже стара по весіллях ходити, але я щиро бажаю молодим щастя. І я прийду обов’язково їх привітати. І прийшла. І плакала щасливими слізьми, що таки дожила до цього дня.
Автобус з Білозірки таки приїхав. І приїхала вся моя родина. З автобуса вивантажували і печене, і смажене, і великий пишний хліб, і величезний коровай. Господи, куди ж стільки! І благословила я молодих святим хлібом під керівництвом мудрого свого кума Уліяна – Льониного хресного батька.
Саратовська сваха мені сподобалася: розумна і стримана жінка. Вона дивилася на все широко відкритими очима і казала:
– Нет, такой свадьбы у себя в Саратове я бы сделать не смогла.
Вона також виховувала своїх двох дітей сама: чоловік помер. В їдальні наш весільний староста розпорядився, щоб батьки зустріли молодих з короваєм. Сваха запереживала:
– Ну как это мы будем, две бабы, сами стоять?
– І будемо, свахо, ще й як будемо. Гордо будемо стояти, що ми, жінки, самі виховали своїх дітей і довели їх до весілля.
– А Льонин отец? Он же здесь.
– Як захоче, стане біля нас. Він – батько. А якщо не стане, я його кликати не буду.
Весільний староста оголосив:
– Батьки вітають молодих.
Музиканти заграли марш. Ми зі свахою стояли, тримаючи коровай на вишитому рушнику. Серце у мене стиснулося: чи підійде Фелікс? Адже мав підійти і стати біля нас. Не підійшов. Не смів… Чи посоромився. Не підійшов…
– Нічого, Женю, – сказала я до свахи. – Ми – матері. Вище голову. Вітаймо наших молодих.
Мої сільські гості були дуже задоволені з такого весілля, бо могли собі спокійно посидіти за столом, потанцювати, а не мити, подавати, прибирати, як вони розраховували. У мене працювала ціла бригада офіціанток, бо я не знала, чи буде кому допомагати, то мусила, як кажуть, підстрахуватися.
Весілля закінчувалось. Завтра воно продовжиться вже в мене вдома. Гості йшли, залишаючи повні столи. За дверима на столику ще стояла недопита пляшка – для бажаючих. Все було добре: без бійки і неприємностей. В добрий час, молодята!
ЛИСТИ З ДАЛЕКИХ ДОРІГ (Продовженя)
«Привіт всім!
Вітаю всіх з наступаючими святами – 1-го і 9-го травня! Бажаю всього-всього.
Життя у мене іде нормально. Польоти на Сахаліні уже закінчили. Тепер чекаємо розрахування. Мою кандидатуру в Мурманську очевидно затвердили. Так що розраховуємо десь на кінець травня прибути в Мурманськ. Та все це ще домисли. А поки що ми ще тут. Живемо – не тужимо. Звичайно, нам з квартирою дуже повезло. Ніхто не заваджає. Самі собі господарі. Тому й хлопці до нас в гості з задоволенням приходять. Нема сторонніх або, як у них – господарів. Ігорю прийшло дві посилки зі шторами і з доріжками на підлогу. Так що вийшла у нас досить затишна квартирка, не соромно і хлопцям приходити. Купили прапор СРСР – повісили на стіну, герб СРСР і т.д. Словом, обжилися. Харчуємося добре. В основному, молочним: сиром зі сметаною, кефіром, іноді одержуємо млинці з м’ясом і досить часто пельмені. Вдома ми тільки вечеряємо, а снідаєм і обідаєм на аеродромі. Звичайно, за домашніми харчами трох вже скучили. Але нічого. Незабаром будемо з жінками. Скучив страшенно. Після відпустки в квітні одержав зарплату – 290 карбованців. Дещо з боргів віддав. Жінці послав 100 карбованців, 100 карбованців поклав на книжку. Тут з хлопцями по 30 карбованців на місяць скинулися на проживання. І ось залишилося 30 карбованців. Крутитися доводиться. Лєна має одержати страховку. Пришле трохи грошей – може, пральну машинку тут карбованців за 90 – 120 куплю. А раптом там не буде. Словом, все в нормі. Не турбуйтеся. Хочу вам посилку послати. Трохи пізніше.
Бабуля! Копія диплома зроблена в штабі військової частини. Якщо комусь не сподобається, то скажеш, що внук – офіцер і копію документів дозволяється робити в штабі. Цілую всіх. Не хворійте.
Льоньчик. »